— Про що поговоримо нині? — спитав Дюссандер, вливаючи в себе останні краплі. — Дам тобі вихідний від науки. Як тобі? А? А? — Коли він пив, акцент посилювався. Цей акцент Тод потроху привчився ненавидіти. Та тепер його зовсім не турбував акцент. Його ніщо не турбувало. Він був спокійний, немов удав. Подивився на свої руки, ті руки, що мали штовхнути, і не побачив у них нічого незвичного. Такі, як завжди. Вони не тремтіли. Вони були спокійні.

— Мені байдуже. Про що хочеш.

— Розказати тобі, яке мило ми варили? Про наші досліди з примусовою гомосексуальністю? Чи, може, ти хотів би почути про те, як я драпав з Берліна потому, як, дурний був, туди повернувся? Мало не попався, скажу я тобі. — Жестами він показав, як перерізає собі горло, і засміявся.

— Про що завгодно, — сказав Тод. — Серйозно. — Він спостерігав, як Дюссандер інспектує порожню пляшку, а потім встає, тримаючи її в руці. Підходить до смітника й викидає.

— Ні, про це не буду сьогодні. Ти щось не в гуморі. — Якусь мить він замислено постояв біля смітника, а потім попрямував через кухню до дверей підвалу. Вовняні шкарпетки шерхали по горбкуватому лінолеуму. — Думаю, сьогодні розкажу я тобі історію про старого, який боявся.

Дюссандер прочинив двері в підвал. Стояв, повернувшись спиною до столу. Тод нечутно підвівся.

— Він боявся, — вів далі Дюссандер, — одного юного хлопця, який у певному збоченому розумінні став йому другом. Розумного хлопця. Мати називала свого сина «здібним учнем», і старий уже пересвідчився, що він таки здібний… однак його матері йшлося про інше.

Дюссандер намацав на стіні допотопний електричний вимикач, намагаючись увімкнути світло своїми скоцюрбленими неслухняними пальцями. Тод ішов (майже ковзав) по лінолеуму, уникаючи тих місць, де він рипів-скрипів. Цю кухню він знав як свою власну. А може, навіть краще.

— Попервах той хлопчик не був старому другом, — пожалівся Дюссандер. Він нарешті спромігся повернути вимикач. А потім з обережністю бувалого в бувальцях ветерана спустився на одну сходинку вниз. — Попервах той хлопчик був старому осоружний. Та потім, мало-помалу, він став… тішитися його товариством, хоча сильний елемент осоружності зберігався. — Він уже дивився на полицю, та досі тримався за поруччя. Зберігаючи спокій (ні, тепер уже ним опанував холод), Тод став позаду нього й прикинув, які в нього шанси одним сильним поштовхом змусити Дюссандера відпустити поруччя. І вирішив почекати, доки той нахилиться вперед.

— Утіху старому частково давало відчуття рівності, — замислено вів далі Дюссандер. — Ти розумієш, хлопчик і старий обидва тримали один одного в лабетах. Кожен із них знав щось таке, що інший волів би зберегти в таємниці. А потім… ох, потім старому стало очевидно, що все змінюється. Так. Він втрачає хватку — повністю чи частково, залежно від ступеня відчаю хлопчика, а ще від того, наскільки він розумний. І от однієї довгої безсонної ночі сяйнула старому думка, що було б корисно посилити хватку. Задля власної ж безпеки.

Дюссандер відпустив поруччя й нахилився вперед над крутими сходами підвалу, але Тод залишився нерухомим. Холод, що проймав до кісток, уже витоплювався з нього, а на зміну до щік прилинув рожевий потік злості та зніяковіння. І коли Дюссандер ухопив нову пляшку, Тод злостиво подумав, що в стариганя найсмердючіший підвал у цьому місті, хай навіть зі змащеною олією підлогою. Знизу штиняло так, наче там щось здохло.

— Отож, старий одразу ж виліз із ліжка. Що важить сон для старої людини? Дуже мало. Він сів за свій маленький письмовий стіл, думаючи, як хитромудро він вплутав хлопця у злочини, які той мечем тримав у нього ж над головою. Він сидів і думав про те, як важко працював хлопець, як несамовито вчився, щоб знову заробити пристойні оцінки. І як, коли вони знову стануть пристойними, старий йому вже не буде потрібен живим. А якщо старий сконає, хлопець стане вільним.

Він розвернувся, тримаючи пляшку «Прадавньої доби» за шийку.

— Я чув тебе, — мало не лагідно промовив він. — Із тої самої миті, як ти відштовхнув стілець і підвівся. Ти, хлопче, рухаєшся не так тихо, як думаєш. Поки що, принаймні.

Тод мовчав.

— Отож! — вигукнув Дюссандер, ступаючи знову в кухню й щільно причиняючи за собою двері підвалу. — Старий усе виклав на папері, nicht wahr! Записав усе, від першого до останнього слова. А коли нарешті скінчив, за вікнами вже народжувався світанок, а рука знемагала від артриту, verdammt[86] артриту, але вперше за багато тижнів він почувався добре. У безпеці. Він повернувся в ліжко і проспав до обіду. Якби поспав ще трохи довше, то проґавив би свій улюблений серіал — «Головна лікарня».

Дюссандер уже опустився в крісло-гойдалку. Сів, витяг потертого складаного ножика з жовтою ручкою зі слонової кості та заходився старанно відколупувати печатку, що вкривала шийку пляшки з бурбоном.

— Наступного дня старий вбрався у свій найліпший костюм і пішов у банк, де тримав свої невеличкі рахунки — чековий та депозитний. Там потеревенив із банківським службовцем, який зумів дати на всі запитання старого цілком задовільні відповіді. Старий орендував банківську скриньку. Службовець пояснив йому, що ключ буде в господаря і в банку. Щоб відчинити цю скриньку, знадобляться обидва ключі. І ніхто, крім старого, не зможе скористатися його ключем без підписаного й нотаріально завіреного дозволу власника. З одним винятком.

Дюссандер беззубо посміхнувся в біле, нерухоме обличчя Тода Боудена.

— Цей виняток зроблять у випадку смерті тримача скриньки, — сказав він. Не зводячи погляду з Тода, він посміхався. Поклав складаного ножа в кишеню халата, відкрутив ковпачок пляшки з бурбоном і хлюпнув собі в склянку нову порцію.

— І що тоді буде? — хрипко спитав Тодд.

— А тоді скриньку відкриють у присутності банківського службовця та представника податкової служби. Проведуть інвентаризацію вмісту. У цьому випадку знайдуть лише один документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню не підлягає… але надзвичайно цікавий.

Тодові пальці поповзли назустріч один одному й щільно зімкнулися.

— Ти не можеш такого зробити, — приголомшеним, недовірливим тоном промовив він. То був тон людини, що спостерігає, як інша людина ходить по стелі. — Ти не можеш… не можеш такого зробити.

— Хлопчику мій, — лагідно сказав Дюссандер. — Я вже зробив.

— Але… я… ти… — Раптом звук його голосу переріс в агонізуюче виття. — Ти ж пеньок трухлявий! Ти що, не доганяєш, що з тебе порох уже сиплеться? Ти вмерти можеш! Будь-якої миті ласти склеїш!

Дюссандер підвівся. Підійшов до кухонної шафки й витяг із неї маленьку склянку. Колись у ній було желе. Довкола вінець танцювали мультяшні герої. Тод упізнав їх усіх — Фред і Вілма Флінстоуни, Барні та Бетті Рабл, Пеблз і Бам-Бам. З ними він виріс. Спостерігав, як Дюссандер мало не урочисто протирає склянку з-під желе кухонним рушником. Дивився, як Дюссандер ставить її перед ним. Споглядав, як Дюссандер наливає туди на палець бурбону.

— А це навіщо? — пробуркотів Тод. — Бухло для таких дешевих забулдиг, як ти.

— Підніми склянку, хлопче. Це особлива нагода. Сьогодні ти питимеш.

Тод зміряв його довгим поглядом, але склянку все-таки взяв. Дюссандер вишукано цокнувся з ним своєю дешевою склянкою.

— Я, хлопче, скажу тост. За довге життя! За довге життя для нас обох! Prosit[87]! — Одним махом він вихилив бурбон і розреготався. Він гойдався в кріслі вперед-назад, його ноги в гольфах стукалися об лінолеум, і Тод подумав, що ніколи ще Дюссандер не був таким схожим на стерв’ятника, стерв’ятника в халаті, бридезну тварюку — пожирача тухлятини.

— Ненавиджу тебе, — прошепотів він. І Дюссандер вдавився власним сміхом. Обличчя набрало темно-цегляної барви, а звук був такий, наче він кашляв, сміявся і захлинався, і все це одночасно. Перелякавшись не на жарт, Тод швидко скочив на ноги й плескав його по спині, поки кашель не вщух.