Він неспокійно, тривожно заворушився.

Остаточно дізнатися правду можна буде лише після смерті Дюссандера, думав він. Протягом наступних п’яти років, а може, навіть раніше. Від трьох до п’яти… як термін ув’язнення. Тоде Боуден, вас засуджено на термін від трьох до п’яти років за зв’язок зі знаним воєнним злочинцем. Від трьох до п’яти років нічних кошмарів і холодного поту.

Рано чи пізно Дюссандер помре своєю смертю. І тоді почнеться очікування. Шлунок зав’язуватиметься у вузол щоразу, як дзеленчатиме телефон чи дверний дзвоник.

Тод не був певен, що зможе це витримати.

Пальці свербіли від нетерплячки зімкнутися на гвинтівці, тож Тод стиснув їх у кулаки й обома кулаками зацідив собі в пах. Дикий біль поглинув черево, і Тод звивистим клубком звалився на землю, у мовчазному крику широко розтуливши губи. Біль був страшний, однак він зробив своє: розігнав нескінченний парад думок, що марширували строєм у голові.

Принаймні ненадовго.

Для Мориса Гейзеля та неділя стала днем див.

Його улюблена бейсбольна команда, «Атланта брейвз», розгромила великих і могутніх «Цинциннаті редз» у двох матчах поспіль за один день із рахунком сім — один і вісім — нуль. Пафосна Лідія, що вічно хизувалася своїм умінням подбати про себе й обожнювала талдичити: «Унція запобігання варта фунту лікування», — послизнулася на мокрій підлозі в кухні своєї подружки Дженет і розтягнула собі м’язи стегна. Тепер вона лежала вдома, у ліжку. Нічого серйозного, ніскілечки, і слава Богу (якому Богу?), але це означало, що вона не зможе навідувати його щонайменше два дні, а може, навіть цілих чотири.

Чотири дні без Лідії! Чотири дні йому не доведеться слухати про те, як вона попереджала його: драбина хитається, та й до всього він надто високо виліз. Чотири дні не муситиме слухати, як вона йому розказує, що вона завжди казала: вони ще наплачуться з тим роґанівським псиськом, яке ганяється за їхнім Любчиком. Чотири дні без Лідії та її запитань про те, чи радий він, що вона колись діймала його — відправ та відправ ту заяву на страховку, бо якби вона не наполягла, вони б уже останню сорочку з себе знімали, щоб розплатитися. Чотири дні не слухати, як Лідія дзижчить про те, що багато людей із паралізованими ногами чудово живуть нормальним життям — ну, майже нормальним. Та в кожному музеї й галереї міста поряд зі сходами є пандуси, і навіть спеціальні автобуси ходять. Після цього спостереження Лідія зазвичай відважно всміхалася, а потім знову неминуче лилися сльози.

Морис задоволено пірнув у пізньополуденний сон.

Прокинувся він уже о пів на шосту вечора. Його сусід по палаті спав. Морис ще й досі не визначив, хто такий той Денкер, але однаково відчував, що колись у минулому вони були знайомі. Раз чи два він починав розпитувати Денкера про його життя, та потім щось його стримало. І саме це заважало йому вести з ним якісь серйозніші розмови, крім банальних про погоду, останній землетрус, наступний землетрус, і так, у «Телепрограмі» написали, що Майрон Флорен[108] цього тижня знову буде особливим гостем у шоу Велка.

Морис переконував себе, що стримується, бо це дає йому поживу поворушити звивинами, а коли ти від плечей до стегон закутий у гіпс, ігри розуму як ніколи доречні. Якщо в тебе під черепною коробкою триває якесь інтелектуальне змагання, тобі не треба так багато часу проводити в роздумах про те, як воно буде: до кінця життя сцяти через катетер.

Якби він без сорому якось спитав у Денкера, хто він такий, розумовій грі, найпевніше, настав би швидкий і незадовільний кінець. Вони б прошерстили своє минуле на предмет якогось спільного досвіду — подорож поїздом, плавання на судні, може, навіть табір. Денкер міг сидіти в Патині. Німецьких євреїв там було повно.

З іншого ж боку, одна медсестричка сказала йому, що Денкера, швидше за все, наступного тижня чи через тиждень випишуть. Якщо доти Морис не розгадає своєї головоломки, то подумки оголосить гру програною і в лоб запитає цього чоловіка:

— Слухайте, у мене таке відчуття, що я звідкілясь вас знаю…

Але тут було щось більше, він сам собі в цьому зізнався. Щось муляло йому у відчуттях, якась гидка підводна течія, що навіювала згадку про одне оповідання — «Мавпяча лапа», у якому кожне бажання справджувалося після якогось лихого повороту долі. Пара стареньких, яким дісталася та лапа, побажали собі сотню доларів й отримали їх у вигляді допомоги на похорон, коли їхній син загинув на млині внаслідок страшного нещасного випадку. Потім мати побажала, щоб син до них повернувся. Невдовзі по тому вони почули човгання ніг на доріжці, що вела до їхнього будинку, потім стукіт у двері — досконалий барабанний дріб ударів. Мати, не тямлячись від радощів, припустила вниз сходами, щоб впустити їхню єдину дитину. Батько, не тямлячись од цілковито протилежного почуття, кинувся навпомацки шукати в темряві висушену лапу, зрештою знайшов і побажав, щоб його син знову вмер. Через мить мати рвучко відчинила двері — а на ґанку порожньо, тільки вихорець нічного вітру танцює.

По-своєму Морис відчував, що знає, де вони з Денкером познайомилися, однак це знання нагадувало сина старенької пари з оповідання — він повернувся з того світу, але не таким, яким його пам’ятала мати. Він повернувся розчавленим і понівеченим після падіння в безжальну м’ясорубку машинерії млина. Відчував, що його знання про Денкера може бути потворою з підсвідомості, що гупає у двері між тією темною зоною мозку та раціональним розумінням і визнанням, що вимагало дозволу на вхід… і що та інша його частина несамовито шукала мавпячу лапу чи її психологічний еквівалент, талісман, що навіки скасує те бажання знати.

А тепер він, насупивши чоло, дивився на Денкера.

«Денкер. Денкер. Звідки ж я тебе знаю, Денкер? То було в Патині? Це тому мені не хочеться знати? Однак, безперечно, двоє вцілілих у спільному жахітті не повинні один одного боятися. Якщо, звісно…»

Він насупився. Зненацька відчув, що розгадка вже зовсім близько, але заважали ноги, вони поколювали, заважали йому зосередитися, дратували його. Поколювало так, як тоді, коли відлежиш собі уві сні кінцівку й відновлюється нормальна циркуляція крові. Якби не той клятий гіпс, він сів би й розтирав собі ноги, поки те поколювання не минеться. Він би…

Раптом очі в Мориса полізли на лоба.

Ще довго він лежав не ворушачись, забувши про Лідію, забувши про Денкера, забувши про Патин, про все забувши, крім тих голок у ногах. Так, в обох ногах, але в правій відчуття було сильнішим. Коли відчуваєш таке поколювання, то кажеш: «Нога заснула».

Хоча насправді маєш на увазі: «Нога прокидається».

Морис незграбно намацав кнопку виклику. А потім тиснув і тиснув, аж поки не підійшла медсестра.

Вона спробувала переконати його, що то хибне відчуття. Кому, як не їй було знати, що пацієнти часто плекають марні надії. Його лікаря не було в лікарні, а телефонувати йому додому медсестра не хотіла. Доктор Кемельман славився своїм лихим норовом… особливо коли йому дзвонили додому. Але Морис не здавався. Людиною він був м’якою, але нині готувався здійняти не просто галас — він готувався здійняти цілу бучу, якщо буде потрібно. «Брейвз» виграли два матчі. Лідія розтягнула стегно. Але ж хорошого завжди має бути трійця, усім це відомо.

Зрештою медсестра повернулася з інтерном, молодиком на ім’я доктор Тимпнел, із такою зачіскою, наче його постригли газонокосаркою з дуже тупими лезами. З кишені білих штанів доктор Тимпнел витяг швейцарський армійський ніж, розгорнув викрутку й провів нею від пальців правої ноги Мориса до п’ятки. Нога не зіщулилася, але пальці сіпнулися — це було очевидно, надто виразно, щоб не помітити. Морис розплакався.

Тимпнел, помітно ошелешений, сів коло нього на ліжко й погладив його руку.