Але от біда — йому самому дуже важко було пригадувати, яким він сам був у тринадцять років. Мабуть, давалося взнаки зростання в п’ятдесяті. А також те, що в хоробрий новий світ шістдесятих він увійшов із причепом у вигляді прізвиська Губошльоп.

Тож тепер, коли дід Тода Боудена зайшов до нього в кабінет, упевнено пристукнувши за собою двері з матовим склом, Ґумка Ед підвівся, шанобливо, проте обережно — з-за столу не вийшов привітати старого. Пам’ятав, що на ногах у нього кеди. Часом старі люди не доганяли того, що кеди — засіб психологічної допомоги дітям, у яких виникло тертя з вчителями. Тобто стара гвардія не сприймала психологів-консультантів у кедах.

«А дідок нівроку собі», — подумав Ґумка Ед. Сиве волосся, охайно зачесане назад. Костюм-трійка без найменшої плямки. Бездоганний вузол на краватці голубино-сірого кольору. У лівій руці дідок тримав згорнуту чорну парасольку (надворі ще з вихідних сіялася мряка), досить-таки по-військовому тримав. Кілька років тому Ґумка Ед із дружиною підсів на Дороті Сеєрз, вони перечитали все написане цією високошановною дамою, до чого тільки могли дотягтися їхні руки. Тож тієї миті йому спало на думку, що перед ним — викапаний плід її фантазії, лорд Пітер Вімзі, що наче зійшов зі сторінок роману[77]. То був Вімзі в сімдесят п’ять, через багато років після того, як Мисливець і Гаррієт Вейн вийшли в тираж. Подумки він зробив зарубку «вдома розказати про це Сондрі».

— Містере Боуден, вітаю, — шанобливо промовив він і простягнув руку.

— Приємно. — Боуден її потис. Ґумка Ед відповів обережно, стараючись не тиснути твердо й безкомпромісно, як завжди це робив із батьками дітей. Стариган так полохливо прибрав руку, що Ед зробив висновок — у нього артрит.

— Приємно, містере Френч, — повторив Боуден і сів на стілець, дбайливо підсмикнувши холоші штанів. Поставив парасольку між коліньми й сперся на неї. Тепер він нагадував пристаркуватого, одомашненого й урбанізованого стерв’ятника, що прилетів та вмостився на сідалі в кабінеті Ґумки Еда Френча. А в нього ледь помітний акцент, подумав Губка Ед, але то не здавлені нотки британського вищого класу, з якими міг би розмовляти Вімзі. У тому голосі вчувалося щось більше, щось європейське. Хай там як, а зовнішня подібність із Тодом вражала. Особливо ніс та очі.

— Я радий, що ви завітали, — сказав йому Ґумка Ед, примощуючись на стільці, — хоча в таких випадках батько чи мати учня…

То, звісно, був початковий гамбіт. За майже десять років психологічного консультування він пересвідчився, що, коли до нього замість батьків приходять тітка, дядько чи дідусь або бабуся, то вдома справи кепські — і це незмінно виявлялося коренем усіх проблем. Ґумка Ед відітхнув із полегкістю. Проблеми вдома — це погано, але для хлопця з таким розумом, як у Тода, трип від важкої наркоти — набагато, набагато гірше.

— Так, звичайно, — відповів йому Боуден. Вираз обличчя в нього був скорботний і сердитий водночас. — Син і невістка попросили мене піти до вас та погомоніти про цю прикру справу, містере Френч. Тод — хороший хлопчина, повірте мені. Проблеми з оцінками — це тимчасово.

— Ми всі на це сподіваємося, містере Боуден. Прошу, куріть, якщо бажаєте, не соромтеся. На території школи це заборонено, але я нікому не скажу.

— Дякую вам.

Із внутрішньої кишені піджака містер Боуден витяг пом’яту пачку «кемела», вклав до рота одну з останніх покривлених зигзагом сигарет, намацав сірника, чиркнув ним об підбор свого чорного черевика й підкурив. Після першої затяжки зайшовся вологим старечим кашлем, струсонув сірником у повітрі й кинув почорнілий недогарок у попільничку, яку підсунув йому Ґумка Ед. За цим ритуалом, майже так само формальним, як і черевики старого, психолог спостерігав з непідробним зачудуванням.

— З чого ж почати? — спитав Боуден і кинув на Ґумку Еда сповнений душевного болю погляд крізь сиві пасма диму.

— Що ж, — лагідно промовив Ґумка Ед, — уже те одне, що ви прийшли сюди замість Тодових батьків, багато про що мені говорить.

— Так, напевно. Дуже добре. — Старий згорнув руки. «Кемел» стирчав між вказівним і безіменним пальцями правої руки. Він випростав спину й підняв підборіддя. У його способі внутрішньо підготуватися до розмови було, на думку Ґумки Еда, щось замалим не пруське, щось таке, що навіювало згадку про всі ті фільми про війну, котрі він дивився ще малим.

— У мого сина й невістки в сім’ї виникли негаразди, — сказав Боуден, точно відміряючи й відрізаючи кожне слово. — Думається мені, що це досить-таки важкі негаразди, великі. — Його очі, старечі, проте напрочуд ясні, спостерігали за тим, як Ґумка Ед розгортає перед собою на столі теку. Усередині лежали аркуші паперу, проте було їх небагато.

— І ви вважаєте, що ці негаразди погано впливають на Тодову успішність?

Боуден нахилився вперед дюймів на шість. Погляд його блакитних очей був прикутий до карих очей Ґумки Еда. У повітрі повисла важка пауза, а тоді Боуден сказав:

— Мати п’є.

І сів рівно, наче шпагу проковтнув.

— А, — тільки й мовив Ґумка Ед.

— Так, — зловісно кивнув Боуден. — Малий розказував мені, як двічі приходив додому й бачив, як вона спить, розкинувши руки, на столі в кухні. Він знає, як мій син ставиться до її алкоголізму, тож обидва рази сам розігрівав вечерю в духовці й примушував її випити стільки чорної кави, щоб до приходу Ричарда вона принаймні прочумалася.

— Погано, — похитав головою Ґумка Ед. Хоча чув і про гірші справи — про матерів, що вживали героїн, про батьків, які зненацька забирали собі в голову, що треба починати трахати дочку… чи сина. — А місіс Боуден не думала звернутися до професіонала, щоб допоміг їй впоратися з проблемою?

— Онук пробував її переконати, що так буде найкраще. Але, я думаю, їй дуже соромно. Якщо дати їй трохи часу… — Він повів рукою, що тримала сигарету й лишала в повітрі кільце диму, яке повільно розсіювалося. — Ви мене розумієте?

— Так, авжеж, — кивнув Ґумка Ед, потайки відчувши захват від того руху, яким старий накреслив димне кільце. — Ваш син… Тодів батько…

— Цей теж не без гріха, — відрізав Боуден. — Працює допізна, сімейні вечері пропускає часто, вечорами нерідко мусить зриватися і їхати на роботу… я вам так скажу, містере Френч: він радше одружений зі своєю роботою, ніж із Монікою. Мене виховували в тому дусі, що сім’я для чоловіка — передусім. А вас хіба ні?

— Так, авжеж, — палко підтвердив Ґумка Ед. Його батько був нічним сторожем у великому лос-анджелеському універмазі, тож бачив його син не частіше, ніж у вихідні та на канікулах.

— Це ще один бік проблеми, — сказав Боуден.

Кивнувши, Ґумка Ед на мить замислився.

— Містере Боуден, а як щодо другого вашого сина? Е-е… — Він звірився з текою. — Гарольд. Тодів дядько.

— Гаррі з Деборою зараз у Міннесоті, — нітрохи не погрішив проти правди Боуден. — Він там викладає на медичному факультеті університету. Йому важко було б звільнитися, та й просити про таке з мого боку нечесно. — Його обличчя прибрало виразу праведника. — У Гаррі з його дружиною вельми щасливий шлюб.

— Розумію. — Ґумка Ед ще раз трохи повивчав свою теку, та потім її згорнув. — Містере Боуден, я ціную вашу прямоту. І буду так само відвертим із вами.

— Дякую, — скуто мовив Боуден.

— У сфері психологічного консультування ми не можемо зробити для наших учнів так багато, як нам хотілося б. У цій школі працює шість психологів, і кожен із нас має навантаження понад сто учнів. Наприклад, у колеги, що прийшов сюди на роботу останнім, їх сто п’ятнадцять. У цьому віці, у нашому суспільстві, усі діти потребують допомоги.

— Звісно. — Боуден брутально розчавив недопалок у попільничці й знову згорнув руки.

— Іноді серйозні проблеми проходять повз нас. Дві найпоширеніші — це негаразди в сім’ї та наркотики. Принаймні Тод не підсів на спід, мескалін чи дисоціативи.

— Боже збав.

— Часом, — вів далі Ґумка Ед, — ми просто нічого не можемо вдіяти. Це жахливо, але така правда життя. Зазвичай першими, кого випльовує машина, якою ми тут кермуємо, стають шкільні хулігани, похмурі, нетовариські діти, ті, хто відмовляється навіть спробувати прорватися. Вони — просто «теплі тіла», які чекають, що система сама тягнутиме їх до останнього, або ж чекають, коли доростуть до того віку, коли зможуть кинути школу без дозволу батьків і записатися в лави армії, чи влаштуватися на роботу на автомийку, чи вийти заміж за бойфренда. Розумієте? Я кажу прямо. Наша хвалена система, як-то кажуть, не така вже й розчудесна, як вважається.