Дік замовк і надовго поринув у задуму.

— А за останні п’ять чи шість років я почав трохи краще розуміти свого старого. Може, тому що він уже в Сандоро й перестав мене діставати. Я думаю, може, «Книга лівої руки» — не така вже й погана ідея. Отоді я й почав непокоїтися за Тода. Я все хотів розказати йому, що життя — це щось більше, ніж бути спроможним відвезти вас усіх на місяць на Гаваї чи купити Тоду штани, що не тхнуть нафталіновими кульками з дна ґудвілівських коробок. Але я так і не придумав, як йому про це все розказати. Та мені здається, він і сам знає. І в мене камінь із душі звалився.

— Ти маєш на увазі те, що він читає містерові Денкеру?

— Так. Він за це нічого не отримує. Денкер йому не платить. От є такий дідуган, якого від друзів і, може, ще живих родичів відділяють тисячі миль. Уособлення всього, чого так боявся мій батько. І є Тод, який йому допомагає.

— Я й не думала про це.

— А ти помітила, яким стає Тод, коли ти говориш із ним про того старого?

— Дуже тихим.

— Отож-бо. Йому наче язика хто зв’язує. Він соромиться, мовби зробив щось негідне. Як ото мій батько, коли хтось намагався подякувати йому за довіру й харчі в кредит. Ми Тодова права рука, от і все. Ти, я і все решта — будинок, лижні вилазки на озеро Тахо, «Тандерберд» у гаражі, його кольоровий телевізор. Усе — права рука. Але він не хоче, щоб ми бачили, чим зайнята ліва.

— Тобто ти не вважаєш, що він забагато ходить до Денкера?

— Кицю, поглянь на його оцінки! Якби вони погіршилися, я першим сказав би: стоп, що занадто, то нездраво, годі вже, не перебирай міру. Оцінки — це перший дзвіночок, який вказує на проблеми. А які вони?

— Як завжди, чудові, якщо не враховувати того першого конфузу.

— То про що ми взагалі говоримо? Слухай, мала, у мене конференція о п’ятій. Якщо не висплюся, буду варений.

— Авжеж, спи, — поблажливо дозволила вона. А коли він перевернувся на інший бік, поцілувала в лопатку. — Люблю тебе.

— І я тебе люблю, — втішено промовив він і заплющив очі. — Моніко, усе добре. Ти занадто переймаєшся.

— Я знаю. Добраніч.

Вони поснули.

— Перестань витріщатись у вікно, — наказав Дюссандер. — Там нічого цікавого для тебе нема.

Тод понуро на нього зиркнув. На столі перед ним лежав розгорнутий підручник з історії з кольоровою ілюстрацією, на якій Тедді Рузвельт вибирався на пагорб Сан-Хуан. Безпорадні кубинці падали під копитами «мужніх вершників» Рузвельта. На губах у Тедді вигравала переможна американська усмішка, усмішка людини, яка знає, що Господь сидить у себе в раю, і все в шоколаді. Та Тод Боуден не усміхався.

— А ти любиш експлуатувати рабів, правда?

— Я люблю бути вільною людиною, — відрізав Дюссандер. — Учися.

— Відсмокчи.

— У дитинстві, — зауважив Дюссандер, — мені б за такі слова промили рота лужним милом.

— Часи міняються.

— Та невже? — Дюссандер відсьорбнув бурбону. — Учися.

Тод подивився на нього впритул.

— Ти жалюгідний проклятущий ханига, ти це знаєш?

— Учися!

— Заткнись! — Тод захряснув книжку, і в тихій кухні Дюссандера це пролунало як постріл із рушниці. — Усе одно мені в житті цього не надолужити до тесту. П’ятдесят сторінок цього лайна лишилося, аж до самої Першої світової. Завтра зроблю собі шпаргалку в другій читалці.

— Навіть думати про таке не смій! — жорстко сказав Дюссандер.

— Чого це? Хто мені завадить? Ти чи що?

— Хлопче, я бачу, до тебе ніяк не дійде, які ставки у цій грі. Думаєш, мені сильно подобається тицяти тебе шмаркатим носом у книжки? — Його голос підвищувався, батогом сік повітря, ставав вимогливим, командним. — Думаєш, мені приємно слухати твої дитячі нюні, ясельну лайку? «Відсмокчи», — люто перекривив Дюссандер фальцетом, від чого Тодові щоки вмить побуряковіли. — «Відсмокчи, то й що, усім начхати, я завтра зроблю, відсмокчи!»

— Ні, ти любиш! — прокричав у відповідь Тод. — Ще й як любиш! Тільки коли стоїш у мене над душею, ти почуваєшся живим, а не як зомбі! Тому дай мені, бля, спокій!

— Якщо тебе зловлять на списуванні зі шпаргалки, як думаєш, що буде? Кому повідомлять насамперед?

Тод опустив погляд на руки з погризеними півмісяцями нігтів і нічого не сказав.

— Кому?

— Господи, та ти ж знаєш. Ґумці Еду. А тоді моїм «шнуркам», напевно.

Дюссандер кивнув.

— От і мені так здається. Учися. Поклади свою шпаргалку собі в голову, туди, де їй і місце.

— Ненавиджу тебе, — глухо процідив Тод. — Ненавиджу. — Але підручника знову розгорнув, і його знизу вгору осяяв усмішкою Тедді Рузвельт, Тедді, що учвал мчав у двадцяте століття з шаблюкою наголо, а перед ним безладно падали на землю кубинці — мабуть, так на них діяла жагуча американська усмішка.

Дюссандер знову погойдувався, тримаючи склянку з бурбоном у руках.

— Ну от, хороший хлопчик, — замалим не лагідно похвалив він.

Свій перший «мокрий» сон Тод побачив останньої ночі квітня — і прокинувся під шепіт дощу в листі та гілках дерева, що погойдувалося в нього за вікном.

Уві сні він потрапив до однієї з лабораторій Патина. Стояв коло краю довгого низького столу, на якому, прив’язана ременями, лежала розкішна дівчина неземної вроди. Йому асистував Дюссандер. На Дюссандері був білий фартух різника, а поза тим — нічого. Коли він розвернувся, щоб увімкнути обладнання з моніторами, Тод побачив дві половинки худої дупи, що терлися одна об одну, як безформні білі камінці.

Дюссандер щось простягнув Тоду, і цю річ він умить упізнав, хоча доти нічого подібного не бачив. Фалоімітатор. Його кінчик із полірованого металу зблискував у сяйві ламп денного світла, як бездушний хром. Ділдо був порожнистий. Із середини зміївся чорний електричний дріт, що закінчувався червоною гумовою кулею.

— Уперед, — сказав йому Дюссандер. — Фюрер дозволив. Він сказав, що це твоя винагорода за навчання.

Тод опустив погляд і побачив, що стоїть голий. Його маленький пуцачок стояв у повній готовності, стирчав під кутом з клаптика лобкового волосся. Він натягнув насадку. Прилягало щільно, але всередині відчувалася якась змазка. Тертя дало втіху. Ні, не просто втіху. Насолоду.

Глянувши вниз, на дівчину, він відчув дивний зсув у думках… неначе вони ввійшли у свою колію. Зненацька все довкола видалося правильним, таким, як треба. Двері відчинилися. І він у них зайде. Він узяв червону кулю в ліву руку, став колінами на стіл і якусь хвилю повагався, приміряючись із потрібним кутом, поки ерегований член відхилявся під власним кутом від його худорлявого тіла.

Наче крізь щільний туман, здалеку, долинав до нього монотонний голос Дюссандера: «Експериментальний сеанс вісімдесят чотири. Електрика, сексуальна стимуляція, метаболізм. На основі теорій Тиссена щодо негативного підкріплення. Піддослідна — юна єврейка, приблизно шістнадцять років, без шрамів, без розпізнавальних знаків та ознак інвалідності…»

Коли кінчик фалоімітатора торкнувся її, вона закричала. Цей крик видався йому приємним, утім, як і її безсилі спроби вивільнитися чи, від неспроможності цього досягти, хоча б стулити ноги.

«Це те, чого не показують у тих журналах про війну, — подумав він. — Але таке теж є».

Одним різким поштовхом, нітрохи її не жаліючи, він увійшов. Дівчина заверещала, пронизливо, мов пожежна сирена.

Після невдалих спроб звільнитися й виштовхнути його вона затихла. Лежала, не ворушачись, терпіла. Змащений всередині ділдо натягувався й ковзав на розбухлому від крові Тодовому члені. Насолода. Райська. Його пальці погладжували гумову кулю в лівій руці.

Десь далеко Дюссандер монотонно зачитував дані: пульс, кров’яний тиск, дихання, альфа-хвилі, бета-хвилі, кількість ударів.

Відчувши, що наближається до кульмінації, Тод раптом зупинився, застиг і натиснув на кулю. Очі дівчини, доти заплющені, раптом рвучко розплющилися й вилізли з орбіт. Язик затріпотів у рожевій печері рота. Руки й ноги затремтіли. Але головна дія відбувалася в грудній клітці: вона здіймалася й падала, вібрувала, кожен м’яз