— А що за історія? — стривожився Верн. — Ґорді, це ж не жахи, правда? Бо жахи я слухать не хочу. Щось настрою нема, пацани.

— Нє, не жахи, — відповів Крис. — Вона смішна. Гидка, правда, але смішна. Нумо, Ґорді. Повесели нас тією хернею.

— Це про Ле Діо? — з надією спитав Тедді.

— Ні, не про Ле Діо, фанатик ти довбаний. — І Крис стукнув його кулаком у потилицю. — Це про конкурс поїдання пирогів.

— Та ну, я ж про нього навіть ще не написав, — запротестував я.

— Усе одно розказуй.

— Пацани, хочете послухати?

— Так, — кивнув Тедді. — Кльово.

— Ну, це про одне вигадане містечко, Ґретна — так я його називаю. Ґретна, штат Мен.

— Ґретна? — вишкірився Верн. — Що це за назва така? У Мені нема ніякої Ґретни.

— Заткнися, дурню, — цикнув на нього Крис. — Він же каже — вигадане.

— Так, але Ґретна… воно якось так тупо…

— Багато реальних назв звучать тупо, — сказав Крис. — Ну от дивись. Алфред, штат Мен. Чи Сако, штат Мен. Чи Джерусалемз-Лот. Чи Касл-сука-Рок. Тут нема ніяких замків[137]. Багато міст називаються тупо. Ти просто не думаєш про це, бо звик до них. Правда ж, Ґорді?

— Звісно, — відповів я, але потайки був солідарний із Верном: Ґретна — тупувата назва для містечка. Просто я кращої вигадати не зміг. — Ну, коротше. У них там є свої дні піонерів-першопрохідців, як у Касл-Року…

— Ага, дні піонерів, це, сука, така бомба, — із серйозним виглядом промовив Верн. — Я всю свою сімейку посадив у ту їхню тюрягу на колесах, навіть, сука, Біллі. Лише на півгодини, і всі мої кишенькові на це діло пішли, але воно було того варте — просто знати, де той курвий син…

— Може, заглухнеш, хай він розказує?! — закричав Тедді.

Верн тільки очима кліпнув.

— Ну. Так. Добре.

— Давай, Ґорді, — сказав Крис.

— Та там нічо’ особливого…

— Та ми від такого мокрописького, як ти, багато не ждем, — підбадьорив Тедді. — Але все ’дно розказуй.

Я прочистив горло.

— Ну, отже. Дні піонерів. На останній вечір запланували три великі заходи. Перекочування яєць для найменшеньких, біг у мішках для тих, кому років вісім-дев’ять, ну і конкурс поїдання пирогів. І головний герой у цій історії — товстий малий, якого ніхто не любить, його звуть Дейві Гоґан.

— Як брата Чарлі Гоґана, якби в нього був брат, — сказав Верн і зіщулився, коли Крис знов його стукнув.

— Цей малий, він такий, як ми, але жирний. Сто вісімдесят[138] важить, його вічно б’ють, і всіх він бісить. І всі діти, замість звати його Дейві, звуть його Жиропа Гоґан і знущаються з нього скрізь, де тільки можуть.

Усі поважно закивали, виявляючи належне співчуття до Жиропи, хоча, якби у нас у Касл-Року з’явився такий хлопець, ми б усі перші почали його дражнити й усіх собак на нього спускати.

— І от він вирішив помститися, бо вже ситий по горло, розумієте? Йому лишилося тільки поїдання пирогів, але це типу останній конкурс на днях піонерів, і всі реально від нього пруться. Приз там — п’ять баксів…

— І він виграє´ і всім показує фак! — вигукнув Тедді. — Кльово!

— Ні, там усе краще, — відмахнувся Крис. — Замовкни й послухай.

— Жиропа собі міркує: п’ять баксів — це що? На найближчі два тижні всі запам’ятають тільки те, що та кінчена жирна свиня Гоґан в жратві обскакала всіх, ага, так це ж воно, те, що треба, ходімо до нього додому, будем його дражнити до всирачки, тільки тепер будем звати не Жиропою, а Пирогопою.

Усі знову закивали, погоджуючись, що Дейві Гоґан — кмітливий чувак. Моя власна історія потроху мене розігрівала.

— Але всі очікують, що він візьме участь у конкурсі. Навіть його батьки. Чорт, та вони вже практично витратили за нього ті п’ять баксів.

— Ну так, аякже, — сказав Крис.

— І от він про це мізкує і все більше ненавидить усе це діло, бо насправді він не винен у тому, що такий товстий. Розумієте, як: у нього просто, сука, з гормонами щось не те, обмін речовин не як у людей, і…

— Оце в моєї двоюрідної сеструхи таке! — збуджено вигукнув Верн. — Чесно! Вона важить триста фунтів[139]! Кажуть, у неї там з щитоподібною залозою щось не те, чи як його там. Ну, про щитоподібну залозу не знаю, але вона реально, сука, як гора, як та чортова індичка до дня подяки, і якось раз…

— Верне, та заткнешся ти врешті-решт? — люто гаркнув на нього Крис. — Я останній раз кажу! Бог свідок! — Він узяв за шийку пляшку з-під допитої «коли», зелену, схожу на пісочний годинник, і заніс її над головою у Верна.

— А, ну так, так, вибач. Продовжуй, Ґорді. Офігенська історія.

Я всміхнувся. Вернові вставки не надто мені заважали, але, звісно, Крису я про це сказати не міг. Він же сам себе висунув на Доглядача мистецтва.

— І от він крутив це в голові, крутив, цілий тиждень перед конкурсом. У школі учні постійно підходили до нього й питали: «Гей, Жиропо, а ти скіки пирогів з’їш? Десять утопчеш? Двадцять? Нє, хрін там, вісімдесят!» А Жиропа, він їм і каже: «А звідки я знаю? Я не знаю, які то будуть пироги». І розумієте, конкурс усім цікавий, бо торішній чемпіон — дорослий, звуть його, е-е, Білл Трейнор, здається. А цей Трейнор, він не жирний зовсім. Навпаки — він сухорлявий. Але пироги як за себе кидає, і минулого року за п’ять хвилин затоптав шість.

— Цілих? — з благоговійним трепетом запитав Тедді.

— А то. Ну, а Жиропа, він на цьому конкурсі наймолодший.

— Давай, Жиропо! — збуджено загукав Тедді. — Глитай ті срані пироги!

— Розкажи їм ще про інших пацанів, які в конкурсі, — сказав Крис.

— Добре. Крім Жиропи Гоґана й Білла Трейнора, там був ще Келвін Спаєр, найтовстіший житель міста… хазяїн ювелірної крамниці…

— «Золото Ґретни», — пирхнув Верн. Крис подивився на нього тяжким поглядом.

— А ще цей хлопець, диск-жокей із радіостанції в Льюїстоні, він не те щоб гладкий, але, ну, опецькуватий. А останній — Губерт Ґретна Третій, директор Жиропиної школи.

— Йому тре’ було переїсти свого директора? — уточнив Тедді.

А Крис охопив коліна руками й радісно погойдався туди й назад.

— Ну хіба не краса? Продовжуй, Ґорді!

Я повністю заволодів їхньою увагою. Вони всі понахилялися вперед. Мене охопило п’янке відчуття влади. Я пожбурив порожню пляшку в ліс і трохи пововтузився, щоб вмоститися зручніше. Пригадую, що чув тоді спів гаїчки, десь глибоко в лісі, далеко від нас. Вона монотонно виводила свої нескінченні трелі в небо: діі-діі-діі-діі…

— І в нього виникає ідея, — сказав я. — Ще жоден пацан не додумувався до такої помсти. Настає грандіозний вечір — завершення днів піонерів. Конкурс поїдання пирогів має відбутися акурат перед салютом. Головну вулицю Ґретни перекрили, щоб люди могли по ній гуляти, а посеред вулиці стоїть величезна платформа. На ній висять святкові прапори, а спереду вже зібралася чималенька юрба. Там ще блукає фотограф із газети, хоче зробити знімок переможця з вимащеною чорницями пикою, бо виявилося, що того року пироги будуть чорничними. А, мало не забув: пироги вони мали їсти із зав’язаними за спиною руками. І от уявіть: піднімаються вони на платформу…

Уривок з оповідання «Помста Жиропи Гоґана», автор: Ґордон Лачанс. Уперше опубліковано в журналі «Кавалієр», березень 1975 року. Друкується з дозволу автора.

Один за одним вони піднялися на платформу й поставали біля довгого столу, вкритого лляною скатертиною. Стіл, встановлений на краю платформи, аж угинався від пирогів. Понад ним провисали разки намиста з голих стоватних лампочок, навколо яких, легенько стукаючись об скло, танцювали свій місячний танок моль та нічні комахи. Над платформою у світлі прожекторів купався довгий банер із написом «ВЕЛИКЕ ПОЇДАННЯ ПИРОГІВ У ҐРЕТНІ-1960!» Обабіч цієї розтяжки висіли старенькі динаміки, люб’язно надані Чаком Деєм із крамниці побутової техніки «Вдалий день». Торішній чемпіон Білл Тревіс був Чаковим двоюрідним братом.