Тод пересмикнув плечима.

— І я подумав: «Якби я схотів помогти цьому мерзенному жовтушному горе-писаці (хоча, звісно, такого бажання в мене не виникне ніколи), то міг би пролити світло на деякі зникнення. Ідеться не про ті трупи, що їх знайшли зарізаними чи забитими до смерті, не про них, царство небесне їхнім заблудлим душам, а про деяких зниклих. Бо принаймні деякі з тих волоцюг, що зникли, лежать у мене в підвалі».

— І скільки їх там? — тихим голосом спитав Тод.

— П’ятеро, — спокійно відказав Дюссандер. — Разом із тим, якого ти допоміг мені поховати, лише п’ятеро.

— Ти справді схибнутий, — сказав Тод. Шкіра навколо очей у нього побіліла й стала блискучою. — У натурі довбонувся, геть уже різьбу зірвало.

— «Зірвало різьбу». Який чарівливий вислів! Може, і твоя правда! Але потім я сказав собі: «Цей газетний шакал залюбки повісив би як убивства, так і зникнення, на одного невідомого — свого гіпотетичного Бомжорізника. Але я думаю, що це не той випадок». А потім я знову собі сказав: «А чи не знаю я людини, яка могла б щось таке утнути? Яка за останні кілька років відчувала таке саме напруження, як і я? Людину, яка теж слухала, як старі привиди гримотять ланцюгами?» І відповідь прийшла. Так. Я знаю тебе, хлопче.

— Я ніколи нікого не вбивав.

Але перед очима постала картинка. Не бомжі — бо то були й не люди насправді. На картинці був він сам, присів за сухим поваленим деревом і вдивлявся в телескопічний приціл своєї «тридцятки», навівши прицільну сітку на скроню чолов’яги із засаленою бородою, того, що вів пікап «брет».

— Може, і так, — доволі приязним тоном погодився Дюссандер. — Та все ж того вечора ти надто добре впорався із завданням. Мені здалося, що твій подив більше нагадував лють через те, що немічний старий пень так тебе підставив. Чи я помиляюся?

— Ні, не помиляєшся. Ти мене вибісив, я досі бішуся. І позамітав я за тобою сліди лише тому, що в тебе дещо лежить у банківській скриньці, і це дещо може вщент зруйнувати мені життя.

— Ні, не лежить.

— Що? Ти про що?

— То був такий самий блеф, як і твій лист, «залишений у друга». Ти ніколи не писав такого листа, і друга такого в тебе не було, і я ніколи не писав ні слова про наш… зв’язок, правильно буде, якщо я так це назву? А тепер я викладаю свої карти на стіл. Ти врятував мені життя. То нічого, що ти просто свою шкуру спасав, це ніяк не вплинуло на спритність та ефективність твоїх дій. Я не зможу тобі нашкодити, хлопче. Кажу це відверто. Я подивився смерті в обличчя, і воно налякало мене. Але не так сильно, як я думав раніше. Немає жодного документа. Усе так, як ти кажеш: ми квити.

Тод посміхнувся: страшнуватим вищиром верхньої губи, що на мить оголила зуби. В очах затанцювало-затріпотіло дивне злостиве світло.

— Гер Дюссандер. Якби ж то я міг у це повірити.

Увечері Тод пройшовся пішки до схилу, що вів униз до автостради, а там спустився до сухої колоди й сів на неї. Щойно посутеніло. Вечір видався теплим. Фари автівок довгастими жовтими вінками з маргариток розтинали сутінь.

Того документа не існує в природі.

До розмови, що відбулася в них після того, Тод не усвідомлював, наскільки непоправна вся та їхня ситуація. Дюссандер запропонував йому пошукати в будинку ключ від скриньки, а коли він його не знайде, це й буде доказом того, що жодної скриньки й документа в ній не існує в природі. Але ключ можна було сховати будь-де — покласти в бляшанку з-під кулінарного жиру «криско» й закопати, сховати в коробку з-під льодяників «сакретс» і заштовхнути під мостину підлоги. Він навіть міг зганяти на автобусі в Сан-Дієґо й покласти ключ за камінь у декоративній кам’яній стіні навколо ведмежого вольєра. Якщо вже на те пішло, не вгавав Тод, Дюссандер міг просто викинути того ключа. Чом би й ні? Він йому потрібен був лише один раз — щоб покласти в скриньку написаний документ. А в разі його смерті виймати листа буде вже хтось інший.

На знак згоди Дюссандер неохоче кивнув, та по хвилинних роздумах запропонував інший варіант. Коли він трохи вичухається і його випишуть із лікарні, то хлопець у його присутності сяде й обдзвонить усі до єдиного банки в Санта-Донато. Кожному банківському службовцю на іншому кінці дроту він казатиме, що дзвонить від імені свого дідуся. Горопашний мій дід, казатиме він, за останні два роки впав у повний маразм й оце тепер десь посіяв ключ від депозитної скриньки. Але це ще квіточки. Ягідки — це те, що він не пам’ятає, у якому вона, узагалі, банку. Чи не могли б вони пошукати у своїх документах Артура Денкера, без ініціалу від другого імені? І коли в кожному міському банку Тода відправлять із порожніми руками…

Але Тод уже хитав головою — знову. По-перше, така байка майже сто процентів викличе підозри. Надто вже вона гладенька. У котромусь із банків можуть запідозрити шахрайство й подзвонити в поліцію. Та навіть якщо всі купляться на цю легенду, користі з цього буде мало. Якщо в жодному з банків у Санта-Донато (а їх майже сотня) не виявиться скриньки, записаної на прізвище Денкер, то де гарантія, що Дюссандер не орендував таку скриньку в Сан-Дієґо, Лос-Анджелесі чи будь-якому містечку поблизу?

Зрештою Дюссандер здався.

— Хлопче, у тебе є всі відповіді. Принаймні всі, крім однієї. Що я виграю від того, що збрешу тобі? Цю історію я вигадав, щоб захиститися від тебе. Це мотив. А тепер намагаюся її розвінчати. Який можливий виграш ти в цьому бачиш?

Дюссандер через силу зіп’явся на лікоть.

— Якщо вже так, то навіщо мені якийсь там папірець? Якби мені цього хотілося, я міг би зруйнувати твоє життя з лікарняного ліжка. Міг би зловити першого-ліпшого лікаря, що пробігав повз палату, і вилити йому душу. Вони всі євреї, усі б зрозуміли, хто я такий чи принаймні ким я був. Але навіщо це мені? Ти хороший учень. Попереду в тебе чудове життя й чудова кар’єра… звісно, якщо будеш обачний із тими своїми люмпенами.

Тодове обличчя закам’яніло.

— Я тобі не казав…

— Так. Ти ніколи про них не чув, не торкався й волосини на їхніх коростявих завошивлених головах, файно, чудово, прекрасно. Я більш і словом про це не прохоплюся. Скажи одне, хлопче: навіщо мені брехати? Ти кажеш, ми квити. Але я тобі скажу так: квити ми будемо тоді, коли зможемо один одному довіряти.

І тепер, сидячи за сухим поваленим деревом на схилі, що збігав униз до швидкісної автотраси, та дивлячись на річку анонімних вогнів, що зникали, як повільні трасуючі кулі, залишаючи по собі нескінченний слід, він чудово розумів, чого боїться.

Дюссандер, що говорив про довіру. Ось що навіяло на нього страх.

Думка про те, що Дюссандер може виношувати глибоко всередині маленький, проте досконалий вогник ненависті… це також його страшило.

Ненависть до Тода Боудена, молодого, незморшкуватого, з правильними рисами. Тода Боудена, здібного учня з блискучими життєвими перспективами, що світили йому попереду.

Але найстрашнішим було те, що Дюссандер відмовлявся називати його на ім’я.

Тод. Що такого важкого в цьому було, навіть для старого фріца, у чиєму роті майже не лишилося своїх зубів? Тод. Один склад. Вимовляється легко. Торкніться верхом язика піднебіння, трохи розсуньте зуби, потім опустіть язик, і по всьому. Та все ж Дюссандер незмінно звертався до нього «хлопче». Лише так. Презирливо. Анонімно. Так, це саме те слово — анонімно. Анонімно, як серійний номер у концентраційному таборі.

Можливо, Дюссандер сказав йому правду. Ні, не просто «можливо» — вірогідно. Однак залишалися ці страхи… і найгірший з-поміж них — відмова Дюссандера звати його на ім’я.

А коренем усього була його власна неспроможність прийняти тверде остаточне рішення. А коренем усього була печальна істина: за ті чотири роки, що Тод відвідував Дюссандера, він так і не дізнався, що в старого діється під черепушкою. Може, зрештою, не такий уже він і здібний учень.

Машини, машини, машини. Пальці свербіли від бажання відчути під собою гвинтівку. Скількох він міг би покласти? Трьох? Шістьох? Рівно чортову дюжину? І скільки миль до Вавилона[107]?