Коли він прокинувся (чи ліпше сказати — прийшов до тями), за вікном ще тільки народжувався світанок, і в усій лікарні стояла мертва тиша. У душі Морис відчував безмежний спокій… замалим не безжурність. Йому нічого не боліло: тіло здавалося сповитим бинтами й невагомим. Навколо ліжка стояло якесь хитре причандалля, зовні схоже на клітку для білки, — зі штангами з нержавійки, розтяжками й підйомниками. Його ноги утримували кабелі, присобачені до цього снаряда. А спину наче підтримувало у вигнутому стані щось ізнизу, але зрозуміти, що там, було годі — зазирнути під себе він не міг.

«Бува й гірше, — подумав він. — У всьому світі людям бува набагато гірше. В Ізраїлі оно палестинці підривають автобуси з фермерами, які скоїли політичний злочин — поїхали в місто кіно подивитися. Ізраїльтяни борються з цією несправедливістю, скидаючи бомби на палестинців і вкупі з терористами… якщо вони там є… убиваючи дітей. У людей бувають і більші нещастя, ніж у мене… я не скажу, що оце у мене щастя, навіть близько ні, але іншим буває гірше».

Він із зусиллям підняв руку (десь у тілі угніздився біль, але дуже слабкий) і стиснув пальці перед очима у кволий кулак. Ну от. З кистями рук усе гаразд. І вище теж. А те, що він нічого не відчуває нижче пояса… то й що з того? У всьому світі повно людей, паралізованих нижче шиї. Є люди з проказою. Ті, хто вмирає від сифілісу. А якраз у цей момент десь у світі люди піднімаються трапом на літак, якому судилося розбитися. Так, це нещастя, але на світі є й гірші неприємності.

А колись давніше у світі були набагато гірші неприємності.

Він підніс ліву руку. Вона наче плавала перед очима в повітрі, відокремлена од тіла, — стареча рука з млявими вже м’язами. Він лежав у лікарняній сорочці, але з короткими рукавами, тож було добре видно номер на передпліччі, витатуюваний синім чорнилом, що вже майже стерлося. A499965214. Гірші неприємності, так, гірші, ніж звалитися з розсувної драбини в передмісті, зламати собі хребет, потрапити в чисту стерильну міську лікарню й отримати валіум, який гарантовано забере всі твої турботи й віднесе їх кудись у бульбашці.

Були ще душові — от вони були гірші. Гезер, його перша дружина, померла в одній з їхніх бридких душових. Були траншеї — майбутні могили. Він заплющував очі, і перед внутрішнім зором одразу зринали люди, вишикувані вздовж роззявленої пащеки траншеї, чув залп пострілів із гвинтівок, досі пам’ятав, як вони гепалися спинами об землю, як недолугі ляльки. Були ще крематорії — вони були гірші, крематорії, що виповнювали повітря всюдисущим солодким запахом євреїв, які горіли, мов смолоскипи, недосяжні людському оку. Спотворені жахом обличчя давніх друзів і родичів… обличчя, що танули, мов розплавлений віск свічок, обличчя, що танули наче в тебе перед очима — робилися все тоншими, і тоншими, і найтоншими. А тоді одного дня зникали назавше. Куди вони йшли? А куди йде полум’я смолоскипа, коли його задмухує холодний вітер? У рай? У пекло? Вогники в пітьмі, свічки на вітрі. Коли Йов зрештою зламався й запитав, Бог йому відповів: «Де ти був, коли Я створював світ?» Якби Морис Гейзель був Йовом, він би відказав: «А де Ти був, коли помирала моя Гезер, Ти, поц?! Дивився гру «Янкі» з «Сенаторами»? Якщо Ти неспроможний вести свої справи краще, то забирайся з-перед моїх очей».

Так, були й значно гірші неприємності, ніж поламати собі хребта. Він у цьому не сумнівався. Але який Бог міг дозволити йому поламати хребет і стати на все життя паралітиком після того, як у нього на очах померли його доньки, дружина й друзі?

Ніякий, бо Його не було.

З кутика ока скотилася сльоза. Десь за дверима палати тихо теленькнув дзвоник. По коридору, скрадаючись, пройшла медсестра в білих туфлях на каучуковій підошві. Підлога під нею тихо порипувала. Двері його палати були прочинені, і на протилежній стіні коридору виднілися літери СИВНОЇ ТЕ. Напевно, «ВІДДІЛЕННЯ ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ», здогадався Морис.

У кімнаті щось ворухнулося — зашелестіли простирадла.

Дуже повільно Морис повернув голову вправо, у протилежний від дверей бік. Побачив поряд зі своїм ліжком тумбочку, на якій стояла карафка з водою. Ще на столику були дві кнопки виклику. А за ним стояло ще одне ліжко, у якому лежав чоловік, ще старіший і хворіший на вигляд, ніж за власними відчуттями сам Морис. Він, на відміну від Мориса, не був посаджений у гігантське колесо для білки, але біля ліжка стояв штатив крапельниці, а в ногах — якийсь прилад із монітором. Шкіра в чоловіка була жовта й обвисла. Довкола рота й очей залягли глибокі зморшки. Жовтувато-сиве волосся здавалося сухим і неживим. Тонкі повіки посиніли від набряків і блищали, а на великому носі Морис побачив розквітлі капіляри пожиттєвого алкоголіка.

Морис відвів погляд… та раптом знову повернув голову. Світанкове світло вже яснішало, лікарня прокидалася, і в Мориса з’явилося страшенно дивне відчуття, що він звідкись знає свого сусіда по палаті. Чи могло таке бути? На вигляд чоловікові було десь від сімдесяти п’яти до вісімдесяти. Але такої старої людини серед знайомих Мориса наче не було — крім хіба що Лідіїної матері. Часом йому здавалося, що це кошмарисько старіше за Сфінкса (і навіть зовні дуже на нього скидається).

Може, цього чоловіка він знав у минулому, може, навіть до того, як він, Морис, приїхав в Америку. Може, і так. А може, і ні. Та й чому з доброго дива це стало щось означати? А якщо вже на те пішло, чому цього вечора на нього наринули всі спогади про табір, про Патин, тоді як він завжди намагався (і найчастіше успішно) тримати все це в гробниці пам’яті?

Зненацька поза шкірою пробіг холодок, неначе Морис щойно переступив поріг будинку з примарами, що існував лише в його свідомості, будинку, де не упокоїлися старі трупи й коридорами блукали старі привиди. Чи могло таке бути, тут, тепер, у цій чистій лікарні, через тридцять років по тому, як ті темні часи скінчилися?

Він відвернувся від старого в сусідньому ліжку й невдовзі знову відчув, що його хилить до сну.

Цей чоловік здається тобі знайомим, але це лише твій розум із тобою жартує. Лише твій розум, розважає тебе, як може. Розважає так, як колись намагався розважити в…

Але про це йому згадувати не хотілося. Він не дозволяв собі про це згадувати.

Поринаючи в сон, пригадав, як колись хизувався перед Гезер (але не перед Лідією, хизуватися перед Лідією не мало сенсу: вона була не така, як Гезер, котра завжди тільки мило всміхалась у відповідь на його безневинне надимання щік і гордовите кукурікання): «У мене стопроцентна пам’ять на обличчя, я їх ніколи не забуваю». Тут, у палаті, йому випала нагода дізнатися, чи це й досі правда. Якщо він справді в якийсь період свого життя знав чоловіка, що лежав у сусідньому ліжку, то має згадати, коли це було… і де.

Уже на порозі сну, то переступаючи його, то повертаючись назад, Морис подумав: «Може, я знав його в таборі». Ото була б іронія долі — те, що називали «насмішкою Бога». «Якого Бога?» — запитав Морис Гейзель у себе знову. І заснув.

Тод закінчив школу салютатором у своєму класі. Можливо, у цьому винна була погана оцінка з тригонометрії, до якої він готувався того вечора, коли з Дюссандером стався серцевий напад. Через ту іспитову контрольну його загальна оцінка за курс упала до дев’яноста одного, на один пункт нижче середньої для «А з мінусом».

За тиждень після випуску Боудени навідали містера Денкера в центральній лікарні Санта-Донате. Усю чверть години, поки обмінювалися банальностями: усіма тими «дякую» та «як-ваше-самопочуття», — Тод неспокійно совався на стільці й дуже зрадів жаданій перерві, коли чоловік, що лежав у сусідньому ліжку, попросив його підійти на хвильку.

— Ви мені пробачте, — виправдовуючись, мовив чоловік. Його тіло було скуте гіпсом і для чогось прикріплене до системи дротів і підйомних пристроїв над ліжком. — Мене звати Морис Гейзель. Я хребет зламав.