— Ти не женеш? — зрештою спромігся видушити з себе він.

— У Ґорді спитай.

Він із надією глянув на мене.

— Не беруть, — підтвердив я, у душі почуваючись повним гівном. — Він правду каже, Тедді. Коли ти йдеш добровольцем, то перше, що роблять, — проганяють твоє ім’я через систему.

— Святий Боже.

— Почапаєм назад до мосту, — сказав Крис. — Далі зійдем із рейок і підем в Касл-Рок з іншого боку. Як люди спитають, де ми були, скажем, хотіли поставить намет на пагорбі Брик’ярд і заблукали.

— Майло Пресман знає, що це не так, — зауважив я. — І той удод у «Флорида-маркеті» теж.

— Ну, скажем, що Майло нас налякав, і тоді ми надумали підніматися на Брик’ярд.

Я кивнув. Могло спрацювати. Якщо Верн і Тедді запам’ятають, що треба казати.

— А що, як наші родаки зберуться разом? — спитав Верн.

— Хочеш — переживай за це, — відповів Крис. — Мій батя все ’дно буде налиганий.

— Ну пішли тоді. — Верн не зводив погляду з лісосмуги, що відділяла нас від Бек-Гарлоу-роуд. Вигляд у нього був такий, наче він чекав, що от-от звідти вискочить Банерман зі зграєю гончаків. — Погнали, поки ще можна.

Ми всі вже були на ногах, готові рушати. Пташки цвірінчали, наче дурні: тішилися тому, що дощ пройшов, і що так сяє все навкруги, і що черв’яки заполонили весь світ. І, наче хтось за мотузки смикнув, ми всі разом розвернулися та подивились на Рея Бравера.

Він лежав у болоті, знову самотній. Його руки розкинулися в обидва боки, коли ми його перевернули, і тепер він був схожий на орла, що розпростав крила, і наче вітав сонячне сяйво. Спочатку це здавалося нормальним: та сцена смерті здавалася природнішою за сконструйовану яким-небудь патологоанатомом для студентів в анатомічному театрі. А тоді ставав помітним синець, кірка крові на підборідді та під носом, і те, як уже роздувся труп. Що разом із сонцем з’явилися й трупні мухи. Вони вже кружляли над тілом і ліниво дзижчали. Згадувався той душок, гидезний, але сухий, наче в зачиненій кімнаті хтось напердів. То був хлопець нашого віку, він був мертвий, і я відмовлявся вірити, що в цьому могло бути бодай щось природне. Я з жахом відкинув од себе цю думку.

— Усе, — сказав Крис. Він хотів, щоб це прозвучало бадьоро, але з горла вирвався дивний звук, наче зі старої мітли висипалася жменя сухої щетини. — Ноги в руки.

Ми мало не клусом припустили назад. Дорогою не розмовляли. Про інших не знаю, а я був надто зайнятий, щоб базікати, бо поринув у свої думки. У трупі Рея Бравера було дещо таке, що мене стурбувало. Воно турбувало мене тепер і турбує досі.

Величезний синець на пів-обличчя, рвана рана на голові, заюшений ніс. Більше травм не було — принаймні видимих оку. У людей після бійок у барі буває гірше, і то вони йдуть і бухають далі. Та все ж поїзд напевно його збив. Інакше чого б його взуття лежало окремо? І як то вийшло, що машиніст його не помітив? Може, поїзд ударив його досить сильно, щоб скинути з насипу, але не вбив? Я подумав, що за належного збігу обставин таке цілком могло бути. А чи удар припав збоку, удар такої сили, що зуби заходили ходором, і саме тоді, коли хлопець намагався зіскочити з колії? Поїзд його вдарив, і малий полетів із насипу, виконавши сальто назад у повітрі, над розмитим спуском? А може, він багато годин пролежав так, тремтячи, не тільки загублений, а й дезорієнтований, відрізаний від світу? Імовірно, він помер від страху. Якось у моїх долонях від страху вмерла пташка з розчавленим пір’ям на хвості. Її тільце тремтіло і злегка вібрувало, дзьоб розтулявся і стулявся, темні яскраві оченята дивилися на мене знизу вгору. Потім вібрація припинилася, дзьоб завмер напівроззявленим, а чорні очі потьмяніли й збайдужіли. Із Реєм Бравером могло статися те саме. Він міг померти лише тому, що надто страшно було жити далі.

Проте було ще дещо, і це, мабуть, турбувало мене найбільше. Він пішов збирати ягоди. Я пригадував, ніби в газетах писали про бляшане відерце, яке він із собою взяв. Коли ми повернулися додому, я пішов у бібліотеку й підняв газети. Просто щоб переконатися. І так, я не помилився. Він пішов по ягоди і з собою мав відерце. Але його ми не знайшли. Ми знайшли Рея та його кеди. Напевно, він викинув відерце десь на відрізку між Чемберленом та болотистим клаптем землі в Гарлоу, на якому помер. Попервах він мусив стискати його дуже сильно, наче то була єдина ланка, що поєднувала його з домом і безпекою. Але страх дужчав, а разом із ним — і відчуття граничної самотності, без жодних шансів на порятунок, бо врятуватися він міг лише сам. І коли на зміну страху приповз справдешній холодний жах, малий міг жбурнути відерце в ліс, з одного боку колії чи з іншого, і навіть не помітити, як це зробив.

Я думав пошукати те відерце самотужки. Як вам таке? Правда ж, клініка? Я думав проїхатися до кінця Бек-Гарлоу-роуд на своєму майже новенькому фургоні «форд» і вийти з нього одного ясного літнього ранку. Сам-один, дружина з дітьми далеко, в іншому світі, де, коли натиснеш на вимикач, у темряві спалахує світло. Я думав про те, як це все буде. Витягти з багажника наплічник і поставити його на задній бампер тюнингованого фургона, поки обережно зніматиму сорочку й пов’язуватиму її на поясі. Натерти груди й плечі репелентом від комах «маскол» і почвалати через ліс туди, до болітця, де ми знайшли тіло. Чи трава там виросла б жовтою, повторюючи форму його тіла? Авжеж, ні, там і сліду не лишилося, та все одно тобі цікаво, і ти розумієш, яка тонка плівка відокремлює твій костюм людини раціональної — письменника зі шкіряними заплатками на ліктях замшевого піджака — від пустотливих горгонячих міфів дитинства. Потім треба було вилізти на залізничний насип, тепер зарослий бур’янами, і поволі покрокувати до Чемберлена вздовж іржавих рейок і гнилих шпал.

Дурна фантазія. Вилазка в пошуках відра для чорниць чотирнадцятирічної давності, яке швидше за все закинули вглиб лісу чи розчавили бульдозером, коли готували ділянку землі під типовий будинок, чи над ним виросла гущавина бур’янів і диких кущів ожини, і тепер його не видно. Але я відчуваю певність: воно десь там є, лежить у якомусь місці на довгому відрізку колії ПЗЗШМ, яку більше не використовують, і подеколи потреба піти пошукати його накочує з такою силою, що радше нагадує шал. Зазвичай вона з’являється рано-вранці, коли дружина миється в душі, а діти дивляться «Бетмена» й «Скубі-Ду» на бостонському каналі «Тридцять вісім», а я найбільше почуваюся тим малим Ґордоном Лачансом, який колись ходив по землі, крокував, розмовляв і часом повзав на череві, як рептилія. Той хлопець — то був я, напевно. А наступна думка, що накочує на мене хвилею холодної води: «Котрого хлопця ти маєш на увазі?»

Я посьорбую з чашки чай, дивлюся на сонце, навскісні промені якого зазирають у кухонне вікно, чую, як в одному кінці будинку працює телевізор, а в іншому — душ, і відчуваю пульсацію під повіками, яка означає, що вчора остання пляшка пива була зайвою, і мене опановує впевненість, що я міг би його знайти. Я неодмінно помічу, як крізь іржу зблискує чистий метал, яскраве літнє сонце відіб’ється від ньому й покаже мені. Я спущуся насипом, розгребу траву, що розрослася й міцно заплела ручку відерця, а потім… що потім? Та просто витягну з міжчасся. Я крутитиму його в руках, дивуючись із його ваги, а ще з того, що востаннє його тримала в руках людина, яка вже багато років лежить у могилі. А уявімо, що у відрі лежить записка. «Рятуйте, я заблукав». Авжеж, її там не буде — хлопчики не ходять по чорниці з олівцем і блокнотом, — але просто уявімо собі. Благоговійний захват, який я б відчув, був би схожим на затемнення. Проте найголовніша тут, мабуть, думка про те, що я зможу потримати те відерце обома руками, бо воно — символ не лише його смерті, а й мого життя, доказ того, що я справді знаю, котрий хлопець то був — котрий із нас п’ятьох. Потримати його. Прочитати кожен рік в іржавому нальоті й потьмянілому мерехтінні. Відчути його, спробувати осягнути всі ті сонця, що його прогрівали, дощі, що його поливали, і сніги, що його вкривали. І загадатися тим, де я був, коли з ним ставалося все це в цій усамітненій місцині: де я був, що робив, кого любив, як долав труднощі. Де я був. Я потримаю його, прочитаю його, відчую… і спробую роздивитися своє лице, якщо відерце ще здатне щось відображати. Січете?