До Касл-Рока ми дісталися десь о п’ятій ранку вранці в неділю, напередодні Дня праці. Ішли всю ніч. Ніхто не скаржився, хоч ми й понатирали собі ноги та зголодніли, як ті вовки. У мене дико боліла голова, а ноги наче повикручувало, і вони пекли вогнем від утоми. Двічі доводилося злазити з насипу, щоб пропустити товарняк. Один із них ішов у наш бік, але їхав надто швидко, щоб ми могли на нього застрибнути. Коли ми підійшли до мосту через річку Касл, уже благословлялося на світ. Крис подивився на міст, з нього перевів погляд на річку, потім на нас.

— Та хрін із ним. Я переходжу. Як зіб’є поїзд, не доведеться стерегтися довбаного Ейса Мерила.

Ми пішли за ним. Хоча ні, не пішли — попленталися, так буде правильніше. Поїзда не було. Уже біля сміттєзвалища ми перелізли через огорожу (ні Майла, ні Звірюки там у таку рань, та ще й у неділю, не спостерігалося) та попрямували до колонки. Верн накачав води, і ми по черзі підставляли голови під крижаний потік, ляпали водою на свої розпашілі тіла, пили донесхочу. А потому мусили натягти сорочки, бо ранішня прохолода пробирала до кісток. Ми пішли (пошкутильгали) в місто й кілька хвилин постояли на хіднику перед пустищем. Роздивлялися свою халабуду на дереві, щоб не дивитися один на одного.

— Ну, — мовив Тедді, — побачимся в школі в середу. Я думаю, доти я весь час спатиму.

— Я теж, — сказав Верн. — Утомився дико.

Крис щось фальшиво просвистів крізь зуби й нічого не сказав.

— Слу, пацан, — пробелькотів, ховаючи очі, Тедді. — Ти не ображайся, добре?

— Добре, — сказав Крис. І раптом на його потемнілому змученому обличчі розквітла сонячна усмішка. — Ми молодці, скажіть? Найшли засранця.

— Ага, — кивнув Верн. — Найшли, бля. Тепер Біллі з мене котлету зробе.

— То й що? — сказав Крис. — Ричі наїде на мене, Ейс, швидше за все, — на Ґорді, а ще хтось наїде на Тедді. Але ми молодці.

— Точно, — мовив Верн. Та все одно голос виказував, що він почувається нещасним.

Крис глянув на мене.

— Правда ж, ми молодці? — тихо спитав він. — Воно було того варте, скажи?

— Звісно, варте, — підтвердив я.

— Так, до сраки, — рішучо заявив Тедді сухим тоном «мені-перестає-бути-цікаво». — Пацани, ви як у тій телепередачі про журналюг себе нахвалюєте. Давайте краба. Погріб я додому, побачу, чи мамка ще не повісила мою фотку на дошку «Їх шукає поліція».

Ми всі розсміялись, а Тедді відповів здивованим поглядом — «О-Господи-ну-що-ще», і ми всі дали йому краба. Вони з Верном пішли в один бік, а мені треба було йти в інший… але я вагався.

— Я з тобою пройдусь, — запропонував Крис.

— Так, добре.

Квартал ми пройшли, не розмовляючи.

На світанку в Касл-Року панувала дивовижна тиша, і я відчув мало не священний захват, та й утома якось непомітно полишила. Весь світ навколо був занурений у сон, а ми не спали, і я чомусь очікував, що от ми повернемо за ріг, а там, на дальньому боці Карбайн-стрит, де колія ПЗЗШМ перетинає вантажний двір фабрики, стоятиме моя олениця.

Першим мовчанку порушив Крис.

— Вони розпатякають.

— Звісно. Але не сьогодні й не завтра, якщо тебе це турбує. Я думаю, ще багато часу спливе, поки вони розкажуть. Може, роки.

Він здивовано позирнув на мене.

— Крисе, вони налякані. Особливо Тедді — що його в армію не візьмуть. Але Верн теж боїться. Їх ще безсоння мучитиме через це. І восени не раз і не два в них аж на язиці крутитиметься, так кортітиме розказати комусь, але я сумніваюсь, що наважаться. Та й потім… знаєш що? Може, це прозвучить як херзна-що, проте… я думаю, вони, узагалі, викинуть із голови, що з нами таке сталося.

Крис повільно кивнув.

— Я про це б і не подумав. Ти, Ґорді, людей наскрізь бачиш.

— Та ну. Якби ж це було правдою.

— Це правда.

Ми ще квартал пройшли мовчки.

— Я ніколи не виберуся з цього болота. — І Крис зітхнув. — Приїздитимеш на літні канікули з коледжа — зможеш здибати нас із Верном і Тедді у барі Сьюкі після зміни з сьомої до третьої. Якщо схочеш. Але ти, мабуть, не схочеш. — І він розсміявся, моторошнуватим смішком.

— Припини себе надрочувати. — Я старався, щоб голос звучав суворо, хоча почувався зовсім інакше. Бо згадав, як тоді, у лісі, Крис розказував: «І, може, я відніс їх старій Саймонз і в усьому зізнався, і, може, віддав ті грошики, а мене все одно послали погуляти, бо молока на них так і не купили. І, може, наступного тижня стара Саймонз прийшла в школу в новенькій спідниці»… Той вираз. Вираз його очей.

— Нє, татку, я не надрочую, — відповів Крис.

Я потер вказівним пальцем об великий.

— Це найменша у світі скрипочка грає «Моє серце помпує до тебе пурпуровими сцяками».

— Він був наш, — сказав Крис. Його очі темніли в напівсвітлі світанку.

Ми дійшли до рогу моєї вулиці й спинилися. Була чверть по шостій. Озирнувшись на місто, побачили, як перед крамничкою канцелярського приладдя, що належала дядькові Тедді, зупинилася вантажівка недільної газети «Телеґрам». Чоловік у синіх джинсах і футболці скинув униз тюк газет. Вони гепнулися догори дриґом на хідник так, що стало видно кольорові комікси (на першій сторінці — завжди «Дик Трейсі» та «Блонді»). Вантажівка погуркотіла геть. Її водій націлився везти зовнішній світ у наступні зупинки далі по дорозі — Отисфілд, Норвей-Саут Перис, Вотерфорд, Стоунем. Я хотів ще щось сказати Крису, та ніяк не міг придумати що.

— Ну, давай краба. — Голос у нього був утомлений.

— Крисе…

— Краба.

Я дав йому краба.

— Побачимся.

Він усміхнувся — широко, тією самою сонячною усмішкою.

— Ні, якщо я тебе побачу перший, потворо.

І він, усміхаючись, пішов геть — легко й граційно, наче й не боліло йому нічого, як мені, і мозолів він собі не натер, як я, і не кусали його, як мене, комарі, кліщі та дрібна мушва. Неначе не було в нього у світі ні найменших турбот, буцімто йшов він у якесь реально круте місце, а не до себе додому, у трикімнатну хату (а якщо ближче до правди, то халупу), без води й каналізації, із розбитими вікнами, затягнутими плівкою, і братом, який, певно, уже влаштував йому засідку на передньому дворі. Навіть якби я знайшов якісь слушні слова, то, найпевніше, не вимовив би їх уголос. Мова знищує роботу любові, я вважаю. Почути таке від письменника — це неабищо. Але я думаю, що це правда. Коли ти заговориш, щоб сказати олениці, що ти їй не зашкодиш, вона втече, змахнувши хвостиком. Слово — ось що завдає шкоди. Любов — це не те, про що тобі навішують лажові поети типу Маккуїна[151]. Любов має зуби. Зуби кусають. Рани ніколи не загоюються. І жодне слово, жодне поєднання цих слів не здатне загоїти ці любовні укуси. Прикол у тому, що все навпаки. Якщо ці рани затягуються, слова вмирають разом із ними. Повірте мені. Я все своє життя побудував на словах і знаю, що до чого.

Двері чорного ходу були зачинені, тож я виловив під килимком запасний ключ і зайшов. У кухні було порожньо, тихо, панувала вбивча чистота. Я натиснув на вимикач, і з тихим дзижчанням ожили трубки ламп денного світла над раковиною. Ось уже багато років я не вставав раніше за маму, не пам’ятав навіть, коли таке було востаннє.

Я зняв сорочку й поклав її в пластмасовий кошик для одягу біля пральної машини. З-під раковини витяг чисту ганчірку й обтерся нею: обличчя, шия, підпахви, живіт. Потім розстібнув штани й довго тер у паху (особливу увагу приділяючи яєчкам), до болісних відчуттів у шкірі. Здавалося, там більше ніколи не буде чистоти, хоч червоний рубець, залишений п’явкою, швидко розсмоктувався. Але в мене досі там є крихітний шрам у формі півмісяця. Якось дружина спитала, звідки він, а я збрехав — ще навіть не усвідомивши, що збираюся це зробити.

Коли віхоть уже не був потрібен, я його викинув. Дуже брудним.