Але він грубо відкинув од себе цю думку. Нічого поганого статися не могло. Він міцно тримав Дюссандера в кулаку. Цілком і повністю. Старий думав, що в одного з Тодових друзів є лист, але не знав, у котрого. Якби з Тодом щось сталося (бодай що-небудь), той лист мав потрапити в поліцію. Колись він думав, що Дюссандер таки спробує. Та тепер той був застарий, щоб утікати, навіть якби мав фору.

— Він під контролем, чорт забирай, — прошепотів Тод і вдарив кулаком собі в стегно, та так сильно, що стислися м’язи. Розмовляти із собою — це хріново, із собою розмовляють психи. Ця звичка в нього з’явилася тижнів із шість тому, і він чомусь ніяк не міг її позбутися. Кілька разів помічав, що люди якось дивно на нього зиркають через це. Серед тих людей було й декілька вчителів. І той вишкрібок Берні Еверсон підійшов до нього і прямо спитав, чи в нього вальти тасуються. Тод ледве стримався тоді, щоб не зацідити малому педику в рот, але всі ці діла… сварки, бійки, кулаки… нічого хорошого з них не виходило. За таке тебе завжди і скрізь вносять у чорні списки. Розмовляти з собою — погано, так, але…

— Сни теж лажові, — прошепотів він. Але цього разу не бив себе.

Останнім часом сни йому снилися дуже нехороші. У тих снах він завжди був в уніформі в’язня, стояв у шерензі із сотнями виснажених людей. Повітря тхнуло горілим, він чув уривчасте ревіння двигунів бульдозерів. Потім до голови шеренги підходив Дюссандер і показував то на того, то на цього. Їх залишали. А решта крокували до крематоріїв. Дехто впирався і відбивався ногами, але більшість були для цього надто вимучені голодом, надто виснажені. Раптом Дюссандер опинявся навпроти Тода. Їхні погляди зустрічалися, і наставала довга паралізуюча мить. А потім Дюссандер наводив вицвілу парасольку на Тода.

— Цього заберіть у лабораторію, — командував Дюссандер уві сні. Губа задиралася й оголювала штучні зуби. — Заберіть цього американського хлопчиська…

В іншому сні він був убраний в уніформу СС. Чоботи начищені до дзеркального блиску. Емблема з черепом і блискавка сяяли. Але він стояв посеред бульвару Санта-Донате, і всі на нього вирячалися. Люди тицяли пальцями. Хтось засміявся. В інших на обличчях був написаний шок, відраза чи гнів. У тому сні перед ним зі скреготом загальмувала стара тачка, і у віконце виглянув Дюссандер, Дюссандер-майже-мумія, якому з виду було двісті років, а шкіра нагадувала пожовклий пергамент.

— А я тебе знаю! — пронизливо проголосив сно-Дюссандер. Обвів поглядом вуличних роззяв і знову подивився на Тода. — Ти був головний у Патині! Дивіться всі! Перед вами — Кривавий Біс Патина. Гіммлерів «експерт з ефективності»! Ти винен у вбивствах! Ти винен, м’яснику! Ти винен, убивце немовлят! Ти винен!

А ще в іншому сні на ньому була смугаста роба засудженого, і його вели коридором із кам’яними стінами двоє наглядачів, що зовні дуже нагадували його батьків. В обох на руках виднілися жовті пов’язки з зіркою Давида. Позаду йшов священик і читав із Второзаконня. Тод озирнувся через плече й побачив, що той священик — Дюссандер і що на ньому чорний плащ офіцера СС.

Наприкінці кам’яного коридору подвійні двері відчинялися у восьмикутну кімнату зі скляними стінами. Посередині стояв ешафот. А за скляними стінами купчилися виснажені люди, усі голі, усі дивилися на нього однаковими поглядами — темними, безвиразними. У всіх на руках були сині номери.

— Нічого, — прошепотів Тод сам до себе. — Усе ж нормально. Справді, усе під контролем.

Парочка, що цілувалася, глянула на нього скоса. Тод люто вирячився на них: мовляв, ану, зморозьте щось. Вони відвели погляди. Невже хлопчик вишкірив зуби?

Тод підвівся, запхав табель у передню кишеню й сів на велик. Та поїхав до аптеки, розташованої за два квартали звідти. Там придбав пляшечку засобу для виведення чорнила і ручку з тонким кінчиком, що писала синім чорнилом. А потім повернувся в парк (парочки вже не було, зате бомжі досі засмерджували все навколо) і поміняв оцінку з англійської на «B», з історії — на «A», з науки про Землю — на «B», з початкової французької — на «C», а зі вступу до алгебри — на «B». Суспільствознавство він витер повністю, а потім просто знову вписав, щоб у картки був однорідний вигляд.

Однорідний, як однострої. Так.

— Та нічого, — прошепотів він сам до себе. — Це їх затримає. Затримає, сто пудів.

Якось глупої ночі, ближче до кінця місяця, після другої години, Курт Дюссандер прокинувся, несамовито борсаючись у ковдрі й простирадлі, та враз його огорнула темрява, липка й лячна. Паралізований жахом, він хапав ротом повітря та все одно задихався. Неначе важка брила лежала в нього на грудях. Подумалося, що це серцевий напад. Він розмахував руками в пітьмі, щоб намацати лампу, і мало не скинув її з тумбочки, коли вмикав.

«Я у себе в кімнаті, — подумав він, — у своїй спальні, тут, у Санта-Донате, тут, у Каліфорнії, тут, в Америці. Бачиш, ті самі коричневі штори, затулені на тому самому вікні, ті самі полиці, заставлені дешевими книжками в паперових обкладинках з книгарні на Сорен-стрит, той самий сірий килим, блакитні шпалери. Ніякого серцевого нападу. Ніяких джунглів. Жодних очей».

Однак той жах досі липнув до нього, як смердюча невичинена шкура, і серце не зупиняло свій забіг. Сон повернувся. Він знав, що рано чи пізно так і буде, якщо хлопець не відступиться. Проклятущий хлопець. Дюссандер вважав, що той лист, про який хлопець говорив, — просто блеф, та ще й поганенький. Він, певно, у якомусь детективному телесеріалі про таке почув. Якому другу цей хлопець міг довіряти аж настільки, щоб дати такий важливий лист і не боятися, що його прочитають? Жодному другу, от якому. Принаймні він так думав. Та якби ж знаття на всі сто…

З артритним болючим клацанням суглобів його руки стислися, а потім повільно розтиснулися.

Він узяв зі столика пачку сигарет і запалив одну, байдуже чиркнувши сірником об стовпчик ліжка. Стрілки годинника показували другу сорок одну. Цієї ночі він уже не засне. Він вдихнув дим і зайшовся у спазмах затяжного тріскучого кашлю. Уже не засне, якщо не спуститься вниз і не перехилить чарку. Чи дві. Чи три. А за останні шість тижнів чи десь так він випив предостатньо. Він уже не той молодик, який чарку за чаркою міг заливати в себе випивку, так, як тоді, коли служив офіцером і був у відпустці в Берліні тридцять дев’ятого, коли в повітрі пахло перемогою і звідусіль вони чули голос фюрера, бачили його полум’яні очі, владний погляд…

Хлопець… проклятущий хлопець!

— Будь чесним, — промовив він, і від звуку власного голосу, що пролунав у тихій кімнаті, аж трохи здригнувся. Звички розмовляти із собою Дюссандер не мав, але разом із тим — робив це вже не вперше. Упродовж останніх тижнів у Патині, коли навколо них розвалювався на шматки світ, а на сході спершу щодня, а потім уже й щогодини дедалі гучніше долинав загрозливий російський грім, він то переставав говорити із собою, то починав знову. О тій порі розмовляти із самим собою здавалося цілком природним. У нього був стрес, а люди під дією стресу часто роблять щось дивне — хапають рукою свої яйця крізь кишеню штанів, клацають зубами… Зубами в них чудово клацав Вольф. І вишкіряв їх при цьому. Гуфман клацав пальцями й барабанив ними по стегнах, цілковито несвідомо вибиваючи швидкі складні ритми. Він, Курт Дюссандер, часом розмовляв сам із собою. Але тепер…

— У тебе знову стрес, — уголос промовив він. Розуміючи, що цього разу говорить німецькою. Ось уже багато років він не розмовляв німецькою, але тієї миті рідна мова здавалася такою теплою і втішною. Вона заколисувала, полегшувала тягар. Приємна й темна мова.

— Так. У тебе стрес. Через цього хлопця. Але будь чесним сам із собою. Для брехні зараз надто рання година. Ти не надто жалкуєш про те, що розказував. Попервах ти дико боявся, що хлопець не зможе чи не схоче тримати язика за зубами. Він міг розпатякати другові, а той би передав далі, іншому другові, а той інший — ще двом. Але якщо вже він досі зберігав таємницю, то й далі берегтиме. Якщо мене заберуть, він втратить свою… говорючу книжку. Чи таким він мене вважає? Думаю, так.