Не хворійте, Тод

Він саме всміхався над значущістю останнього рядка, коли чиясь рука торкнула його лікоть.

— Містере?

— Так?

Він сторожко обернувся (навіть у Санта-Донато грабіжники не були екзотикою) і аж скривився від амбре, що вдарило в ніс. У тому смороді злилися воєдино пивний перегар, гнилі зуби, висхлий піт і, напевно, «мастерол»[93]. То був волоцюга в мішкуватих штанях. Зверху на ньому (від слова «воно») була фланелева сорочка, а на ногах — старезні кеди, які тепер не просили каші лише завдяки замизканим смужкам ізострічки. Обличчя, що стирчало над цим блазнівським костюмом, нагадувало про смерть Бога.

— Містере, дасиш копієчку? А то мені в Лосанжелес тра. На автобус не хвата. У мене там інтерву буде, да. Роботулька підвернулась. Мені тіки десять центів, на автобус, искпрес. Я б ото не просив, але це ж моні як манна з неба.

Дюссандер спершу насупився, та потім усмішка повернулася.

— Тобі справді треба сісти на автобус?

П’яниця кволо всміхнувся, не розуміючи, про що йдеться.

— А що, як ти поїдеш на автобусі зі мною додому? — запропонував Дюссандер. — Я наллю тобі випити, дам поїсти, пущу у ванну, постелю ліжко. А натомість попрошу лише поговорити зі мною. Я стара людина. Живу сам. Іноді так бракує людського товариства.

Щойно ситуація прояснилася, алкаш заусміхався ширше. Старий багатенький педрило, охочий до бомжатинки.

— Зовсім ото сам? Хірово, скажи?

На широкий вищир з інсинуаціями Дюссандер відповів увічливою усмішкою.

— Єдине, про що я попрошу, — сидіти подалі від мене в автобусі. Від тебе сильно тхне.

— Мо’, ви й не хочете, шоб я вам хату завоняв, — відказав п’яниця, у котрому зненацька прокинулася хмільна гордість.

— Ходімо, автобус прийде за хвилину. Зійдеш на наступній зупинці після мене й повернешся на два квартали назад. Я чекатиму тебе на розі. Уранці побачимо, що я зможу тобі пожертвувати. Може, і два долари.

— Або цілих пять, — просяяв волоцюга. Про гордість, хмільну чи якусь іншу, було забуто.

— Можливо, можливо, — втрачаючи терпець, сказав Дюссандер. Він уже чув тихе дизельне гудіння автобуса. Тицьнув бурлаці в брудну руку четвертак (рівно стільки коштував проїзд в автобусі), і не озираючись відійшов на декілька кроків.

З-за пагорба вже сяйнули фари автобуса, а волоцюга стояв і вагався. Коли старий педик, не оглядаючись, вибрався східцями автобуса, він ще стояв і бурмосився на четвертак у руці. Потім повернувся, щоб іти геть, але останньої миті змінив напрямок і вскочив в автобус перед тим, як стулилися двері. Четвертак у квитковий апарат вкинув із виглядом людини, яка ставить сотню доларів на ризиковане парі. Проминув Дюссандера, лиш побіжно ковзнувши по ньому поглядом, і вмостився в кінці автобуса. Потім закуняв, а коли прокинувся, багатого педика вже не було. Він зійшов на наступній зупинці, не знаючи, правильно це чи ні, та й не особливо цим переймаючись.

Повернувся на два квартали назад і побачив під ліхтарем невиразну фігуру. Старий педик, так. Голубець дивився, як він іде до нього, і стояв наче випнувшись.

Раптом волоцюгу огорнув холод поганого передчуття. Він підказував йому розвернутися, забути про всю цю катавасію і йти геть.

Та ось уже дідуган ухопив його за руку… і хватка в нього була напрочуд міцною.

— Добре, — сказав він. — Я дуже радий, що ти прийшов. Мій дім он там. Недалечко.

— А мо’, і десятку, — промовив волоцюга, дозволяючи себе вести.

— А мо’, і десятку, — погодився старий педик і розсміявся. — Хтозна?

Настав рік двохсотліття Незалежності.

Тод із півдюжини разів навідувався до Дюссандера між своїм поверненням із Гаваїв улітку сімдесят п’ятого та подорожжю з батьками до Рима, куди вони подалися саме перед тим, коли все те дійство з барабанним дробом, розмахуванням прапорами й спогляданням вітрильників сягнуло свого піку. Тод дістав спеціальний дозвіл на те, щоб закінчити школу раніше, першого червня, і повернулися вони за три дні до двохсотого Четвертого липня.

Ці відвідини Дюссандера проходили стримано й аж ніяк не були неприємними. Вони відкрили для себе, що цілком спроможні цивільно проводити час. Більше розмовляли мовчанкою, ніж словами, а справжні їхні розмови навіяли б на агента ФБР дрімоту. Тод розказав старому, що іноді зустрічається з дівчиною, яку звуть Енджела Ферроу. Не те щоб він був від неї в захваті, але вона дочка материної подруги. А старий розповів Тоду, що взявся до плетіння килимків, бо десь вичитав, що така робота втихомирює артрит. Показав Тоду кілька плодів своєї праці, і хлопець висловив належне захоплення.

А він підріс, чи не так? (Ну, на два дюйми.) Чи покинув Дюссандер курити? (Ні, але мусив зменшити денну порцію курива, бо кашель занадто нестерпний.) Як у школі? (Важко, але цікаво; у нього самі лише «А» та «B», їздив на олімпіаду штату з науковим проектом свого класу, пов’язаним із сонячною енергією, а тепер міркує над тим, щоб вступати не на історію, а на антропологію.) Хто цього року стриже Дюссандеру газон? (Ренді Чемберз, він трохи далі по вулиці живе, добрий хлопчина, але занадто товстий і тупий.)

Упродовж того року Дюссандер прикінчив у своїй кухні трьох бомжів. На автобусній зупинці до нього підходили щось із двадцять разів, а пропозицію випити-повечеряти-ванну-і-ліжко він робив сім разів. Двічі йому відмовили, у двох інших випадках волоцюги просто накивали п’ятами з четвертаками, які їм Дюссандер давав на проїзд. Трохи над цим пометикувавши, він придумав обхідний маневр: просто купував проїзний. Вони коштували два долари п’ятдесят центів, вистачало на п’ятнадцять поїздок і вони не підлягали обміну в місцевій лікеро-горілчаній крамничці.

Але погода останнім часом стояла дуже тепла, і Дюссандер відчув, що з підвалу підіймається огидний душок. У ці дні він тримав вікна та двері щільно зачиненими.

Тод Боуден знайшов бомжа, що відсипався в закинутій дренажній трубі за пустирем на Сієнаґа-вей (було це в грудні, під час різдвяних канікул). Трохи постояв у нерішучості, тримаючи руки глибоко в кишенях. Дивився на волоцюгу й тремтів. На той пустир він потім повертався шість разів протягом п’яти тижнів, завше в легкій куртці, до половини застібнутій на змійку, щоб приховати молоток «Крафтсман» за пояс штанів. Зрештою йому пощастило: він знову знайшов бомжа (того самого чи іншого — це не мало значення, головне, що він не був п’яний у гівно і щось розумів). Це сталося першого березня. Почав він з молоткового боку голівки, а потім у якийсь момент (коли саме, не запам’ятав, бо все навколо вже плавало в червоній імлі) переключився на цвяходер і перетворив бомжеве лице на кашу.

Для Курта Дюссандера бомжі були таким собі напівцинічним жертвоприношенням, що уласкавлювало богів. Зрештою, він сам це визнав… чи то пак визнав повторно. А ще бомжі були прикольні. Вони змушували його почуватися живим. Бо він уже почав відчувати, що за ті роки, які він провів у Санта-Донато (роки перед тим, як на порозі його будинку виник хлопець із блакитними очиськами й американською усмішкою до вух), передчасно постарів. Коли він туди приїхав, йому було лише шістдесят вісім. А тепер він почувався набагато молодшим за той вік.

Що стосується Тода, то думка про уласкавлення богів спершу могла його шокувати… та потім він визнав би її слушність. Зарізавши бомжа під залізничною платформою, він чекав, що нічні кошмари посиляться… може, навіть доведуть його до божевілля. Чекав хвиль паралізуючого почуття провини, що могло б навіть своїм нестерпним тиском змусити його вибовкати зізнання чи відібрати життя собі самому.

Але замість усього цього він полетів на Гаваї з батьками й провів найчудесніші канікули у своєму житті.

Минулого вересня він перейшов у старші класи, почуваючись по-новому, відчуваючи в собі напрочуд багато нових сил, неначе в шкуру Тода Боудена застрибнула нова людина. Усе те, що з раннього дитинства не справляло на нього жодного особливого враження — сонячне світло щойно після світанку, вид на океан з Риб’ячого пірсу, людський мурашник, що діловито сновигав по центральній вулиці тієї присмеркової миті, коли вмикають вуличні ліхтарі, — усе це закарбувалося в його свідомості низкою яскравих камей, таких виразних образів, що вони здавалися гальванізованими. Він куштував життя кінчиком язика, наче ковток вина просто з пляшки.