Дюссандер подивився на його потилицю, трохи засмаглу й таку беззахисну під лінією волосся та круглим комірцем футболки. Його погляд помандрував до горішньої шухляди столу, де він тримав різницькі ножі. Один швидкий удар (він знав, куди його скерувати), і спинний мозок хлопця відділиться від голови. Його губи стуляться навіки. Дюссандер посміхнувся, і та посмішка була сповнена жалю. Якщо хлопець зникне, його шукатимуть. Постануть запитання. Багато запитань. І з деякими прийдуть до нього. Попри те, що прямо на нього нічого не вказувало, він не міг собі дозволити, щоб його допитували й копирсалися в минулому. Страх як прикро.

— Цей Френч, — сказав він, постукуючи пальцем по листу. — Він із твоїми батьками десь у товаристві перетинається?

— Він? — презирливо виплюнув це слово Тод. — Мої тато й мама не ходять у ті діри, куди він може пролізти.

— А у своєму професійному амплуа він з ними зустрічався? На батьківських зборах чи, може, до себе викликав?

— Ні. Я завжди був одним із найкращих учнів у класі. Дотепер.

— Отже, що він про них знає? — спитав Дюссандер, сонно заглядаючи у свою склянку, уже спорожнілу. — О, про тебе він точно все знає. Без сумніву, він зібрав на тебе весь компромат, до якого тільки зміг дотягтися. Аж до бійок на подвір’ї дитячого садка. Але що він знає про них?

Тод відклав убік ручку й відсунув пляшечку знищувача чорнил.

— Ну, він знає, як їх звати. Звісно. І по скільки їм років. Знає, що ми всі методисти. Ми до церкви не часто ходимо, але він знає, бо це в документах написано. Повинен знати, чим мій тато заробляє на життя. Це теж у моїй справі є. В усіх тих папірцях, які вони мусять щороку заповнювати. Ото й усе, думаю, більше нічого не знає.

— А якби у твоїх батьків були якісь проблеми вдома, він би про це знав?

— І що це означає?

Дюссандер вихлюпнув рештки бурбону в склянку.

— Гризня. Сварки. Батько спить на канапі. Мати напивається. — Його очі заблищали. — На носі розлучення.

— Нічого такого в нас дома нема! — обурено вигукнув Тод. — Зовсім ні!

— Та я ж не казав, що є. Ти, хлопче, просто подумай. Уяви, що в тебе вдома все «летить під три чорти», як ото в тій приказці мовиться.

Насупившись, Тод лише зиркав на нього.

— Ти б за них переживав, — сказав Дюссандер. — Хвилювався, дуже. Втратив би апетит. Погано спав. А найсумніше те, що постраждала б твоя успішність у школі. Правда? Коли в дітей удома проблеми, з ними всяке таке сумне коїться.

В очах у хлопця майнув проблиск розуміння — розуміння й заразом якоїсь тупої вдячності. Це потішило Дюссандера.

— Так, коли твоя сім’я балансує на краю провалля й небуття, ти почуваєшся дуже нещасним, — пишномовно прорік він, підливаючи собі бурбону. Відчувалося, що він уже добряче залив собі баньки. — Серіали, які по телебаченню вдень показують… там усе це дуже чітко видно. Єхидство. Лихослів’я і брехня. А найгірше — біль. Біль, хлопчику мій. Ти ні найменшої гадки не маєш, що доводиться переживати твоїм батькам. Вони поглинені власними негараздами, що на сина в них просто не лишається часу. Його проблеми видаються мізерними порівняно з їхніми власними, nein? Коли-небудь у майбутньому, коли шрами загояться, цікавість до сина прокинеться в них із новою силою. Але поки цей день не настав, єдина поступка, на яку вони можуть піти, — відправити до містера Френча доброго хлопчикового дідуся.

В очах у Тода поступово розгорявся вогонь, і раптом вони засяяли так сліпуче, що мало не обпалили старого.

— А що, може пройти, — пробурмотів він собі під ніс. — Може, ага, цілком може, може… — І враз увірвався. Очі знову потемніли. — Ні, не пройде. Ви на мене геть не схожі, Ґумка Ед ну ні на грам у це не повірить.

— Himmel! Gott im Himmel![73] — вигукнув Дюссандер і скочив на ноги, перетнув кухню (трохи похитуючись), відчинив буфет і витяг звідти пляшку «Прадавньої доби». Відкрутив ковпачок і щедро собі налив. — Як на розумного хлопця, ти такий Dummkopf[74]. Коли це дідусі були схожі на своїх онуків? Га? Я голомозий. — Прозвучало це як «холомосий». — А ти голомозий?

Знову наблизившись до столу, він навдивовижу спритним рухом ухопив Тода за густу біляву чуприну та смикнув.

— Та не треба! — крикнув Тод, проте з легкою усмішкою.

— Крім того, — Дюссандер зручно вмостився в гойдалці, — у тебе біляве волосся й блакитні очі. У мене теж блакитні очі, а волосся, перед тим як посивіло й обсипалось, було білявим. Можеш розказати мені всю історію своєї сім’ї. Про своїх тіток і дядьків. Про людей, з якими працює твій батько. Про милі матусині захоплення. Я запам’ятаю. Вивчу та запам’ятаю. Через два дні все це забудеться — пам’ять у мене нині, мов той полотняний мішок, у який воду ллють. Але я пам’ятатиму достатньо довго. — І він зловісно посміхнувся. — Свого часу я успішно тікав від Візенталя й натягнув пов’язку на очі самому Гіммлеру. Якщо я не зумію обвести круг пальця якогось учителя американської державної школи, то загорнуся в простирадло й повільно поповзу до могили.

— Може, і так, — протягнув Тод. І Дюссандер побачив, що в душі він уже змирився. Очі в нього сяяли від полегшення.

— Є ще одна риса подібності, — сказав Дюссандер.

— Справді?

— Ти казав, що твоя мати — на одну восьму єврейка. Моя мати була єврейкою повністю. Ми обидва жиди, хлопчику мій. Двоє мойш, які сидять на кухні, як у тому старому анекдоті.

Зненацька Дюссандер ухопив себе за носа великим і вказівним пальцем правої руки. Одночасно сягнув через увесь стіл та лівою рукою стиснув носа хлопцеві.

— І це видко! — проревів він. — Це ж видко!

Та й зайшовся старечим сміхом, розгойдуючись у кріслі, що порипувало в такт його рухам. Тод подивився на нього спантеличено й трохи перелякано, та за хвилю й сам розсміявся. Так вони й сміялися вдвох на Дюссандеровій кухні: господар при відчиненому вікні, у яке залітав теплий каліфорнійський вітерець, Тод — погойдуючись на задніх ніжках кухонного стільця й спираючись його спинкою на дверцята духовки, біла емаль якої була хрест-навхрест покреслена темними обвугленими смугами від дерев’яних сірників Дюссандера, що лишалися, коли він кресав із них вогонь.

Ґумка Ед Френч (його прізвисько, як пояснив Тод, походило від захисних гумок, які вчитель натягав на своє взуття, коли надворі дощило) був субтильним чоловіком з особливою пристрастю завжди взувати в школу кеди. То був неформальний штрих, який, на його думку, мусив зробити його «своїм» для ста шести дітлахів віком од дванадцяти до чотирнадцяти, з опікування якими складалося його навантаження психолога-консультанта. Кедів у нього було п’ять пар, різнобарвних: від «бігового синього» до «крикливо-жовтих зонкерсів»[75]. Він перебував у повному невіданні щодо того, що позаочі його звуть не лише Ґумкою Едом, а ще й Кедом Пітом, Кедменом і Пришестям Кедмена. У коледжі його прозивали Губошльопом, і якби він знав, що цей ганебний факт якимось робом просочився за стіни навчального закладу та став загальновідомим, то згорів би від сорому.

Краватки він надягав нечасто, надавав перевагу светрам-гольфам, які носив ще з початку шістдесятих, коли Девід Маккалум розрекламував їх у серіалі «Людина з ОМКОП»[76]. В університетські часи одногрупники стежили за ним, коли він ішов через плац, і підсміювались: «Ось іде Губошльоп у своєму омкопівському светрі». Він здобув спеціальність «Психологія для освіти» і потайки вважав себе єдиним хорошим консультантом з освіти, якого стрічав у своєму житті. З дітлахами в нього був справжній рапорт. Він міг з ними круто поладнати, міг побазарити й мовчки поспівчувати, коли їм треба було викричатися й стравити пару. Він міг влізти в їхні лахи, бо розумів, яка це засада — бути тринадцятирічним, коли хтось проїдає тобі мізки і ти, ганчірка, ніяк не можеш зібратися.