— Ах ти виродок малий. — Дюссандер заніс над головою кулак. А Тод і оком не змигнув. Стояв непохитно, очі блищали.

— Ага, — тихо мовив він. — Ану, стукніть мене. Тільки раз мене торкніться.

Дюссандер опустив руку. Його губи дрижали.

— Ти диявол, — пробурмотів він.

— Надягайте, — сказав Тод.

Руки Дюссандера потяглися до вузла на паску халата, однак зависли над ним. З овечим, благальним виразом в очах він зазирнув у вічі Тоду.

— Будь ласка, — сказав він. — Я старий чоловік. Не треба більше.

Тод похитав головою, повільно, проте твердо. Очі в нього так само блищали. Йому подобалося, коли Дюссандер благав. Напевно, колись так благали і його. Ув’язнені в Патині.

Дюссандер скинув халат на підлогу і стояв голий, у капцях і сімейних трусах. Впалі груди, трохи роздутий живіт. Старечі руки — худі й щуплі. «Але в уніформі, — подумав Тод, — в уніформі все буде зовсім інакше».

Неквапом Дюссандер витяг із коробки мундир і почав одягатися.

Через десять хвилин він стояв при повному параді в уніформі СС. Кашкет трохи збився набакир, плечі були опущені, але емблема з черепом виділялася добре. У Дюссандері проступила якась темна гідність (принаймні в очах Тода), якої він доти не мав. І, попри його згорблену спину й невпевненість у ногах, Тод відчув втіху. Уперше за весь час Дюссандер здавався йому таким, яким, на його думку, він повинен бути. Так, старіший. Безперечно, знищений. Але знову в уніформі. Не старий чолов’яга, що збуває свої останні роки, дивлячись «Лоуренса Велка» по засаленому чорно-білому телику з фольгою на рогах антени, а Курт Дюссандер, Кривавий Біс Патина.

Що ж до Дюссандера, той відчував огиду, дискомфорт… та заразом у душу закралася полегкість. Почасти він зневажав себе за це почуття, бо вбачав у ньому найвірніший індикатор психологічного домінування, яке встановив над ним цей хлопець. Він став бранцем хлопчика, і щоразу, коли відчував, що зможе пережити ще одне приниження, щоразу, коли виникала ця полегкість, влада хлопчика міцнішала. Та все одно йому стало легше. То була лише тканина, і ґудзики, і заклепки… і, узагалі, бутафорія. На місці ширіньки була змійка, а мали би бути ґудзики. Емблема була не така, як треба, шви неохайні, чоботи з дешевого дерматину. Зрештою, уніформа була дешевою підробкою, і вбити його вона не могла, чи не так? Ні. Вона…

— Поправте кашкет! — голосно скомандував Тод.

Дюссандер приголомшено на нього кліпнув.

— Поправ кашкет, солдате!

Дюссандер послухався, несвідомо вмостивши кашкета на голові під тим трохи бундючним кутом, що був фірмовим знаком його обер-лейтенанта. Та то й була уніформа обер-лейтенанта, хоч як це, на жаль, і було неправильно.

— Ноги разом!

Дюссандер клацнув підборами, бездумно виконуючи все правильно — так, неначе роки, що минули, зісковзнули з нього разом із банним халатом.

— Ахтунґ!

Дюссандер виструнчився, і на якусь мить Тоду стало страшно — по-справжньому страшно. Він відчув себе учнем чаклуна, який зумів оживити мітли, та не володів умінням їх приборкати й зупинити. Старий, що жив на одну пенсію, щез. Замість нього з’явився Дюссандер.

А тоді страх змінився мурашками від п’янкого відчуття влади.

— Кругом!

Дюссандер елегантно розвернувся. Забувся бурбон, забулися муки останніх трьох місяців. Стаючи обличчям до забризканої жиром плити, він почув, як знову клацають його підбори. А за плитою йому ввижався запилюжений плац військової академії, де він опановував солдатську науку.

— Кругом!

Він знову крутонувся, та цього разу вже не так добре виконав наказ — трохи втратив рівновагу. Колись він відгріб би за це десять доган й удар офіцерською палицею під дих, після чого ще довго гаряче й болісно відсапувався б. Дюссандер усміхнувся про себе. Хлопець не знав усіх тонкощів. І не треба йому знати.

— Кроком руш! — закричав Тод. Очі в нього горіли вогнем.

Залізна міць полишила плечі Дюссандера, він знову згорбився.

— Ні, — попросив він. — Будь ласка…

— Кроком руш! Руш! Руш, я сказав!

Здушено вдихнувши повітря, Дюссандер помарширував стройовим кроком по витертому лінолеуму кухонної підлоги. Звернув праворуч, щоб уникнути столу, знову праворуч, коли наблизився до стіни. Його обличчя було трохи задерте догори, без жодного виразу. Ноги злітали догори вперед, гучно опускалися на долівку, від чого в шафці над раковиною дзеленчала дешева порцеляна. Руки описували короткі півкола.

Тоду знову привиділися ходячі мітли, а разом із цим видивом повернувся й страх. Його зненацька накрило усвідомлення того, що він не хоче, щоб Дюссандер бодай трохи насолоджувався цим процесом, і, можливо — просто можливо, — йому більше хотілося, щоб Дюссандер мав вигляд недолугий, а не вигляд справжнього есесівця. Але чомусь, попри похилий вік і дешевий кухонний антураж, цей чоловік анітрохи не видавався недолугим. Його вигляд навіював страх. Уперше всі ті трупи в канавах та крематоріях набули для Тода реальних обрисів. Фотографії переплетених рук, ніг і торсів, білі, як риб’яче пузо, під холодним весняним дощем у Німеччині, не були поставними, як сцени у фільмах жаху — навалені купи трупів, що насправді були манекенами з універмагу, і після зйомки їх забирали помічники й бутафори. Вони були реальним фактом, і приголомшливим, і непоясненним, і лихим. Тоду навіть здалося, що війнуло запахом розкладу, слабким і дещо димним.

Від жаху він увесь підібрався.

— Стій! — закричав він.

Але Дюссандер ішов маршем не зупиняючись. У його очах застигла порожнеча, вони дивилися кудись удалечінь. Підборіддя здійнялося ще вище, під бундючливим кутом, від чого одразу напнулися струною курчачі сухожилля на старечій шиї. На обличчі непристойно стирчав тонкий, мов лопать вентилятора, ніс.

Тод відчув, як під пахвами змокріло від поту.

— Halt![67] — викрикнув він.

Дюссандер застиг на місці. Зі стуком приставив ліву ногу до правої, що була спереду, припечатав, наче поршень опустив. Холодна безвиразність ще на якусь мить затрималася на його обличчі — роботоподібному, бездумному. Та потім їй на зміну прийшло збентеження. А за збентеженням — поразка. Його плечі безсило поникли.

Тод нечутно видихнув від полегшення й через мить уже лютував сам на себе. «Хто тут головний, врешті-решт? — Та потім його знову затопила хвиля впевненості в собі. — Я, от хто. І йому краще про це не забувати».

Він знову заусміхався.

— Досить-таки непогано. Але трохи практики — і я думаю, ви покажете набагато кращий результат.

Дюссандер стояв мовчки, похнюпивши голову.

— Ну, все, можете зняти, — милостиво додав Тод… і мимохіть замислився, а чи так уже йому хочеться, щоб Дюссандер знову її надягав. На кілька секунд…

Січень 1975-го.

Коли пролунав останній дзвоник, Тод пішов зі школи сам, узяв ровера й покрутив педалі в парк. Там знайшов порожню лавку, поставив «швін» на відкидну ніжку й витяг із кишені свій табель. Роззирнувся навколо, щоб побачити, чи на нього, бува, не дивиться хтось знайомий, але в полі зору були тільки двоє старшокласників, які лизалися біля ставка, та ще парочка задрипаних п’янюг, що передавали з рук у руки паперовий пакет із бухлом усередині. «Падлючі брудні бомжари», — подумав він. Але сумно йому було не через бомжів. Він розгорнув табель.

Англійська: «С». Історія Америки: «С». Наука про Землю: «D». Суспільствознавство: «B». Початкова французька: «F». Вступ до алгебри: «F»[68].

Він довго дивився на оцінки, не вірячи своїм очам. Знав, що буде погано, але виявилося ще гірше. То була катастрофа.

«Може, воно й на краще, — зненацька озвався до нього внутрішній голос. — Може, ти навіть умисно це зробив, бо в глибині душі хочеш, щоб це скінчилося. Тобі потрібно, щоб це скінчилося. Поки не сталося чогось лихого».