Цей доти не знаний імпульс нагадав йому сон, у якому він повертався додому й знаходив у материній охайній світлій кухні мертвого скривавленого бомжа. Неначе в просторі тієї ясної та ретельно продуманої домовленості, яку він уклав, у тій кухні його свідомості, де було місце-для-всього-і-все-на-своєму-місці, тепер тупотів, насилу переставляючи ноги, темний кривавий незнайомець, шукаючи, де б здохнути так, щоб усім було видно…

За чверть милі від будинку Боуденів бігла восьмисмугова швидкісна автострада. Спуститися до неї можна було крутим, порослим чагарями насипом. Там було де сховатися. На Різдво батько подарував йому «вінчестер» тридцятого калібру, зі знімним телескопічним прицілом. У годину пік, коли всі смуги були забиті автівками, він міг засісти в чагарниках і… а що, легко міг би…

Зробити що?

Застрелитися…

І знищити все, заради чого гарував останні п’ять років?

Шо-шо?

Ні, сер, ні, мем, нізащо.

Це, як-то кажуть, кумедія.

Авжеж, кумедія… однак імпульс лишився.

Однієї суботи, за кілька тижнів до випуску в школі, Тод ретельно спорожнив магазин і заховав гвинтівку в чохол. Потім поклав її на заднє сидіння нової батькової іграшки — уживаного «порше». Під’їхав до того місця, де схил, порослий чагарниками, кручею спускався до автостради. Мати з батьком узяли фургон і поїхали на вихідні в Лос-Анджелес. У Діка, котрий уже став повноправним партнером, мали відбутися переговори з людьми з «Хаяту» щодо нового готелю в Рино.

Тод спускався вниз насипом, тримаючи перед собою гвинтівку в чохлі. Серце рвалося з грудей, а рот наповнився кислою наелектризованою слиною. Натрапивши на повалене дерево, він присів поза ним по-турецькому. Розчохлив гвинтівку й поклав її на гладенький стовбур. Гілка, що стирчала з нього під кутом, видавалася непоганою підставкою для ствола. Тод умостив приклад у ямці правого плеча й зазирнув у телескопічний приціл.

«Це тупо! — кричала на нього свідомість. — Хлопче, це реально тупо! Якщо тебе хтось тут попасе, то не матиме значення, заряджена гвинтівка чи ні! У тебе буде купа проблем! А скінчиться все тим, що тебе пристрелить якась дешевка».

Ранок іще тільки розгорався, машин у суботу було мало. Тод навів перехрестя на жінку за кермом блакитної «тойоти». Скло біля неї було наполовину опущене, і круглий комірець блузки без рукавів тріпотів на вітрі. Тод перемістив перехрестя на її скроню й натиснув на курок, хоч набоїв і не було. Це шкодило ударнику, але хрін із ним.

— Паф, — прошепотів він, коли «тойота» зникла в тунелі за півмилі від його схилу. І проковтнув клубок, що купою склеєних монеток застряг у горлі.

Ось наближався чоловік за кермом пікапа «Субару Брет». У цього типа була засалена на вигляд сива борода, а на голові сиділа бейсболка «Сан-Дієґо падрес».

— Ти… ти брудний щуряка… брудний щуряка, підстрелив мого братана, — прошепотів Тод, підхихикуючи, а потім знову спустив курок.

Таким робом він вистрелив ще в п’ятьох, і щоразу безсиле сухе клацання ударника псувало ілюзію наприкінці кожного «вбивства». Потому знову заховав гвинтівку в чохол. Спустився з нею униз схилом, пригинаючись до землі, щоб його, бува, не помітили. Поклав на заднє сидіння «порше». У скронях сухо й гаряче стугоніла кров. Поїхав додому. Пішов у свою кімнату. Подрочив.

Бомж був одягнений у пошарпаний напіврозлізлий светр з оленем, такий недоладний тут, на півдні Каліфорнії, що видавався мало не сюрреалістичним. А ще на ньому були сині джинси а-ля «для моряків», подерті на колінах, і з дірок проглядало біле волохате тіло та розчухрані струпи. Він підніс склянку з-під желе (Фред і Вілма, Барні та Бетті водили довкола вінець якийсь гротескний ритуальний танок заклинання родючості) й одним махом перехилив порцію «Прадавньої доби». Востаннє в цьому світі смачно поцмакав губами.

— Це, містере, пійло те шо треба. От шо я скажу.

— Я люблю посмакувати напоєм увечері, — погодився за спиною в бомжа Дюссандер і увігнав різницького ножа по руків’я йому в шию. Щось лунко хряснуло, ніби хтось із запалом відірвав гомілку від стегна щойно засмаженої курки. Склянка випала у волоцюги з руки й покотилася на стіл. Дісталася краю, і в русі зміцніла ілюзія того, що мультяшні персонажі на ній танцюють.

Бурлака закинув голову назад і спробував закричати. Але з горла не вирвалося нічого, крім відразливого свисту. Його очі лізли на лоба, усе далі й далі… аж поки голова не хлюпнулася волого на червоно-білу церату, що вкривала стіл на кухні в Дюссандера. Верхня частина зубного протезу, мов знімний оскал, наполовину вислизнула з рота.

Дюссандер висмикнув ножа (орудувати довелося обома руками) і пішов до кухонної раковини, заповненою гарячою водою, засобом для миття посуду «Лимонна свіжість», брудними тарілками після вечері. Ніж провалився в пінні хвилі мила, що пахли цитрусово, наче крихітний винищувач пірнув у хмару.

Він знову підійшов до столу й закляк там на мить, спершись рукою на плече мертвого бомжа, чекаючи, поки втихомиряться спазми кашлю, що його викручували. Потім витяг із задньої кишені хустинку й виплюнув у неї жовтувато-коричневий слиз. Забагато курив останнім часом. Завжди так робив, коли збирався на силі ухандохати наступного. Але з цим усе пройшло як по маслу. Справді, дуже гладко. Він побоювався, що після того, як наробив гармидеру з останнім, наступна спроба може стати занадто зухвалим випробуванням для його везіння.

А тепер, якщо поспішить, він ще встигне на другу половину «Лоуренса Велка».

Він почухрав через усю кухню, відчинив двері підвалу й увімкнув світло. Потім повернувся до раковини й витяг із шафки під нею пачку зелених поліетиленових мішків для сміття. Відірвав один, поки йшов до безформної купи, що раніше була волоцюгою. Кров цебеніла навсібіч по вкритому цератою столу, збиралася калюжею на колінах у вбитого й на горбкуватому вичовганому лінолеумі. На стільці, певно, теж лишиться, але все це можна відмити.

Дюссандер ухопив бомжа за волосся й смикнув угору. Мов не тримаючись більше на кістках, голова легко злетіла догори, і вже наступної миті бомж відхилився назад, наче людина, якій перед стрижкою мали помити голову. Дюссандер натягнув йому на голову пакет, смикнув до плечей, потім ще нижче — до ліктів. На цьому довжина пакета скінчилася. Він розстебнув ремінь свого пізнього гостя й витяг його з розшарпаних петель. Потім огорнув цим паском пакет для сміття на два-три дюйми вище ліктів і міцно затягнув. Шурхотів поліетилен. Дюссандер заходився мугикати собі під носа «Лілі Марлен».

Бомжеві ноги були взуті в потерті брудні замшеві черевики «Хаш Паппіз». Вони кволо роз’їжджалися клином на підлозі, коли Дюссандер, ухопивши труп за пояс, потягнув його до дверей підвалу. З мішка вивалилося щось біле й постукотіло по підлозі. Верхня бомжівська щелепа, побачив Дюссандер. Підібрав її й запхав господарю в передню кишеню.

Він поклав труп головою донизу у дверях підвалу (голова тепер звисала на рівні другої сходинки). Потім переліз через нього й тричі добряче напіддав ногою. Після перших двох копняків тіло трохи зрушило з місця, а вже на третьому м’яко ковзнуло вниз сходами. Десь на половині сходів ноги перелетіли через голову, і труп акробатично беркицьнувся. Та з відчутним гупотом гепнувся животом об утрамбовану землю підвалу. Один черевик злетів, і Дюссандер подумки зробив зарубку, що треба буде його підібрати.

Він спустився сходами, обігнув труп і підійшов до лавки з інструментами. Ліворуч від лавки, притулені до стіни, охайною шеренгою стояли лопата, граблі й сапка. Дюссандер вибрав лопату. Трохи попрацювати фізично піде на користь старій людині. Трохи вправ — і ти знову чуєшся молодим.

Пахло тут унизу не дуже добре, але це його не надто турбувало. Раз на місяць він білив стіни вапном (а після того, як ухандохував одного зі своїх підопічних, то й раз на три дні), а в теплу безвітряну погоду запускав нагорі вентилятор, щоб не просмердівся весь будинок. Йозеф Крамер[97] на його пам’яті любив повторювати, що мертві розмовляють, проте їхні слова ми чуємо носом.