Він замовк, але думки мчали далі. Йому дуже самотньо жилося — і ніхто про це не знав, жодна жива душа. Бували такі дні, коли він майже всерйоз замислювався про самогубство. Відлюдник із нього виявився кепським. Він не чув жодного людського голосу, крім того, який линув із радіоприймача. Люди, які його навідували, завжди стояли на іншому боці брудного квадрата скла. Він був старим чоловіком і боявся смерті, та більше, ніж смерті, боявся бути старим чоловіком, котрий у цілому світі сам-один.

Іноді сечовий міхур міг зіграти з ним злий жарт. Уже на півдорозі до туалету на штанях розпливалася темна пляма. У вогку погоду суглоби спочатку пульсували від болю, а потім починали волати про нього. І бували дні, коли від сходу до заходу сонця він міг вижерти цілу банку болетамівного «Артрит формула»… та все одно аспірин лише притлумлював біль, і найпростіші дії (узяти книжку з полиці чи перемкнути телеканал) перетворювалися на болісне випробування. Сильно впав зір. Іноді він перевертав речі, обдирав собі щиколотки, бився головою. Жив у постійному страху, що зламає собі щось і не зможе доповзти до телефону, а також у страху, що доповзе, і якийсь лікар викриє його справдешнє минуле, побачивши, що в містера Денкера абсолютно порожня медична карта.

Присутність хлопця трохи тамувала ці страждання. Коли хлопець був поряд, Дюссандер пригадував давні часи. Пам’ять про ті дні була навдивовижу, перверзійно чіткою. Списки імен і подій лилися з нього нескінченним потоком, він навіть пам’ятав, якою була погода того чи того дня. Він пам’ятав рядового Генрайда, кулеметника з північно-східної вежі, і великий жировик, що ріс у рядового Генрайда між очима. Його прозивали Триоким чи Старим Циклопом. Пригадував Дюссандер і Кесселя, що мав при собі фотографію своєї подружки. Геть-чисто гола, вона лежала на канапі, закинувши за голову руки. Той Кессель ходив і всім її показував. Пам’ятав прізвища лікарів та їхні експерименти — больові пороги, мозкові хвилі чоловіків і жінок при смерті, фізіологічне гальмування, наслідки різноманітних видів радіації та ще десятки інших дослідів. Сотні інших.

Він знав, що розмовляє з хлопчиком так, як це роблять усі старі люди, але думав, що пощастило йому значно більше, ніж більшості стариганів, чиї слухачі були нетерплячі, незацікавлені чи й відверто грубі. Його ж слухач слухав із роззявленим ротом.

Невже кілька нічних кошмарів — така вже велика ціна за це все?

Він розчавив недопалок, ліг на спину і якийсь час витріщався на стелю, а тоді спустив ноги на підлогу. Подумав, що вони з хлопцем — мерзенні й огидні, живляться один від одного… один одного пожирають. Якщо в нього самого іноді болів живіт від того темного, але жирного їдла, яке вони споживали по обіді в нього на кухні, то як було хлопцеві? Чи добре йому спалося? Мабуть, ні. Пізніше Дюссандер подумав, що хлопчик став якийсь блідий. І худіший, ніж тоді, коли вперше з’явився в його, Дюссандера, житті.

Перетнувши кімнату, він відчинив дверцята вбудованої шафи. Швидким рухом прогортав вішаки, сягнув рукою праворуч у темряву й витяг фальшиву уніформу. Шкурою стерв’ятника вона звисла в нього в руці. Він торкнувся її іншою рукою. Торкнувся… а потім ніжно погладив.

Минуло дуже багато часу, перш ніж він спустився з нею вниз і повільно вдягнув, застебнув на всі ґудзики й пасок (та фальшиву «змійку» ширіньки). І лише тоді глянув на себе в дзеркало.

Подивився й задоволено кивнув.

Потому повернувся в ліжко, ліг і знову закурив. А коли цигарка догоріла, йому знову схотілося спати. Він вимкнув лампу, не вірячи, що сон прийде так легко. Але через п’ять хвилин уже спав, і цього разу без жодних сновидінь.

Лютий 1975-го.

Після вечері Дік Боуден запропонував коньяк, якому Дюссандер потайки дав оцінку «поганючий». Але, звісно, нічим цього не виказав, широко всміхнувся й відважив щедрий комплімент. Хлопчику дружина Боудена подала шоколадно-молочний шейк. Усю вечерю малий сидів незвично тихо. Тривожився? Так. Хлопчик здавався дуже занепокоєним.

Діка й Моніку Боуденів Дюссандер зачарував із першої ж миті, як вони з хлопцем переступили поріг. Малий дуже перебільшив, коли розказував батькам про поганий зір містера Денкера (саме тому сердешному старому потрібен собака-поводир, із сарказмом подумав Дюссандер), бо це пояснювало, навіщо він так часто ходить до нього читати вголос. Дюссандер був дуже обережний, щоб не проколотися, і думав, що жодних обмовок не допустив.

Вбрався він у свій найкращий костюм. І попри вогкий вечір, артрит про себе майже не нагадував — лише зрідка пробігала больова хвилька. З якоїсь абсурдної причини малий хотів, щоби парасольку він залишив удома, але Дюссандер наполіг. У цілому він приємно і доволі цікаво провів вечір. Із гидким коньяком чи без нього, а на вечері його не запрошували вже дев’ять років.

Під час вечері вони обговорювали автомобільний завод в Ессені, відбудову повоєнної Німеччини (про це Боуден поставив декілька розумних запитань, і, здавалося, що відповіді Дюссандера справили на нього неабияке враження), а також німецьких письменників. Моніка Боуден поцікавилася, як так вийшло, що він приїхав в Америку вже в такому поважному віці, і Дюссандер, з відповідною маскою короткозорої скорботи на лиці, розказав про смерть уявної дружини. Моніка Боуден розтанула від співчуття.

Та тепер, попиваючи коньячне пійло, Дік Боуден сказав:

— Містере Денкер, якщо це занадто особисте, будь ласка, не відповідайте… але мене весь час гризе хробачок цікавості. А що ви робили під час війни?

Хлопчик ледь помітно напружився.

Усміхнувшись, Дюссандер простягнув руку й намацав сигарети. Бачив він їх добре, але то було так важливо — не проколотися бодай у найменшій дрібниці. Моніка вклала пачку йому в руку.

— Дякую, дорогенька. Вечеря була фантастична. Ви чудово куховарите. Моя дружина — і та так не вміла.

Моніка схвильовано йому подякувала. Тод зиркнув на неї з помітним роздратуванням.

— Нічого особистого в цьому запитанні нема. — Дюссандер підкурив сигарету й повернувся обличчям до Боудена. — Я був у запасі, починаючи із сорок третього й далі, як і всі чоловіки, здорові тілом, та застарі, щоб активно служити у війську. Та на той час на стіні вже проступили письмена для Третього рейху та божевільних, котрі його створили. А власне, для одного божевільного[69].

І з урочистим виглядом він задмухнув сірника.

— Коли хвиля повернулася проти Гітлера, я відчув величезне полегшення. Величезне. Авжеж, — тут він із невинним виглядом, як чоловік на чоловіка, позирнув на Боудена, — доводилося бути дуже обережним, щоб у жодному разі не виявити цих почуттів. Не висловити вголос.

— Я собі уявляю, — з пошаною промовив Дік Боуден.

— Ні, — із серйозним виглядом провадив Дюссандер. — Тільки не вголос. Пам’ятаю, якось увечері ми з друзями вчотирьох чи вп’ятьох після роботи зайшли випити в місцевий Ratskeller[70]. То вже були часи, коли не те що шнапсу вдень зі свічкою не знайдеш, а навіть пива. Але того вечора нам пощастило — у барі було й те, і те. Ми знали один одного двадцять років. Один із нас, Ганс Гаслер, побіжно зауважив, що, можливо, фюреру дали невдалу пораду відкрити другий фронт проти росіян. Я сказав: «Гансе, Боже правий, думай, що кажеш!» Бідолаха Ганс увесь поблід і різко змінив тему. А через три дні зник. Відтоді я більше ніколи його не бачив. І, наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто того вечора сидів за нашим столиком, теж.

— Який жах! — видихнула Моніка. — Ще коньяку, містере Денкер?

— Ні, спасибі, — усміхнувся він їй. — Моя дружина любила повторювати приказку своєї матері: «Не варто перебирати міру з досконалим».

Ледь помітна насупленість Тода стала трохи виразнішою.

— Думаєте, його відправили в один із тих таборів? — спитав Дік. — Вашого друга Геслера?