Жорстким поглядом він втупився в Тодове обличчя.

— Наостанок скажу тобі ще одне, а тоді можеш іти, як схочеш. А сказати я хочу ось що: в існуванні твого листа я сумніваюся, але навіть не думай засумніватися в існуванні мого. Документ, який я тобі описував, існує. Якщо я помру, сьогодні… чи завтра… уся правда вийде назовні. Уся.

— Тоді мені з цього жодного зиску. — І Тод сторопіло хихикнув. — Ти що, не доганяєш?

— Ні, зиск є. Минатимуть роки. Із часом твій вплив слабшатиме, бо американці та ізраїльтяни — так, навіть вони, — поволі втрачатимуть охоту до того, щоб одібрати в мене життя й свободу, які для мене мають величезне значення.

— Справді? А чого ж тоді вони не відпустили того Шпеєра[91]?

— Якби його злапали американці — американці, які вбивцям кажуть «ай-ай-ай» і ляскають по руках, — то відпустили б, навіть не сумнівайся. Чи американці дадуть ізраїльтянам добро на екстрадицію дев’яносторічного дідугана, щоб ті його повісили, як Айхмана? Не думаю. Тільки не в цій країні, де на перших сторінках міських газет друкують фотографії пожежників, які рятують із дерев кошенят.

Ні, твій вплив на мене слабшатиме, а мій на тебе навпаки — дужчатиме. Не буває ситуацій, які б не розвивалися. І врешті-решт настане такий момент… якщо, звісно, я до нього доживу… коли я вирішу, що твоя інформація більше не становить для мене загрози. Отоді я знищу свій документ.

— Але ж доти з тобою стільки всього може статися! Нещасливий випадок, неміч, важкі хвороби…

Дюссандер стенув плечима.

— «Як на те Божа воля, вода буде, і ми знайдемо її, як буде воля Божа, і нап’ємося її». Те, що може статися, від нас не залежить.

Тод довго дивився на дідугана — дуже довго. В аргументах Дюссандера були огріхи. Мусили бути. Повинна бути лазівка, рятівний люк або для них обох, або для самого Тода. Спосіб якось викрутитися… люди, пора, я ногу поранив, давай, давай, вхід вільний. Десь за задніми стінками очей тремтіло чорне знання про роки, які чекали попереду. Він відчував його, те знання, що зачаїлося й чекало, коли народиться свідомою думкою. Куди б він не пішов, що б не робив…

Уява намалювала йому мультяшного персонажа з ковадлом, що зависло над головою. На той час, коли він закінчить школу, Дюссандеру вже виповниться вісімдесят, але то буде аж ніяк не кінець. Коли одержить бакалавра, Дюссандеру буде вісімдесят чотири й він усе ще відчуватиме, що не досить старий. Тод допише магістерський диплом і випуститься, коли Дюссандеру буде вісімдесят шість… та й тоді Дюссандер усе ще не вважатиме, що він у безпеці.

— Ні, — насилу вимовив Тод. — Те, що ти кажеш… я цього не витримаю.

— Хлопчику мій, — лагідно сказав Дюссандер, і вперше, із жахом, що зароджувався десь усередині, Тод вловив той легкий притиск, з яким старий промовляв друге слово. — Хлопчику мій… ти мусиш.

Тод тупо дивився на нього, а язик у роті все набрякав і товщав, аж поки не з’явилося відчуття, що він от-от заповнить увесь рот і задушить його. Тоді він розвернувся на сто вісімдесят градусів і, натикаючись на меблі, побіг із будинку геть.

Дюссандер дивився на все це цілковито незворушно, а коли грюкнули двері й стихнув тупіт хлопцевих ніг (це означало, що він сів на ровер), запалив сигарету. Не було, звісно, жодної банківської скриньки, жодного документа. Але хлопець повірив, що все це існує. Повірив усім серцем. Дюссандер був у безпеці. Усе скінчилося.

Але не скінчилося.

Тієї ночі їм обом снилося вбивство, й обидва прокинулися з одним і тим самим відчуттям — жахом, змішаним із піднесенням.

Тод прокинувся від уже знайомої липкості внизу живота. Дюссандер, занадто старий для такого, надів уніформу гестапо й знову ліг, чекаючи, коли ошаліле серце стишить свій біг. Уніформа була дешева й уже саталася по краях.

У своєму сні Дюссандер нарешті досяг табору на вершині пагорба. Широкі ворота ковзнули вбік, впускаючи його, а потім, коли він уже був усередині, прогриміли, зачиняючись на своїй сталевій рейці. І ворота, й огорожа, що оточувала табір, були під напругою. Його худющі голі переслідувачі хвиля за хвилею кидалися на огорожу. Дюссандер посміявся з них і з бундючним виглядом став походжати туди й назад: груди випнуті, кашкет заломлений під кутом, саме таким, як треба. Чорне повітря виповнювалося пронизливо-винним запахом горілої плоті, і він прокинувся у Південній Каліфорнії з думкою про вирізьблені геловінські гарбузи та ніч, коли вампіри виходять шукати синє полум’я.

За два дні до запланованого польоту Боуденів на Гаваї Тод знову поїхав у покинуте депо, де колись люди сідали на поїзди, що везли їх до Сан-Франциско, Сієтла й Лас-Веґаса, а ще давніше — на трамвай до Лос-Анджелеса.

Коли він туди дістався, майже смеркло. На вигині швидкісної автостради за дев’ятсот ярдів звідти водії автівок вмикали габаритні вогні. Повітря було теплим, але Тод вбрався в легку куртку. А під нею за поясом ховався різницький ніж, загорнутий у старий рушник для рук. Ножа він купив в універмазі зі знижкою, в одному з тих великих, навколо яких на багато акрів розкинувся паркувальний майданчик.

Він зазирнув під платформу, де місяць тому знайшов п’яндалигу. У голові снувалися думки, але були вони порожніми. Усе всередині нього на ту мить мінилося відтінками чорного на чорному тлі.

Під платформою він побачив безхатька — того самого чи, може, іншого. Усі вони були більш-менш однакові.

— Привіт! — гукнув йому Тод. — Слухай. Хочеш грошенят?

П’яниця повернувся на звук його голосу й закліпав. Побачив широку сонячну Тодову усмішку та й собі вишкірив зуби. А вже наступної миті на нього опустився різницький ніж, весь такий із себе гарний, хромово-білий, ковзнув, як у масло, і розітнув щетинисту праву щоку. Бризнула кров. П’яниця роззянув рота, і Тод побачив усередині лезо ножа… а потім його кінчик застряг ненадовго в лівому кутку бомжівського рота, розтягуючи губи в безумному кривому посміху. За мить той посміх вирізьблювався під лезом ножа. Тод різав бомжа, мов геловінський гарбуз.

Він завдав йому тридцять сім ударів. Спеціально полічив. Тридцять сім, ураховуючи той перший, що прохромив щоку й зробив із полохливої усмішки широчезний гидезний вищир. Після четвертого удару п’яниця облишив спроби закричати. Після шостого — спроби відповзти від Тода геть. Потому Тод заліз під платформу й довершив почате.

Дорогою додому він викинув ножа в річку. На штанях розпливалися плями крові. Він вкинув їх у пралку і виставив режим «прання в холодній воді». Коли цикл закінчився, на штанах усе ще лишалися ледь помітні розводи, але це вже Тода не турбувало. Із часом вони витруться. Наступного дня виявилося, що він не може підняти праву руку до рівня плеча. Батькові сказав, що це крепатура — з хлопцями в парку в бейсбол грали.

— На Гаваях заживе, — сказав Дік Боуден і скуйовдив Тоду волосся. Так і сталося. На той час, коли вони повернулися додому, рука була як новенька.

Знову настав липень.

Дюссандер, охайно вбраний в один із трьох своїх костюмів (а втім, не найкращий) стояв на автобусній зупинці й чекав на останній автобус, що мав доправити його додому. На годиннику була двадцять друга сорок п’ять. Він ходив у кіно, дивився легку комедію ні про що й дістав море втіхи. У доброму гуморі він перебував, відколи прийшла ранкова пошта. У ній він знайшов листівку від хлопця, глянсове кольорове фото пляжу у Вайкікі[92], а на тлі — білі, як кістка, висотні готелі. На звороті була коротенька звістка.

Шановний містере Денкер,

Ого, як тут круто. Я щодня плаваю. Тато піймав велику рибу, а мама читає все, що не встигла за програмою (жартую). Завтра підемо на вулкан, я постараюся не впасти всередину! Сподіваюся, у Вас усе добре.