Вибравши місце в північному кутку підвалу, Дюссандер узявся до праці. Розміри могили були два з половиною на шість футів. Він уже докопав до глибини двох футів, половини необхідного, коли в груди пострілом з дробовика вдарив перший паралізуючий біль. Він випростався, очі спалахнули й широко розкрилися. Біль покотився вниз рукою… неймовірний біль, немовби якась невидима рука зібрала в жмут усі кровоносні судини руки й тепер тягнула за них. Він побачив, як падає вбік лопата, і відчув, як підкошуються коліна. На одну страхітливу мить навіть здалося, що він звалиться в могилу сам.

Якимось дивом йому вдалося поточитися на три кроки назад і гепнутися на лавку. На обличчі застигла маска тупого подиву — він буквально її відчував. Напевно, тієї миті він був дуже схожий на комедійного актора з німого кіно, коли той вгатився лицем в обертові двері чи вступив у коров’ячий кизяк. Він опустив голову до розставлених колін і хапав ротом повітря.

Повільно проповзло чверть години. Біль трохи вщухав, та все ж йому здавалося, що встати він не зможе. Усі «принади» літнього віку, що досі обходили його стороною, навалилися воднораз, і він зрозумів усе про старість. Страшно було так, що він ладен був заскімлити від жаху. У тому вологому смердючому підвалі повз нього, ледь зачепивши, пройшла смерть. Торкнула Дюссандера краєм балахона та могла будь-якої миті повернутися. Але він тут не вмре. Докладе всіх зусиль, щоб не вмерти.

Він підвівся, тримаючи руки схрещеними на грудях, наче хотів захистити крихкий механізм від розпаду. Хитаючись, перетнув відкритий простір між лавою та сходами. Лівою ногою перечепився через простягнуту ногу покійника і, тихо скрикнувши, упав на коліна. У грудях тьмяно спалахнув біль. Він ковзнув поглядом по сходах. Круті, круті сходи. Дванадцять сходинок. Квадрат світла нагорі глузував з нього своєю віддаленістю.

— Ein, — мовив Курт Дюссандер і рішуче підтягнувся на першу сходинку. — Zwei. Drei.Vier[98].

Двадцять хвилин знадобилося йому, щоб дістатися лінолеумної підлоги кухні. Двічі на сходах біль загрожував повернутися, й обидва рази Дюссандер, заплющивши очі, чекав, що станеться, чудово усвідомлюючи: ще один такий страшний напад, як там, унизу, і він, швидше за все, помре. Обидва рази біль потроху знову відступав.

Він проповз по підлозі кухні до столу, уникаючи калюж і струмків крові, що вже почали зсідатися. Дістав пляшку «Прадавньої доби», ковтнув і заплющив очі. Те відчуття скутості в грудях наче трохи відпустило. Біль ще на дещицю ослаб. Ще через п’ять хвилин Дюссандер став неквапом пробиратися вперед коридором. Телефон стояв на низенькому столику посередині.

Було чверть по дев’ятій, коли в будинку Боуденів задзеленчав телефон. Тод сидів, підібравши ноги по-турецькому, на канапі, і переглядав свої нотатки до останньої контрольної з тригонометрії. Тригонометрія його добивала, а втім, як і вся математика. Так завжди було й, напевно, буде. Батько сидів навпроти, гортав корінці у чековій книжці з портативним калькулятором на колінах і виразом легкого нерозуміння на обличчі. Моніка, найближча до телефону, дивилася кіно про Джеймса Бонда, яке Тод два вечори тому записав на магнітофон з каналу Ейч-бі-сі.

— Алло? — Вона послухала. На її обличчя набігла хмарка, і вона передала слухавку Тоду. — Це містер Денкер. Він чимось схвильований. Чи засмучений.

Тодове серце стрибнуло до горла, однак вираз обличчя лишився незворушним.

— Справді? — Він підійшов до телефону й узяв у неї з рук слухавку. — Вітаю, містере Денкер.

Голос Дюссандера звучав хрипко і різко.

— Хлопче, негайно приїзди. У мене щойно був серцевий напад. Здається, тяжкий.

— Ого, — тільки й мовив Тод, силкуючись зібратися з думками, що розбігалися, не зважати на страх, що темним громаддям уже випирав зі свідомості. — Так, це цікаво, але вже так пізно, а я вчуся…

— Я розумію, що ти не можеш розмовляти, — хрипко промовив чи радше прогавкав Дюссандер. — Але слухати можеш. Я не можу викликати «швидку» чи подзвонити в службу порятунку… принаймні поки що. У мене тут гармидер. Мені потрібна поміч… а це означає, що поміч потрібна тобі.

— Ну… якщо так на це подивитися… — Серце в Тода калатало зі швидкістю сто двадцять ударів на хвилину, але вираз обличчя залишався спокійним, майже безтурботним. Чи ж не знав він увесь цей час, що цей вечір колись та й настане? Так, звісно, знав.

— Скажи батькам, що я отримав листа, — сказав Дюссандер. — Важливого листа. Ти розумієш?

— Так, добре.

— От і побачимо, хлопче. Побачимо, з якого тіста ти зліплений.

— Авжеж, — кивнув Тод. Зненацька він збагнув, що мати уважно дивиться на нього, а не в телевізор, і вичавив із себе силувану посмішку. — Бувайте.

Дюссандер ще щось казав, але Тод уже повісив слухавку.

— Я ненадовго підскочу до містера Денкера, — сказав він, звертаючись до обох батьків, але дивився на матір. Той вираз легкої тривоги досі не стерся з її обличчя. — Вам у магазині нічого не треба купити?

— Мені — щітки, щоб чистити люльку, а твоїй матері — грамів п’ятсот ощадливості, — сказав Дік.

— Дуже смішно, — покосилася на нього Моніка. — Тоде, а з містером Денкером…

— Що, на Бога, ти брала у «Філдинґзі»? — перебив Дік.

— Декоративну поличку в гардеробну. Я тобі казала. Тоде, з містером Денкером усе гаразд, правда? У нього був якийсь дивний голос.

— На світі справді існують такі штуки, як декоративна поличка? Я думав, їх вигадали ті прицуцуваті дами, що пишуть британські детективи, щоб у них завжди було напохваті місце, де вбивця може знайти тупий предмет.

— Діку, ти даси мені слово вставити?

— Авжеж. Не соромся. У гардеробну?

— Думаю, він у порядку. — Тод натягнув шкіряну куртку й застібнув її на змійку. — Просто розхвилювався. Йому прийшов лист від племінника з Гамбурга чи Дюссельдорфа, чи ще звідкись. Він уже багато років не отримував звісток від своїх, а тут цілий лист, а в нього очі не бачать, не може прочитати.

— Оце западло, — погодився Дік. — Іди, Тоде. Їдь до старого, поможи йому, хай заспокоїться.

— Я думала, йому вже хтось читає, — сказала Моніка. — Інший хлопчик.

— Так. — Зненацька Тод відчув, що ненавидить свою матір, ненавидить той напівсформований здогад, який плавав у її очах. — Може, його вдома не було чи не зміг прийти так пізно.

— А. Що ж… іди. Але будь обережний.

— Добре. Тобі нічого не треба купити в магазині?

— Ні. Як твоя підготовка до фінальної контрольної з інтегралів?

— Із тригонометрії, — виправив Тод. — Та нормально. Уже видно кінець. — То була доволі велика брехня.

— Хочеш узяти «порше»? — поцікавився Дік.

— Ні, я на велику. — Йому потрібно було зайвих п’ять хвилин, щоб зібратися з думками й опанувати емоції. Хоча б спробувати, принаймні. А в теперішньому стані він запросто міг в’їхати на «порше» в стовп.

— Пов’яжи на коліно сигнальну стрічку, — проінструктувала Моніка. — І передай від нас привіт містерові Денкеру.

— Добре.

В очах у матері він досі бачив сумнів, але вже менш виразний. Він послав їй цілунок і пішов у гараж, де стояв його ровер — уже не «швін», а німецький, призначений для перегонів. Серце досі стрибало в грудях, а ще він відчував дике бажання взяти гвинтівку, піти в будинок і застрелити обох своїх батьків, а потім поїхати на схил, що виходив на автостраду. І не буде більше жодних переживань через Дюссандера. Ні кошмарів, ні бомжів. Він стрілятиме, і стрілятиме, і стрілятиме, і тільки одну кулю залишить наостанок.

Та потім до нього повернувся здоровий глузд, і він попрямував на велосипеді до будинку Дюссандера. Світлова стрічка над коліном описувала кола — вгору, вниз, довге біляве волосся на лобі розвіював вітер.

— Господи Ісусе! — мало не заверещав Тод.

Він стояв у дверях кухні. Дюссандер навалився на стіл, спираючись на лікті, між ними стояла склянка. На лобі бубнявіли великі краплини поту. Але дивився Тод не на Дюссандера. А на кров. Кров, здавалося, була всюди — калюжі на столі, на порожньому кухонному стільці, на підлозі.