Протягом того дня я лікував близнюків від одного на двох висипу внаслідок дії отруйного плюща, розтинав чиряк, витягав металевий гачок із ока зварювальника й скерував одного зі своїх найстаріших пацієнтів до лікарні імені Вайт, бо там, безсумнівно, був рак. Про Сандру Стенсфілд на той час я вже й думати забув. Однак про неї нагадала Елла Девідсон.

— А знаєте, може, вона й не дешевка, — сказала моя медсестра.

Я підвів погляд від картки останнього пацієнта. Переглядав її з тим відчуттям марної огиди, яке переживають більшість лікарів, коли усвідомлюють свою повну безпорадність, і думав, що треба завести собі для таких карток печатку. Тільки замість слів «ЗАБОРГОВАНІСТЬ», чи «СПЛАЧЕНО ПОВНІСТЮ», чи «ПАЦІЄНТ ПЕРЕЇХАВ» на ній будуть прості слова «СМЕРТНИЙ ВИРОК». Може, навіть із черепом та кістками вгорі, як на пляшечках з отрутою.

— Прошу?

— Ваша міс Джейн Сміт. Сьогодні після візиту вона зробила дещо дуже дивне. — Те, як місіс Девідсон тримала голову й стискала губи, свідчило: таке дивацтво вона схвалює.

— Цікаво, що?

— Коли я дала їй аркуш візитів, вона попросила порахувати для неї повну суму витрат. Усіх витрат. З пологами й перебуванням у лікарні включно.

Так, то була чудасія. Не забувайте, що йшов тридцять п’ятий рік, а міс Стенсфілд справляла враження жінки самотньої. Чи була вона забезпеченою, навіть заможною? Не думаю. Одяг, взуття й рукавички в неї були гарними, але прикрас вона не носила жодних — навіть біжутерії. А ще був капелюшок, той, поза сумнівом, немодний «клош».

— Ви підрахували?

Місіс Девідсон подивилася на мене так, наче я з глузду з’їхав.

— Чи порахувала я? Звісно, порахувала! І вона сплатила, усю суму. Готівкою.

Цей останній вчинок, що, вочевидь, здивував місіс Девідсон найбільше (украй приємно здивував, авжеж), для мене чимось дивовижним не став. Чого не можуть робити Джейн Сміт цього світу, то це виписувати чеки.

— Вийняла з сумки ощадну книжку, відкрила її й просто мені на стіл полічила гроші, — вела далі місіс Девідсон. — Потім туди, де була готівка, поклала рецепт, сховала ощадну книжку назад у сумочку й побажала вдалого дня. Дуже навіть непогано, враховуючи, як нам доводиться бігати за тими так званими шанованими людьми, щоб витрусити з них гроші за лікування!

Але мене чомусь досада взяла. На цю Стенсфілд, яка таке втнула, на місіс Девідсон, яку ця домовленість так потішила, і на себе — хоч я досі до кінця не можу збагнути чому. Щось у цьому всьому примусило мене почуватися дрібним і незначним.

— Але ж за перебування в лікарні вона сплатити не могла, чи не так? — спитав я. Вчепитися за таку дрібничку було сміховинно, одначе тієї миті я не міг ніяк інакше висловити своє розчарування, змішане з ураженим самолюбством і подивом. — Адже ніхто з нас не знає, скільки часу вона там проведе. Чи ви, Елло, у чарівний кристал дивилися?

— Я їй те саме сказала, а вона спитала, скільки зазвичай лежать у лікарні після неускладнених пологів. Я назвала три дні. Адже це правда, докторе Маккерон?

Я вимушений був визнати слушність її слів.

— Вона сказала, що заплатить за три дні, а якщо вийде довше, то потім сплатить різницю, а якщо…

— …якщо коротше, то ми їй відшкодуємо різницю, — утомлено закінчив я. А сам подумав: «Та до дідька ту жінку!» — і розсміявся. Вона була відважна — безперечно. У багатьох розуміннях.

Місіс Девідсон дозволила собі всміхнутися… і тепер, коли я вже на пенсії, щоразу, коли виникає спокуса подумати, що я знаю про своїх ближніх геть усе, я намагаюся згадувати ту усмішку. До того дня я ладен був закластися на власне життя, що ніколи не побачу, як місіс Девідсон, одна з «найдобропристойніших» серед моїх знайомих жінок, лагідно всміхається на думку про дівчину, що завагітніла поза законним шлюбом.

— Відважна? Не знаю, докторе. Але вона твердо знає, чого хоче. Авжеж, знає.

Минув місяць, і міс Стенсфілд вчасно з’явилася на плановий візит. Вона просто вигулькнула з того широкого дивовижного потоку людей, що плив у Нью-Йорку тоді й пливе тепер. На ній була свіжа на вигляд синя сукня, яку вона носила так, наче то був ексклюзивний, унікальний виріб, попри те, що її, вочевидь, вибрали з низки однакових на вішаку в універсальному магазині. Однак взуття не пасувало до неї за кольором. То були ті самі коричневі туфлі на підборах, які я бачив на ній минулого разу.

Я уважно її оглянув і дійшов висновку, що вагітність протікає цілковито нормально. Почувши це, вона зраділа.

— Докторе Маккерон, я знайшла пренатальні вітаміни.

— Справді? Це добре.

В її очах засяяли збитошні іскорки.

— Аптекар відраджував мене їх купувати.

— А хай мене Бог милує від тих розтирак, — сказав я, і вона захихотіла, прикривши рота долонею — так по-дитячому, просто і природно, що це обеззброювало. — Ще ніколи не стрічав аптекаря, який би не був лікарем-невдахою. І республіканцем. Пренатальні вітаміни — це новинка, тож на них дивляться з підозрою. І як, ви прийняли його пораду?

— Ні, я прийняла вашу. Бо ви мій лікар.

— Дякую.

— Не варто. — Вона глянула на мене відкритим, безпосереднім поглядом, більше не підсміюючись. — Докторе Маккерон, коли стане помітним мій живіт?

— Думаю, не раніше серпня. Або у вересні, якщо будете добирати одяг… е-е, вільний, скажімо так.

— Дякую. — Сандра взяла сумочку, але підводитися не поспішала. Мені здалося, вона хоче поговорити… однак не знає, з чого і як почати.

— Ви ходите на роботу, я правильно розумію?

Вона кивнула.

— Так, я працюю.

— Чи можу я спитати, де саме? Якщо вам не хочеться відповідати, то…

Вона розсміялася — коротко й невесело. Цей сміх різнився від того попереднього хихотіння, мов день — від ночі.

— В універсальному магазині. Де ще в цьому місті може працювати незаміжня жінка? Продаю парфуми гладким дамочкам, які намочують волосся і завивають крихітними кучериками.

— І довго ви ще збираєтеся туди ходити?

— Поки не стане впадати у вічі мій делікатний стан. Потім, напевно, мене попросять звільнитися, щоб не засмучувати гладких дамочок. Від того, що їх обслуговує вагітна жінка без обручки на пальці, їхні кучерики можуть спереляку і розпрямитися.

Зненацька її очі налилися слізьми. Губи затремтіли, і я гарячково пошукав носовичка. Але сльози так і не потекли, вона не зронила ані сльозинки. Вони бриніли в її очах, та вона покліпала повіками й прогнала їх геть. Її губи стислися…. але так само швидко й розслабилися. Ця жінка просто вирішила, що не дасть волі емоціям… і не дала. Видовище, скажу я вам, було дивовижне.

— Пробачте, — мовила вона. — Ви так добре до мене ставитеся. Я не стану платити вам за доброту своєю дуже банальною історією.

Вона підвелася, щоб іти, і я встав разом з нею.

— Я непогано вмію слухати, — сказав я. — І трохи часу в мене є. Наступний пацієнт попередив, що не прийде.

— Ні. Дякую, але ні.

— Добре, — кивнув я. — Але маю одне зауваження.

— Яке?

— Не в моїх правилах примушувати пацієнтів… будь-кого з пацієнтів… платити за послуги, перш ніж ці послуги буде надано. Я сподіваюсь, якщо ви… тобто якщо ви думаєте, що вам би хотілось… чи ви повинні… — Так я навпомацки підібрався до мовчанки.

— Докторе Маккерон, я в Нью-Йорку вже чотири роки. Від природи я ощадлива. Після серпня… чи вересня… мені доведеться жити на ту суму, яку я відклала собі на рахунок, поки не зможу повернутися на роботу. Грошей там небагато, і часом, особливо вночі, мені стає дуже страшно.

Вона невідривно дивилася на мене своїми чудесними горіховими очима.

— Я подумала, що буде ліпше… надійніше… коли я спершу заплачу за дитину. Насамперед. Тому що дитина в моїх думках посідає головне місце, а ще тому, що пізніше спокуса витратити ті гроші може стати нездоланною…

— Гаразд, — сказав я. — Але, будь ласка, пам’ятайте, що, на мій погляд, це платіж авансом. Якщо вам знадобляться ті гроші, скажіть про це.