Трохи далі, за чверть милі на боці Гарлоу, рейки Південно-Західної пірнали в ліс. Порослий густим лісом край положисто спускався вниз, а далі вже починалися болота. Комарі там літали завбільшки з армійські винищувачі, зате панувала прохолода… благословенна прохолода.

Ми посідали в затінку, щоб випити «коли». Верн і я понакидали сорочки на плечі, щоб відігнати комах, а Крис із Тедді сиділи, голі по пояс, і було їм добре, як двом ескімосам в іглу. Не минуло й п’яти хвилин, як Верну довелося піти присісти за кущами, а коли він повернувся, то одразу ж наразився на жартики й підколки.

— Що, Верне, налякав тебе поїзд?

— Ні. Ми ще коли переходили, я вже хотів похезати. Мені тре’ було похезати, ясно вам?

— Веррррне! — знущально заспівали хором Крис і Тедді.

— Та ну, мужики. Правда. Чесно.

— Тоді ти не проти, якщо ми подивимся, чим у тебе там ззаду трусяки вимазані, га? — спитав Тедді, і Верн засміявся, бо нарешті допетрав, що це кпини.

— Іди нафіг.

Крис повернувся до мене.

— Ґорді, а тебе поїзд налякав?

— Нє-а, — сказав я і відпив «коли».

— Розказуй, сосунок. — Він стукнув мене кулаком у руку.

— Хрест на пузі! Я зовсім не злякався.

— Точно? Не злякався? — Тедді уважно на мене подивився.

— Ні. Я, сука, закам’янів!

Це всіх дико розвеселило (навіть Верна), і ми реготали ще довго. А потім полягали на спини, більше не дуркуючи, і просто в тиші попивали собі «колу». Тілом розпливалося приємне відчуття тепла, яке буває після фізичних вправ, коли ти в мирі з самим собою. Увесь організм працював злагоджено, як одне ціле. Я був живий і тішився з цього. Усе навколо, здавалося, було напоєне якоюсь особливою ніжністю, і хоча вголос я б цього нізащо у світі не промовив, та це не мало особливого значення — можливо, те відчуття ніжності я хотів зберегти лише для себе самого.

Напевно, тоді я почав потроху розуміти, що змушує чоловіків ставати відчайдухами. Кілька років тому я заплатив двадцять доларів, щоб подивитись, як Евел Кнівел здійснить стрибок через каньйон Зміїної річки. Моя дружина була шокована. Сказала, якби я народився римлянином, то сидів би зараз у Колізеї, цмакав виноградом і дивився, як леви випускають кишки християнам. Вона помилялася, хоча мені важко було пояснити чому (та й узагалі, напевно, вона думала, що я її підколюю). Я виклав ту двадцятку не для того, щоб подивитися, як чувак ґиґне на екранах в абонентів кабельного телебачення на всій території Сполучених Штатів, хоча в душі й був переконаний, що саме так воно й буде. Я пішов туди через тіні, що завжди мерехтять у глибині наших очей, через те, що Брюс Спринґстин зве темрявою на краю міста в одній зі своїх пісень, і час від часу, я думаю, кожному хочеться кинути виклик тій темряві, усупереч тому драндулету замість тіла, яким нас, людей, нагородив якийсь жартівник у ролі Господа Бога. Ні… не всупереч тілам-драндулетам, а через них.

— А слу, розкажи ту історійку, — зненацька, сідаючи, озвався Крис.

— Яку історійку? — спитав я, хоча в душі вже знав.

Я завжди почувався незатишно, коли розмова повертала на мої оповідки, хоча всім нашим вони наче й подобалися. Бажання розказувати історії, та навіть бажання їх записувати… це вже достатнє дивацтво, тому це круто. Як бажання стати, коли виростеш, інспектором каналізації чи механіком «Формули-1». Першим, хто дізнався про те, що я хочу стати письменником, коли виросту, що хочу, щоб це була моя цілоденна робота, довідався Ричі Дженер, хлопець, який тусувався з нами, поки його сім’я не переїхала в п’ятдесят дев’ятому році жити до Небраски. Ми сиділи у мене в кімнаті, нічого не робили, просто в стелю плювали, і тут він знайшов у мене в шафі коробку з коміксами, а під ними кілька списаних від руки сторінок.

— А це що? — питає Ричі.

— Та нічо’, — кажу я і пробую видерти їх йому з рук.

Ричі відставив руку вбік, щоб я не дотягнувся… хоча, зізнаюся, не так уже я й старався їх забрати. Мені хотілося, щоб він їх прочитав, і не хотілося водночас — мною опанувала тривожна суміш гордості й сорому, хоча відтоді змінилося небагато: я й досі відчуваю те саме, коли хтось просить почитати. Коли пишеш, то робиш це потайки, наче мастурбуєш. Хоча був у мене друг один — він писав оповідання у вітринах книгарень та універмагів, але то такий, що від власної сміливості мало не божевільний ходив, такий чоловік, якого ви хотіли б мати поряд, коли раптово звалитеся з серцевим нападом на землю в центрі міста, де у вас нема жодної знайомої душі. У мене писання завжди хоче бути сексом, але воно завжди в прольоті — це підлітковий онанізм у ванній кімнаті за зачиненими дверима.

Ричі так і просидів на краєчку мого ліжка весь той день до вечора — читав мою писанину, яку я творив під впливом тих самих коміксів, від яких Верн бачив кошмари. А коли дочитав, то подивився на мене якимось дивним поглядом, від якого мені стало якось ніяково — так, неначе він змушений був переоцінити всю мою особистість.

— А ти нічого так пишеш, — сказав він. — Покажи Крису.

Я відмовився: мовляв, хочу зберегти це діло в таємниці. А Ричі тоді й каже:

— Чому?.. Це ж нормально, по-пацанському. Ти не педик. Серйозно. От якби це була поезія…

Та все одно я взяв із нього обіцянку нікому не розказувати про мої оповідання, а він, звісно, розпатякав, і виявилося, що їм усім подобається моя писанина, а писав я переважно про похованих живцем, про якогось жульмана, який постав із мертвих і закатрупив присяжних, які його засудили, у дванадцять цікавих способів. Чи про маніяка, який з глузду з’їхав і порубав купу народу на фарш, перш ніж цього верескучого психа, що втратив людську подобу, посік на шматки Курт Кеннон, випустивши в нього обойму патрон за патроном зі свого автоматичного пістолета сорок п’ятого калібру. І з дула неодмінно курився димок.

У моїх оповіданнях завжди були патрони. Не кулі.

Але були ще історії про Ле Діо. Ле Діо було містечком у Франції, і тисяча дев’ятсот сорок другого понурий загін змучених американських піхотинців намагався відбити його в нацистів (це писалося за два роки до того, як я довідався, що союзники у Франції не висаджувалися аж до сорок четвертого). Вони героїчними зусиллями все намагалися й намагалися взяти те містечко, із боєм прокладаючи собі шлях від вулички до вулички, на сторінках сорока оповідань, які я написав у віці від дев’яти до чотирнадцять років. Тедді буквально ковтав ті історії про Ле Діо, і останню дюжину я, здається, створював уже суто для нього. На той час мене вже нудило від Ле Діо і всіх цих «Mon Dieu», «Cherchez le Bochel» і «Fermez la portel»[136]. У Ле Діо французькі пейзани вічно сичали на солдатів, щоб ті «Fermez la portel». Але Тедді згинався над сторінками в три погибелі й читав — широко розплющеними очима. На лобі в нього виступали бісерини поту, обличчя кривилося. Деколи мені здавалося, що я чую, як стрекотять у нього під черепушкою «браунінґи» з повітряним охолодженням і свистять кулі вісімдесят восьмого калібру. А те, як він галасливо вимагав нових історій про Ле Діо, було водночас втішно і лячно.

Нині письменницька діяльність — це моя робота, і радість від неї трохи пригасла, і все частіше та сповнена провини мастурбаційна втіха в моїй свідомості пов’язується з холодно-клінічними образами штучного запліднення. Я кінчаю згідно з правилами й постановами, викладеними в контракті з видавництвом. І хоча ніхто ніколи не назве мене Томасом Вулфом мого покоління, я нечасто почуваюся шахраєм: кожного клятого разу зливаю якомога жорсткіше. Робити менше означало б (хоч це й дивно звучить) бути таким собі педиком — у всякому разі, у тому значенні цього слова, яке ми тоді в нього вкладали. Але мене лякає те, як боляче від цього тепер. У ті давні часи мене іноді аж вернуло від того, як, чорт забирай, приємно це робити — писати. А тепер я дивлюся вряди-годи на цю друкарську машинку й думаю: коли ж у ній закінчиться запас вдалих слів? Я не хочу, щоб це сталося. Здається, біль я можу терпіти лише доти, доки в мене не закінчаться вдалі слова, розумієте?