— Де в тебе кров тече? — заволав Тод, примусивши нарешті свої паралізовані жахом ноги знову рухатись. Йому здавалося, що в проході він простояв щонайменше тисячу років. «Це кінець, — думав він. — Повний кінець усьому. Бейбі, кулька мандрує за небокрай, усе вище й вище летить нехай, усе, Тут-Тут-Тутсі, прощавай». Та однаково він стерігся, щоб не вступити ненароком у кров. — Ти ж казав, у тебе галімий серцевий напад!

— Це не моя кров, — промимрив Дюссандер.

— Що? — Тод зупинився. — Що ти сказав?

— Спустися в підвал. Там побачиш, що треба зробити.

— Що тут за чортівня відбувається? — спитав Тод. І зненацька йому сяйнула страхітлива думка.

— Хлопче, не марнуй нашого часу. Я думаю, ти не надто здивуєшся, коли побачиш те, що чекає тебе внизу. Я думаю, у тебе вже є досвід у таких справах, як та, що в мене в підвалі. Власний досвід.

Тод ще трохи подивився на нього, не вірячи власним вухам, а тоді підстрибом, долаючи по дві сходинки за раз, скотився в підвал. На перший погляд у хисткому жовтому світінні здалося, що Дюссандер скинув у підвал мішок зі сміттям. Аж тоді він побачив ноги, що стирчали, і брудні руки, що витяглися по боках під затягнутим паском.

— Господи Ісусе, — повторив Тод, але цього разу ці слова не мали жодної сили — вони випливли назовні тонким шепотом, наче пересипалися кістки скелета.

Він притис тильний бік правої долоні до рота. Губи були сухі, мов наждачний папір. На мить заплющив очі… а коли знову їх розплющив, то нарешті відчув, що панує над собою.

І взявся до справи.

Тод побачив держак лопати, що стирчав із неглибокої ями, і миттю збагнув, що саме робив Дюссандер, коли в нього забарахлив мотор. Ще кілька секунд — і відчув усю повноту підвального смороду, гидкого, як гнилі помідори. Він і раніше чув його нюхом, але нагорі той був набагато слабший… а до того ж за останні кілька років він не так часто тут бував. А тепер до нього дійшло нарешті, чим то смерділо, і довелося кілька секунд змагатися з бажанням блювонути. Він затиснув носа й рот рукою та мусив чекати, коли минеться низка приглушених покликів у горлі й шлунку.

Мало-помалу він знову опанував себе.

Ухопив мертвого синяка за ноги й потягнув через підвал до краю ями. Там кинув ноги на землю, змахнув тильним боком лівої долоні піт з чола і на одну мить укляк. Ще ніколи в житті він не старався метикувати так швидко.

Потім узяв лопату і почав поглиблювати яму. Коли вже було п’ять футів, виліз і штурхонув труп безхатька в могилу ногою. Трохи постояв на краю, дивився вниз. Сині джинси, що вже перетворилися на лахміття. Брудні вкриті кірками струпів руки. Так, то був волоцюга. Іронія була майже кумедною. Такою кумедною, що живіт від сміху надірвати можна.

Тод чкурнув нагору сходами.

— Як ти тут? — спитав у Дюссандера.

— Жити буду. Ти все зробив?

— Я в процесі.

— Швидше. Ще тут робота є.

— От би знайти кількох свиней і тебе їм згодувати. — Та перш ніж Дюссандер встиг відповісти, Тод розчинився в напівтемряві підвалу.

Уже майже повністю засипавши бомжа, Тод відчув, наче щось не так. Уважно подивився в могилу, стискаючи правою рукою держак. З гірки землі ще трохи виглядали бурлацькі ноги й кінчики ступень — один старезний черевик, імовірно «Хаш Паппі», та одна заквецяна спортивна шкарпетка, що могла бути білою за часів, коли Тафт президентом був[99].

Один «Хаш Паппі»? Один?

До підніжжя сходів повз пічку Тод повертався мало не бігом. Ошаліло роззираючись навколо. У скронях пульсував біль, наче зсередини хтось просвердлював голову тупими насадками для дриля. Старий черевик лежав недалеко, за п’ять футів, перевернутий, у тіні якогось давно забутого стелажа. Тод схопив його, побіг назад до могили й пожбурив усередину. Потім знову заходився копати. Засипав землею черевик, ноги — усе.

Коли вся земля перекочувала назад у яму, він постукав лопатою об землю, збиваючи налиплий ґрунт. Потім узявся за граблі, розрівняв ними поверхню, намагаючись замаскувати те, що землю тут зовсім недавно перекопували. Хоча користі з цього було нуль. Без належного прикриття яма, яку нещодавно викопали, а потім засипали, завжди буде схожою на яму, яку нещодавно викопали, а потім засипали. Але однаково ж ніхто не матиме змоги сюди спуститися, правда? Їм із Дюссандером залишається тільки надіятися, хай йому чорт.

Тод побіг нагору сходами. Дихати йому ставало дедалі важче.

Лікті Дюссандера роз’їхалися, голова безсило похилилася на стіл. Очі були заплющені, а повіки налилися яскраво-фіолетовою барвою — кольору айстр.

— Дюссандер! — закричав Тод. У роті виник гарячий соковитий присмак — так смакує страх, змішаний з адреналіном та пульсуючою нагрітою кров’ю. — Ану не смій мені вмирати, гівнюк ти старий!

— Тихіше, — не розплющуючи очей, промовив Дюссандер. — Зараз усі сусіди збіжаться.

— Де в тебе засіб для миття? «Лестойл»… «Топ Джоб»… щось таке. І ганчірки. Мені потрібні віхті.

— Усе під раковиною.

У багатьох місцях кров уже попідсихала. Дюссандер підвів голову і спостерігав, як Тод повзає по підлозі, відшкрібаючи спочатку калюжу на лінолеумі, а потім поодинокі струмки, що збігли додолу по ніжках стільця, на якому сидів бомж. Хлопець несамовито кусав губи, гриз їх, як кінь — вудила. Та ось роботу було скінчено. У повітрі кухні повис ядучий запах мийного засобу.

— Під сходами є коробка зі старим ганчір’ям, — сказав Дюссандер. — Поклади скривавлене на дно. І не забудь помити руки.

— Не чіпляйся до мене зі своїми порадами. Це ти мене втягнув.

— Невже? Мушу сказати, ти непогано втягнувся. — У голосі Дюссандера промайнула тінь колишньої глузливості, та потім лице перекосилося від болю. — Поквапся.

Тод заховав ганчірки й востаннє збіг нагору підвальними сходами. Нервово позирнув униз, потім клацнув вимикачем і зачинив двері. Підійшовши до раковини, закасав рукава й пустив найгарячішу воду, яку тільки міг витримати. Занурив руки в мильну піну… а звідти дістав різницького ножа, яким орудував Дюссандер.

— От би перетяти тобі ним горлянку, — сухо промовив Тод.

— Так. І згодувати мене свиням. Ні на мить не сумніваюся.

Тод помив ножа, витер рушником і сховав. Швидко впорався з брудним посудом, випустив воду й обполоснув раковину. А витираючи руки, глянув на кухонний годинник і побачив, що вже двадцять по десятій.

Він пішов до телефону, що стояв у коридорі, зняв слухавку й подивився на неї в задумі. У голові неприємно цокала думка, що він щось випустив з уваги — щось таке ж загрозливе, як бомжівський черевик. Але що? Він не знав. Якби не той головний біль, він би зміг згадати. Триклятий біль. Доти пам’ять його не підводила, і це лякало.

Він набрав два-два-два, і після одного гудка відповів голос: «Медична частина Санта-Донато. У вас проблеми зі здоров’ям?»

— Мене звати Тод Боуден. Я зараз на Клермонт-лейн, дев’ятсот шістдесят три. Потрібна «швидка».

— А що сталося, синку?

— Це мій друг, містер Д… — Тод так сильно закусив нижню губу, що з неї бризнула кров, і на мить перед очима все попливло. Його накрило хвилею пульсуючого головного болю. Дюссандер. Він мало не виказав цій анонімній «медичній частині» справжнє прізвище Дюссандера.

— Синку, заспокойся, — сказав голос. — Не поспішай, усе буде добре.

— Мій друг, містер Денкер. Здається, у нього серцевий напад.

Тод почав перелічувати, але оператору вистачило почути, як він описує біль у грудях, що мігрував у ліву руку. Він сказав Тоду, що «швидка» прибуде хвилин за десять-двадцять, усе залежатиме від того, чи завантажені автошляхи. Тод повісив слухавку й притис долоні до очей.

— Викликав? — кволо запитав Дюссандер.

— Так! — заверещав Тод. — Так, викликав! Так, чорт забирай, так! Так, так, так! Заткнися!

Він ще сильніше натиснув нижньою частиною долонь на очі й спершу побачив спалахи світла, а потім під повіками розпливлося яскраве червоне поле. «Тоде, дитинко, збери себе докупи. Ану взяв себе в руки, цвіль ходяча, не розповзайся, в натурі».