— І що за умова? — безбарвним тоном бездоганної ввічливості спитала вона.

Тепер уже я відчув потребу опустити очі під пильним поглядом тих горіхових очей. Але я його витримав.

— Я наполягаю на тому, щоб ви назвалися мені справжнім ім’ям та прізвищем. Ділові взаємини ми з вами можемо продовжувати в готівковому розрахунку, якщо вам так краще, і рецепти місіс Девідсон вам виписуватиме як для Джейн Сміт. Але якщо наступні сім місяців ми мандруватимемо з вами в одному човні, то я б хотів звертатися до вас на ім’я, під яким вас знають люди.

Закінчивши на цьому свою безглуздо суху й нудну промову, я спостерігав, як вона обмірковує мої слова. Чомусь я був певен, що зараз вона встане, подякує за те, що я приділив їй час, і піде назавжди. І якби це сталося, я б щиро засмутився. Бо вона мені сподобалася. А надто припала до душі безпосередність, з якою вона підійшла до проблеми. На її місці дев’яносто жінок зі ста опустилися б до безсилої негідної брехні, нажахані живим годинником у своєму череві, страшенно присоромлені своїм становищем, а тому неспроможні скласти бодай трохи розумний план дій, щоб із нього вийти.

Припускаю, що нині більшість молодих людей тільки посміялися б із таких потворних думок. Їм було б важко повірити, що таке можливо. Людям тепер так важливо продемонструвати широту своїх поглядів, що до вагітної жінки без обручки на пальці ставитимуться вдвічі турботливіше, ніж до тієї, у якої обручка є. Ви, джентльмени, ще добре пам’ятаєте ті часи, коли непохитна моральність і святенництво робили життя нестерпним для жінки, яка «вскочила в тарапату». У ті часи вагітна заміжня жінка вся світилася щастям. Вона була впевнена у своєму становищі й пишалася тим, що може виконати своє призначення, задля якого, на її думку, Господь і відправив її на цю землю. А неодружена вагітна жінка була парією, шльондрою в очах світу й у власних очах теж. Такі жінки були, послуговуючись слівцем Елли Девідсон, «доступними», а в тому світі й у той час доступність нескоро пробачали. Таким жінкам доводилося втікати в інші міста й містечка, щоб народжувати там. Деякі приймали пігулки чи кидалися з даху. Інші ходили на підпільні аборти до різників з брудними руками чи намагалися зробити це самі. За буття лікарем чотири жінки спливли на моїх очах кров’ю від колотих ран матки. В одному випадку жінка порізала себе гострими краями шийки розбитої скляної пляшки від «Доктора Пеппера», прив’язаною до держака щітки. Нині справді важко повірити в те, що таке відбувалося, однак, джентльмени, так і було. Так і було. Простіше кажучи, то було найгірше становище, у якому могла опинитися молода здорова жінка.

— Гаразд, — урешті мовила вона. — Згодна. Мене звати Сандра Стенсфілд. — І вона простягнула мені руку. Здивований, я її потис. Добре, що тієї миті мене не бачила Елла Девідсон. Вона б ніяк цього не прокоментувала, проте наступні кілька тижнів пив би я гірку каву.

Сандра всміхнулася — мабуть, її розвеселив мій вираз легкого спантеличення. І подивилася мені у вічі прямим відвертим поглядом.

— Сподіваюся, докторе Маккерон, ми зможемо потоваришувати. Я зараз вкрай потребую друга. Мені дуже страшно.

— Я це розумію. І постараюся стати вашим другом, якщо зможу, міс Стенсфілд. Чи можу я ще чимось вам допомогти?

Вона відкрила сумочку й витягла звідти ручку та дешевий записник. Розгорнула блокнот, наготувала ручку й підвела погляд на мене. На одну жаску мить мені здалося, що зараз вона попросить прізвище та адресу лікаря, що робить підпільні аборти. Та натомість вона сказала:

— Розкажіть, будь ласка, чим мені харчуватися Для здоров’я дитини.

Я гучно розсміявся. Сандра поглянула на мене дещо здивовано.

— Даруйте. Просто ви така ділова.

— Напевно. Але дитина тепер — одна з моїх справ, чи не так, докторе Маккерон?

— Так. Безперечно. Є в мене одна брошура, яку я даю всім своїм вагітним пацієнткам. У ній написано про харчування, вагу, алкоголь, куріння та багато іншого. Тільки, будь ласка, не смійтеся, коли побачите титульну сторінку. Ви мене образите, бо це я її написав.

І то була правда — хоча в дійсності то був радше проспект, ніж брошура. З часом він ліг в основу моєї книжки, «Практичного посібника до вагітності й пологів». У ті часи я цікавився акушерством і гінекологією… і досі цікавлюся, хоча тоді спеціалізуватися на цьому ніхто б не став, хіба що в тебе було багато зв’язків у північному Мангеттені. Та навіть якби були, то для того, щоб заснувати свою практику й домогтися в ній успіху, знадобилося б десять-п’ятнадцять років. Через війну я відкрив свій кабінет у перезрілому віці й відчував, що не маю часу на розкачування. Мені вистачало й знаття, що протягом своєї практики я побачу безліч щасливих облич майбутніх матусь і прийму безліч немовлят. Так і сталось, як гадалось: за останнім підрахунком я прийняв близько двох тисяч немовлят — стільки, що вистачило б двісті класних кімнат заповнити.

Я старався завжди бути в курсі нової літератури, присвяченої пологам, читав її уважніше, ніж будь-які нові надходження з інших сфер загальної лікарської практики. І позаяк я мав власні думки, думки ентузіаста, то написав свою брошуру, замість втелющувати молодим матерям черстві каштани, якими їх любили в ті часи годувати. Увесь каталог тих «каштанів» я вам переповідати не буду, бо довелося б вам тут усю ніч до ранку сидіти й слухати, але про декілька згадаю.

Жінкам при надії радили якомога більше перебувати в стані спокою: сидіти, лежати і в жодному разі не ходити на далекі відстані, бо так існує загроза викидня чи «ушкодження плода». А оскільки пологи — тяжка праця, що вимагає величезних зусиль, то радити таке вагітній — це те саме, що рекомендувати футболістові, який готується до важливої гри, якомога більше сидіти, щоб не втомлювався! Це одна «цінна» порада, яку давало дуже багато лікарів, — щоб майбутні матусі, у яких є трохи надмірної ваги, починали курити… курити! Обґрунтування цього прекрасно висловили в рекламному слогані того часу: «Візьми “лакі” замість цукерки». Люди, які вважають, що, увійшовши у двадцяте століття, ми потрапили в добу світла й розуму в медицині, навіть гадки не мають, якою психічно хворою ця медицина іноді буває. Та, може, воно й на краще. Бо якби ці люди знали, вони б посивіли на місці.

Я дав міс Стенсфілд свою теку, і вона хвилин на п’ять поринула в читання. Я запитав її дозволу розпалити люльку, і вона неуважно, навіть не підводячи голови, дозволила. А коли нарешті дочитала й підняла погляд, на її губах грала усмішечка.

— Докторе Маккерон, ви радикал?

— Чому ви так вирішили? Бо я раджу жінці при надії ходити містом у справах замість їздити в задимленому трясучому вагоні метро?

— «Пренатальні вітаміни», не знаю, що це… рекомендовано плавання… і вправи для дихання! Які такі вправи?

— Це вже згодом. І ні, я не радикал. Аж ніяк не радикал. Я лікар, який уже на п’ять хвилин затримує наступного пацієнта.

— Ой! Пробачте. — Вона швидко звелася на ноги й вклала товсту теку собі в сумочку.

— Пусте.

Поки жінка натягала на плечі легке пальто, вона, не відриваючись, дивилася мені у вічі тими своїми горіховими очима.

— Ні, — сказала вона. — Зовсім не радикал. Підозрюю, що насправді з вами доволі… затишно? Це підхоже слово?

— Маю надію, що саме так і є. Мені подобається це слово. Коли говоритимете з місіс Девідсон, вона дасть вам розклад візитів. Ви повинні прийти до мене на початку наступного місяця.

— Ваша місіс Девідсон несхвально до мене ставиться.

— Ні, я певен, що зовсім це не так. — Але брехати я ніколи особливо не вмів, тож між нами раптом стало прохолодно. До дверей консультаційної я її проводжати не став. — Міс Стенсфілд?

Вона обернулась і подивилася на мене — холодним запитальним поглядом.

— Ви маєте намір зберегти дитину?

На мить вона замислилась, розглядаючи мене, та потім усміхнулась — тією загадковою усмішкою, що, на моє переконання, притаманна лиш вагітним.

— О так. — І з цими словами вийшла.