Гупання в двері.

— Тод? Тоде, це я!

А десь далеко вже завивала сирена «швидкої». Дюссандер знову поринув у стан напівпритомності.

— Тату, я йду! — заволав Тод.

Він поклав аркуші на стіл, розгорнув їх трохи віялом, неначе вони впали від хвилювання, а тоді рушив коридором до вхідних дверей і впустив батька.

— Де він? — Дік Боуден протиснувся повз Тода в передпокій.

— У кухні.

— Тоде, ти все зробив правильно. — І батько обійняв його: грубо, незграбно, зніяковіло.

— Сподіваюсь, я все запам’ятав, — скромно відповів Тод і пішов слідом за батьком через коридор у кухню.

Вони так поспішали вирядити Дюссандера з будинку, що лист лишився майже непоміченим. Тодів батько тільки взяв його зі столу, та й кинув назад, коли зайшли медики з ношами. Тод із татом поїхали слідом за каретою «швидкої», і хлопцеве пояснення того, що сталося, лікар, який узявся вести Дюссандера, прийняв беззастережно. Зрештою, містерові Денкеру було сімдесят дев’ять років, і його звички залишали бажати кращого. Також лікар скупо похвалив Тода за те, що так спритно мислив і діяв. Тод без ентузіазму йому подякував і спитав у батька, чи можуть вони тепер поїхати додому.

Поки їхали, Дік знову йому сказав, як ним пишається. Але Тод ледве його чув. Він знову думав про свою гвинтівку.

Саме того дня Морис Гейзель поламав собі хребет.

Ламати собі хребта Морис аж ніяк не збирався. Усе, що він хотів зробити, — прибити край водостічної труби з лівого боку будинку. Поламати хребет зовсім не входило в його плани, оце вже ні, спасибі, достатньо він і так у житті горя спізнав. Його перша дружина померла у двадцять п’ять років, обидві їхні спільні доньки вже теж були мертві. Брат загинув у трагічній аварії неподалік від «Диснейленду» сімдесят першого. Самому Морису невдовзі мало виповнитися шістдесят, і йому дошкуляв артрит, він швидко розвивався, і з кожним днем ставало дедалі гірше. А ще на обох руках росли бородавки, відростали назад із такою ж швидкістю, із якою лікар їх припалював. Крім того, він мав схильність до мігреней, і за останні кілька років той поц, їхній сусід Роґан, узяв моду обзивати його Голівка Морис. Морис уголос обурювався Лідії, своїй другій дружині, як би Роґану сподобалось, якби він, Морис, узяв за правило обзивати його Геморой Роґан.

— Морисе, та годі тобі, — казала Лідія в таких випадках. — З тобою вже й пожартувати не можна, ти ніколи жартів не розумів, іноді я дивуюся, як я взагалі могла вийти за чоловіка, у якого зовсім нема почуття гумору. Ото поїхали в Лас-Вегас, — казала Лідія, звертаючись до порожньої кухні, наче там стояв невидимий натовп глядачів, яких бачила тільки вона, — дивимося шоу Бадді Гекета[100], а Морис хоч би тобі раз засміявся.

Окрім артриту, бородавок і мігреней, у Мориса ще була Лідія, котра, хай Господь її береже, за останні п’ять років перетворилася на діставучу пилку… після того, як їй вирізали матку. Тож і без поламаного хребта йому вистачало журби та негараздів.

— Морисе! — заверещала Лідія, виходячи з будинку й обтираючи мильну піну з рук кухонним рушником. — Морисе, ану злізь із драбини, негайно!

— Що? — Щоб її побачити, Морису довелося повернути голову. Він стояв на передостанньому шаблі алюмінієвої розсувної драбини. Уздовж цього шабля йшла яскраво-жовта наліпка з написом: «НЕБЕЗПЕЧНО! ВИЩЕ МОЖНА ВТРАТИТИ РІВНОВАГУ!» На Морисі був теслярський фартух із широченними кишенями, в одній лежали цвяхи, а в другій — міцні скоби. Земля під ніжками драбини була трохи нерівна, тож, коли він ворушився, драбина злегка погойдувалася. Шия боліла від поганючої прелюдії до мігрені. Морис був сердитий. — Що?

— Злазь звідти, кажу, поки спину собі не зламав.

— Мені ще трохи.

— Морисе, ти на тій драбині гойдаєшся, як у човні. Злазь.

— Коли дороблю, тоді й злізу! — сердито відрубав він. — Не займай мене!

— Ти собі спину зламаєш, — страдницьки повторила вона й пішла в будинок.

Через десять хвилин, коли він забивав у стічний жолоб останній цвях, відхилившись назад і ледве балансуючи на драбині, пролунав котячий вереск, й одразу ж за ним — лютий собачий гавкіт.

— Що там за…

Морис озирнувся, і розсувна драбина небезпечно гойднулася. Тієї самої миті їхній кіт (Любчик його звали) вилетів з-за рогу гаража. Він весь розпухнатився, шерсть стояла дибки, зелені очі палали. За ним, висолопивши язика й тягнучи за собою повідець, гнався роґанівський цуцик Коллі.

Любчик, якому всілякі забобони були помітно до лампочки, шаснув попід драбиною. Коллі кинувся за ним.

— Куди преш, псина тупа, ану пішов звідси! — заволав Морис.

Драбина похитнулася. Коллі вдарився об неї боком. Драбина стала падати набік, і Морис, завиваючи від жаху, полетів разом із нею на землю. Цвяхи й скоби посипалися з теслярського фартуха. Приземлився Морис половиною тіла на бетонну під’їзну доріжку, іншою половиною — на землю, і в спині одразу ж спалахнув страшний несамовитий біль. Він радше не почув, як луснув його хребет, а відчув це. А потім на якийсь час усе навколо сповила сіра імла.

Коли всі предмети перед очима знову набули різкості, виявилося, що він усе ще лежить половиною тіла на бетонній доріжці, серед цвяхів і скоб. Лідія вклякла над ним і плакала. Сусід Роґан теж був поряд, з лицем блідим, мов саван.

— А я ж казала! — белькотіла Лідія. — Я ж казала, злазь! І що тепер? Подивися, що ти наробив!

Морис зрозумів, що дивитися не має ні найменшого бажання. Його тулуб посередині оперізувала смуга задушливого пульсуючого болю, і це було погано, але було й ще щось значно гірше: нижче поясу болю він не відчував нічого — зовсім нічого.

— Пізніше голоситимеш, — хрипко промовив він. — Лікаря викликай.

— Я викличу, — сказав Роґан і побіг у свій будинок.

— Лідіє. — Морис облизнув губи.

— Що? Морисе, що? — Вона схилилася над ним, і на щоку йому ляпнула сльоза. Напевно, то було зворушливо, однак від цього він сіпнувся, а сіпання тільки посилило біль.

— Лідіє, у мене знову мігрень.

— Ой, бідолашка! Бідося Морис! Але я ж казала тобі…

— У мене голова болить, бо собака того поца Роґана всю ніч гавкав і не давав мені спати. А сьогодні той собака погнався за моїм котом і перекинув мою драбину, і тепер, мені здається, у мене хребет зламаний.

Лідія заверещала, і від цього звуку Морису все завібрувало в голові.

— Лідіє. — Він знову облизнув губи.

— Що, любий?

— Я вже багато років це підозрював. А тепер я впевнений.

— Бідний мій Морис! У чому ти впевнений?

— Бога немає, — сказав Морис і знепритомнів.

Його відвезли в Санта-Донате, а там лікар сказав йому (в інші дні приблизно о цій самій порі він би вже сидів на кухні та через силу жував нікудишню Лідіїну вечерю), що він більше ніколи в житті не ходитиме. На той час усе його тіло вже закували в гіпс. Узяли кров і сечу на аналізи. Доктор Кеннелман зазирнув йому в очі й постукав по колінах гумовим молоточком, але у відповідь на удари жодна нога рефлекторно не сіпнулася. І на кожному повороті стирчала Лідія, сльози струменіли з її очей, хусточки змокали одна за одною. Лідія, котра з превеликою втіхою вийшла б заміж за біблійного Йова, нікуди не ходила без солідного запасу мереживних ганчірок для шмарклів, просто на той випадок, якщо випаде нагода лити сльози струмками й довго-предовго хлюпати носом. Вона подзвонила своїй матері, і та обіцяла скоро прибути («Це добре, Лідіє» — хоча на світі не було людини, огиднішої для Мориса за Лідіїну матір). Вона зателефонувала ребе («Це добре, Лідіє» — хоча Морис ось уже п’ять років не потикав носа в синагогу і навіть не знав, як того ребе звуть). Вона подзвонила навіть його босу, і той, хоч і не міг найближчим часом приїхати, але передавав своє найщиріше співчуття («Це добре, Лідіє» — хоча, якщо для нього й існувала людина, яка приблизно дорівнювала Лідіїній матері за огидністю, то це той жувальник сигар, той поц Френк Гескел). Урешті-решт Морису дали валіум і забрали Лідію. Зовсім скоро по тому Морис просто кудись поплив — не стало ні турбот, ні мігрені, нічого. І промайнула остання думка: заради цих маленьких синіх пігулок можна б іще раз вилізти на драбину й поламати собі хребет.