(ой кожен м’яз кожен м’яз рухається стискається змикається

кожен)

кожен м’яз і відчуття від кульмінації було

(екстаз)

о це був це був

(кінець світу громом розкочувався зовні)

Від цього звуку Тод і прокинувся, а ще від дощу. Виявилося, що він лежить на боку, скрутившись у темний клубок. Серце калатало зі спринтерською швидкістю. Живіт унизу залила тепла липка рідина. Його раптом охопив жах, що він спливає кров’ю і зараз помре… та потім дійшло, що то насправді таке, і до горла підступила нудотна огида. Сперма. Сім’я. Еякулят. Сік джунглів. Слова з парканів і роздягалень, зі стін туалетів на бензозаправках. Такого йому не треба було.

Руки безсило стислися в кулаки. Перед внутрішнім зором постала та його кульмінація у сновидінні, тільки тепер зблякла, не підкріплена жодними чуттями, страшна. Але нервові закінчення досі поколювали, поволі вгамовуючись після розжареності. Та фінальна сцена, від якої тепер лишився тільки невиразний відбиток, була огидна, та все ж нездоланно манлива. То було наче відкусити, ні про що не підозрюючи, від тропічного фрукта й зрозуміти (на одну секунду запізно), що такий солодкий він, бо зогнив. І тоді йому сяйнула ця думка. Що він мусить зробити. Лише так він міг повернути собі себе колишнього. Йому доведеться вбити Дюссандера. То був єдиний вихід. Ігри скінчилися, історія добігла кінця. Тепер пан або пропав.

— Уб’ю його, та й по всьому, — прошепотів він у темряві, слухаючи, як шелестить у листі дощ, і відчуваючи, як на животі сохне сперма. Шепіт допоміг йому відчути реальність задуму.

Більшу частину свого запасу «Прадавньої доби» (три-чотири п’яті) Дюссандер тримав на полиці над крутими сходами підвалу. Він човгав до дверей, відчиняв їх (уже напівроздовбані від частих походеньок) і спускався на дві сходинки вниз. Потім нахилявся, однією рукою спирався на полицю, а другою — хапав свіжу пляшчину за шийку. Підлога в підвалі була незацементована, але добре втоптана. А ще Дюссандер, із доскіпливістю машини («радше пруською, ніж німецькою», — думав Тод) кожні два місяці змащував її олією, щоб у землі не плодилися жуки. З бетоном чи без нього, старі кістки ламаються на раз-два. Зі старими людьми постійно трапляються нещасливі випадки. У трупарні напишуть, що «містер Денкер», коли «впав», мав повний кендюх бухла.

— Тоде, як це сталося?

— Він не відчинив двері, тож я скористався ключем, який він для мене зробив. Іноді він засинає й не чує. Я пішов на кухню й побачив, що двері в підвал відчинені. Я спустився сходами, а там… а там.

А далі, звичайно, сльози.

Це спрацює.

Він знову стане сам собі хазяїном.

Тод ще довго лежав без сну в темряві, слухаючи, як грім відступає на захід, розганяється над Тихим океаном, а дощ таємничо шурхотить по листю. Він думав, що вже до ранку не засне, усе крутитиме в голові свій задум. Але вже через мить заснув і проспав без сновидінь до ранку, умостивши підборіддя на стиснутий кулак. А першого травня прокинувся й відчув, що дуже добре відпочив — уперше за багато місяців.

Травень 1975-го.

Для Тода та п’ятниця посеред місяця виявилася найдовшою в житті. Він просиджував заняття за заняттям, нічого не чуючи, чекаючи лише останніх п’яти хвилин, коли вчитель візьме стосик провальних карток і піде їх роздавати. Щоразу, коли вчитель чи вчителька наближалися до Тодової парти з тим стосиком карток, Тод холонув. І щоразу, коли він чи вона проминали його, хвилями накочувало запаморочення, до горла підступала істерика.

Найгіршою була алгебра. Сторман підійшов… повагався… і щойно вже Тод вирішив, що вчитель його промине, той виклав перед ним на парті провальну картку лицем донизу. Тод зиркнув на неї холодно. Він узагалі нічого не відчував. Тепер, коли це сталося, у ньому не залишилося жодних відчуттів, крім холоду. «Ну от і все, — подумав він. — Очко, гейм, сет і матч. Хіба, може, Дюссандер щось вимудрує. Але я дуже в цьому сумніваюся».

Без особливої цікавості він перегорнув провальну картку, щоб дізнатися, чи близько пролетів повз свою «трійку». Мабуть, зовсім крихту недобрав, але фішка старого Каменюки Стормана була в тому, що він нікому поблажок не робив. Тод побачив, що поля для оцінок (буквеної та цифрової) порожні. А в полі «КОМЕНТАРІ» вчитель написав: «Я страшенно радий, що не мушу давати тобі справжню таку картку! Чез Сторман».

І знову запаморочилося в голові. Із шаленою силою паморока вибухнула у внутрішньому просторі його черепа, зробивши з нього повітряну кульку, наповнену гелієм. З усієї сили Тод ухопився за краї парти, одержимо тримаючись за одну-єдину думку: «Ти не зомлієш, не зомлієш, не зомлієш». Мало-помалу хвилі млості відступили, та після цього Тоду довелося придушувати в собі нестримне бажання побігти між рядами парт за Сторманом і виколоти йому очі загостреним олівцем. Але жодна з цих емоцій не відбилася на його обличчі, він добре про це дбав. Єдиним знаком бурі, що бушувала в нього в душі, було легке посмикування повік.

За чверть години навчальний тиждень скінчився. З опущеною головою, тримаючи руки глибоко в кишенях, а підручники — на згині правого ліктя, не помічаючи інших учнів, які радісно бігали й волали довкола, Тод повільно обійшов будівлю й побрів до велостійок. Він вкинув книжки в кошик велосипеда, розблокував «швін» і поїхав. У бік дюссандерівського будинку.

«Сьогодні, — подумав він. — Сьогодні твій день, стариганю».

— Отож, — мовив Дюссандер, наливаючи собі в склянку бурбону, коли Тод зайшов у кухню, — підсудний виходить із зали суду. Який вирок ухвалили вони, арештанте? — Вбраний він був у халат і волохаті вовняні гольфи, що доходили до середини литки. «У таких шкарпетках, — подумав Тод, — і посковзнутися недовго». Він зиркнув на пляшку «Прадавньої доби», над якою саме трудився Дюссандер. Трунку в ній залишалося на три пальці.

— Жодних «D», «F» і провальних карток, — відповів Тод. — У червні доведеться дещо перескласти, щоб підтягти оцінки, але, мабуть, лише посередні. Я в цій чверті самі «А» та «B» додому принесу, якщо й далі так учитимуся.

— О, ти вчитимешся, ще б пак, — кивнув Дюссандер. — Ми про це потурбуємося. — Він вихилив і хлюпнув собі ще бурбону. — Це треба відсвяткувати. — У нього заплутувався язик, зовсім трохи, ледь помітно, але Тод знав, що старий ушльопок нажерся по самі зіниці. Так, сьогодні. Це треба зробити сьогодні.

Але він зберігав спокій.

— У сраку себе поцілуй, так і відсвяткуєш, — порадив він Дюссандеру.

— На жаль, посильний із белугою та трюфелями десь затримується, — сказав той, пустивши ремарку повз вуха. — На помічників нині важко покладатися. Як щодо крекерів «ритц» і сиру «велвіта», поки чекаємо?

— Гаразд, — погодився Тод. — Мені фіолетово.

Дюссандер підвівся (коліном гепнувшись об стіл і скривившись од болю) та пішов через кухню до холодильника. Витяг плавлений сир, із шухляди дістав ножа, а з шафки — тарілку. Із хлібниці з’явилася коробка крекерів «ритц».

— Усе печиво дбайливо наколоте пруською кислотою[85], — розставляючи сир і крекери на столі, повідомив він Тоду. І розплився в усмішці, яка показала, що сьогодні він не завдав собі клопоту вставити зуби. Попри це Тод усміхнувся у відповідь. — Ти сьогодні незвично тихий! — вигукнув старий німець. — Я думав, ти перевертом по коридору поскачеш. — Вилив рештки бурбону в склянку, відсьорбнув, поцмакав губами.

— Я досі прибитий. — Тод вгризся зубами в крекер. Він уже давно перестав відмовлятися від їжі, яку пропонував Дюссандер. Той вважав, що в котрогось із Тодових друзів лежить його лист. А жодного листа, звісно, і не було. Друзів він мав, але аж настільки їм не довіряв. Дюссандер, напевно, уже давно це розкумекав, але Тод розумів, що він не наважується перевірити свій здогад у такий екстремальний спосіб, як убивство.