— Гаслера, — делікатно виправив його Дюссандер. І з кам’яним виразом обличчя прорік: — Багатьох відправляли. Ті табори… вони ще тисячу років будуть ганьбою німецького народу. Ось що насправді залишив нам у спадок Гітлер.

— Ой, не будьте такі суворі. — Боуден підкурив люльку й видихнув задушливу хмарку «Черрі бленду». — Я читав, що більша частина німецького народу не мала зеленого поняття про те, що відбувалося. Нарід, що жив у районі Аушвіца, думав, що то ковбасний завод.

— Фу, як жахливо. — Моніка скривила до чоловіка гримасу «та-годі-вже-про-це». А тоді з усмішкою повернулася лицем до Дюссандера. — Містере Денкер, я обожнюю запах тютюну з люльки. А ви?

— Так, мадам, я теж, — кинув Дюссандер, щойно опанувавши майже непогамовну потребу чхнути.

Зненацька Боуден потягнувся рукою через увесь стіл і плеснув сина по плечі. Тод аж підскочив.

— Синку, а ти щось весь вечір мовчиш. Тобі зле?

Тод просяяв особливою усмішкою, яка призначалася водночас батьку та Дюссандеру.

— Та все зі мною добре. Просто я вже чув більшу частину цих історій, ти забув?

— Тоде! — докірливо вигукнула Моніка. — Ти не дуже…

— Хлопчик просто каже правду, — заспокоїв її Дюссандер. — У цьому саме й полягає перевага хлопчиків над чоловіками, яким часто доводиться від цього відмовлятися. Чи не так, пане Боуден?

Реготнувши, Дік кивнув.

— Чи можу я ненадовго забрати у вас Тода, щоб провів мене додому? — спитав Дюссандер. — Хоча йому, напевно, треба уроки робити.

— Тод у нас дуже здібний учень, — відповіла Моніка. Але вимовила це майже на автоматі, дивлячись на Тода дивним поглядом. — Зазвичай самі «А» та «В» приносить. Щоправда, за останню чверть і «С» схопив, але обіцяв підтягти французьку, щоб у березневому табелі була краща оцінка. Правда, Тоде, дитинко?

Знову по-особливому всміхнувшись, Тод кивнув.

— Не треба вам іти пішки, — сказав Дік. — Я радо відвезу вас додому.

— Я ходжу, щоб подихати свіжим повітрям і розім’яти м’язи, — повідомив Дюссандер. — Справді, я наполягаю… хіба що Тод не схоче мене проводжати.

— Ой, ні, я хочу пройтися, — сказав Тод, і його батьки аж розквітли від радості.

Вони вже майже дійшли до рогу, за яким розташовувався будинок Дюссандера, коли Дюссандер нарешті порушив мовчанку. Сіялася дрібна мжичка, тож він розгорнув над ними свою парасолю. Однак артрит лежав тихо, дрімав. Чудасія.

— Ти як мій артрит.

— Що? — скинув головою Тод.

— Ні тобі, ні йому нема сьогодні ввечері що сказати. Що з твоїм язиком, хлопче? Проковтнув? Смачно було?

— Нічого, — пробурмотів Тод. Вони вже повернули на вулицю, де жив Дюссандер.

— Я спробую вгадати, — зі злостивими нотками в голосі промовив старий. — Коли ти прийшов мене забирати, то боявся, що я пробовкаюся… «випущу кота з мішка», як ви тут кажете. Та все ж ти був рішучо налаштований на цю вечерю, бо батьки все не вгавали, а відмовки в тебе скінчилися. А тепер ти спантеличений, бо все пройшло добре. Це так чи не так?

— Та яка різниця? — Тод сердито стенув плечима.

— А чого б то все пройшло погано? — вимогливо спитав Дюссандер. — Тебе ще й на світі не було, коли я навчився маскуватися. Мушу віддати тобі належне, ти добре тримаєш усе в таємниці. Цілком охоче віддаю тобі належне. Але ти бачив, яким я був сьогодні? Я їх зачарував. Зачарував!

І тут зненацька Тод вибухнув гнівом.

— Ви не мусили цього робити!

Дюссандер різко зупинився і вирячився на нього.

— Не робити? Не? Я думав, хлопче, це те, чого ти хочеш! Бо вони тепер не матимуть нічого проти, якщо ти й далі приходитимеш «читати» мені.

— Ви забагато сприймаєте як належне! — палко вигукнув Тод. — А може, я вже дістав од вас усе, що хотів? Думаєте, мене хтось примушує ходити у вашу бруднючу хату й дивитися, як ви сьорбаєте пійло, як ті старі задрипанці, що стирчать у старих залізничних депо? Отак ви думаєте? — Тод підвищив голос, і в ньому з’явилися високі, тремкі, істеричні нотки. — А мене ніхто не примушує. Якщо схочу прийти, то прийду, а не схочу — не прийду.

— Тихіше. Нас можуть почути.

— А яка різниця? — спитав Тод. Але далі все-таки пішов. Та тепер навмисне відступив убік, щоб вийти з-під парасольки.

— Ні, тебе ніхто не примушує приходити, — сказав Дюссандер. А тоді випалив наосліп: — Насправді я запрошую тебе не приходити. Повір, хлопче, я не маю жодних упереджень проти того, щоб пити на самоті. Жоднісіньких.

Тод зневажливо на нього зиркнув.

— А ви тільки про це і мрієте, правда?

Дюссандер лише всміхнувся невиразно.

— Ну то не розраховуйте. — Вони вже були біля бетонної доріжки, що вела до будинку. Старий понишпорив у кишені в пошуках ключа від зовнішніх дверей. Артрит спалахнув тьмяно-червоним болем у суглобах пальців, а потім, зачаївшись, улігся. І Дюссандер зрозумів, чого він чекає: коли хазяїн залишиться на самоті. Отоді він вийде зі свого сховку.

— От що я вам скажу. — На диво, Тод чомусь захекався. — Якби вони взнали, хто ви такий, якби я їм сказав, вони б плюнули вам у пику й дали підсрачника під худий зад. А мама — та взагалі могла б вам кухарського ножа до горла приставити. У неї мати була частково єврейка, вона мені розказувала.

У мжичці й темряві Дюссандер уважно придивився до Тода. Хлопець виклично дивився на нього знизу вгору, але шкіра в нього була бліда, під очима залягли темні кола — як у людини, що часто крутиться в ліжку від роздумів, коли інші вже бачать десятий сон.

— Я не сумніваюся в тому, що нічого, крім глибокої відрази, вони б до мене не відчули, — сказав Дюссандер. Хоча в душі підозрював, що старший Боуден міг угамувати свою огиду й порозпитувати його про всяке різне, про що раніше питав його син. — Нічого, крім відрази. Але подумай, що б відчули вони до тебе, хлопче, якби я їм розказав, що ти вже вісім місяців усе про мене знаєш… і нікому нічого не сказав?

Тод безмовно вирячився на нього в темряві.

— Приходь у гості, коли забажаєш, — байдужим тоном промовив Дюссандер. — А не забажаєш, то сиди вдома. Добраніч, хлопче.

Залишивши Тода стояти під мжичкою, він рушив доріжкою до вхідних дверей. Із трохи роззявленим ротом хлопець дивився йому вслід.

Наступного ранку за сніданком Моніка сказала:

— Тоде, татові дуже сподобався містер Денкер. Він сказав, що той нагадує йому твого дідуся.

Жуючи грінку, Тод промурмотів щось нерозбірливе. Моніка глянула на сина, і їй раптом подумалося, що він погано спить. Шкіра поблідла. І в навчанні непоясненним чином з’їхав. Ніколи раніше Тод не приносив додому трійок.

— Тоде, ти нормально почуваєшся останнім часом?

Секунду-дві він дивився на неї так, наче не розумів, про що йдеться. А тоді на його губах розквітла промениста усмішка, зачаровуючи її… і в матері відлягло від серця. На підборіддя йому крапнуло полуничне варення.

— Так, — запевнив він. — Усе кльово.

— Тоде, дитинко, — розчулилася вона.

— Моніко, дитинко, — у тон їй відповів Тод, і обоє розсміялися.

Березень 1975-го.

— Киць-киць, — покликав Дюссандер. — Киць-киць-киць. Ксь-ксь? Ксь-ксь?

Він сидів на задньому ґанку, біля правої ноги стояла рожева пластмасова мисочка. По вінця повна молока. Було пів на другу дня, у гарячому повітрі дрижала імла. Пожежі в чагарниках далеко на заході забарвлювали повітря запахом осені, таким пронизливим усупереч календарю. Якщо хлопець збирався прийти, то щонайбільше через годину він з’явиться. Але тепер хлопець приходив не щодня. Замість семи днів на тиждень він міг прийти чотири рази. Чи п’ять. У Дюссандера потроху міцніло інтуїтивне відчуття, що в хлопчика з’явилися свої проблеми.

— Киць-киць, — поманив Дюссандер. На дальньому краю подвір’я, у зачучверених бур’янах біля огорожі, сидів бродячий кіт. Подертий і достоту такий зачуханий, як і ті бур’яни. Щоразу, коли Дюссандер заговорював, кіт нашорошував вуха, не зводячи очей з рожевої мисочки, повної молока.