— Але не цей малий, — сказав Вайзкопф. — Цьому малому, швидше за все, просто пощастило: він упізнав Дюссандера, який думав, що надійно сховався. От тільки, замість піти до батьків чи в поліцію… він іде до Дюссандера. Чому? Ви скажете, що вам по цимбалах, але я в це не повірю. Я думаю, вам це так само не дає спокою, як і мені.

— Не шантаж, — відказав Ричлер. — Це сто процентів. У того малого є все, що може бути потрібно дитині його віку. Там у гаражі навіть баґґі для їзди по піску стоїть, не кажучи вже про слонобій на стіні. І навіть якби він схотів подоїти Дюссандера суто заради розваги, то молока для доїння в Дюссандера не було. Окрім кількох пар шкарпеток, він не мав нічого, навіть нічного горщика, щоб туди сцяти.

— Ви впевнені, що хлопець не здогадується, що ви знайшли трупи?

— Упевнений. Може, повернуся до них десь ближче до вечора й ошелешу його цим. Нині це наш єдиний туз у рукаві. — Ричлер злегка гупнув кулаком по керму. — Якби ж це все випливло бодай на день раніше, я б спробував роздобути ордер на обшук.

— Одяг, що був на хлопцеві того вечора?

— Угу. Якби ми знайшли на його одязі зразки ґрунту, що відповідають пробам із підвалу Дюссандера, я думаю, ми могли б його дотиснути. Але він уже, напевно, разів шість виправ те, у чому тоді звідти прийшов.

— А інші мертві бомжі? Ті, яких ваші поліцейські знаходять по всьому місту?

— Ними займається Ден Бозмен. Але я не думаю, що між ними є якийсь зв’язок. Дюссандер був не настільки дужим… а до всього, виробив свою елегантну схемку. Пообіцяти їм бухло й закусь, відвезти додому на міському автобусі — на міському, блять, автобусі! — і просто в кухні зарізати.

— А я не про Дюссандера подумав, — тихо сказав Вайзкопф.

— Що ви маєте на ув… — почав Ричлер, та раптом прикусив язика. У машині запала довжелезна приголомшена мовчанка, яку переривало тільки гудіння транспорту, що мчав обабіч них. А тоді Ричлер повагом сказав: — Та ну. Та ну, ви що. Це вже вас, бля, понес…

— Як агента мого уряду Боуден цікавить мене лише у зв’язку з тим, що він міг знати про контакти Дюссандера з рештками нацистського підпілля. Але як людину, мене цей хлопець цікавить усе більше й більше. Хотів би я знати, що примушує його діяти. І знати причину цього. Я шукаю задовільні відповіді на ці запитання й усе частіше ловлю себе на тому, що запитую: «Що ще?»

— Але…

— Як думаєш, питаю я в себе самого, ті звірства, у яких Дюссандер брав участь, могли привабити до нього хлопця? Це нечестива думка, кажу я собі. Те, що коїлося в таборах, досі має таку непереборну силу, що на саму згадку шлунок тріпоче від нудоти. Я сам її відчуваю, хоча з усіх моїх близьких родичів у таборі був лише мій дід, він помер, коли мені було три роки. Але, можливо, у тому, що вчиняли німці, для нас усіх криється щось привабливе, щось таке, що лоскоче нерви й дає втіху — щось таке, що відкриває катакомби уяви. Може, частково наш страх і переляк пояснюються тим, що в глибині душі ми знаємо — за сприятливих (чи несприятливих) обставин ми самі охоче збудували б такі табори й пішли туди працювати. Чорний щасливий збіг. Можливо, ми знаємо, що за сприятливих обставин тварюки, які живуть у темряві катакомб, охоче повиповзали б на світло. І на кого б вони були схожі, як ви думаєте? На психічно хворих фюрерів із пасмом на лобі й вусами з вакси, які з криками «хайль» розбіглися б на всі боки? На червоних дияволів, демонів чи драконів, що ширяють на смердючих рептилячих крилах?

— Я не знаю, — мовив Ричлер.

— Я гадаю, що в більшості своїй вони були б схожі на пересічних бухгалтерів. Вузьколобих людців із діаграмами, схемами виробничих процесів та електронними калькуляторами, у повній бойовій готовності почати максимізацію коефіцієнта знищення, щоб наступного разу ми могли замордувати мільйонів двадцять-тридцять замість якихось нещасних семи, восьми чи дванадцяти. І деякі з цих бухгалтерів були б вельми схожі на Тода Боудена.

— Ти не менш моторошний, ніж він, — повідомив йому Ричлер.

Вайзкопф кивнув.

— Тема така, моторошна. А всі ті мертві люди й тварини в Дюссандера в підвалі… це теж було моторошно, хіба ні? Тобі ніколи не спадало на думку, що почати цей хлопець міг з того, що його просто зацікавили концтабори? То було просто захоплення, що не надто відрізнялося від хобі тих малих, які збирають монети й марки або люблять читати романи про відчайдухів з Дикого Заходу? І до Дюссандера він пішов, щоб добути інформацію з перших рук?

— Вуст, — пробурмотів Вайзкопф, але його виправлення потонуло в гуркоті наступної вантажівки, яка їх проминала. «БАДВАЙЗЕР» було написано на борті літерами в людський зріст. «Що за дивна країна, — подумав Вайзкопф і знову запалив цигарку. — Вони не розуміють, як ми можемо жити в оточенні напівбожевільних арабів, але якби я бодай два роки прожив тут, то дістав би нервовий зрив». — Можливо. А може, це просто нереально — стояти поблизу штабелів мертвих тіл і не замаститися.

За коротуном, що зайшов у відділок, тягнувся шлейф смороду. Тхнуло від нього гнилими бананами, кремом для волосся «Вайлдрут», тарганячим лайном і нутрощами міського сміттєвоза наприкінці важкого робочого ранку. Були на ньому бувалі в бувальцях штани з візерунком-«ялинкою», подерта сіра казенна сорочка й вицвіла синя куртка від спортивного костюма з майже до кінця відірваною змійкою, що звисала, наче разок зубів на шиї в пігмея. Підошви взуття трималися вкупі з верхніми його частинами завдяки «суперклею». На голові сидів смердячий капелюх. Коротун був схожий на смерть, яка страждає від похмілля.

— Ой, Господи, іди звідси! — закричав на нього черговий сержант. — Гепе, тебе ніхто не заарештовував! Богом клянуся! Іменем матері клянуся! Забирайся звідси, я хочу знову дихати.

— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом.

— Гепе, він помер. Ми тут усі через це затрахані. Вимітайся, дай нам спокійно пожуритися.

— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом! — підвищуючи голос, повторив Геп. З його рота виливався в повітря аромат віддиху: соковита напівперетравлена суміш піци, льодяників «голз» із ментолом та евкаліптом і солодкого червоного вина.

— Він поїхав у Сіам, у справі, Гепе. Ану, греби звідси. Там десь упадеш, зжереш лампочку.

— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом, і я нікуди звідси не піду, поки не поговорю!

Черговий сержант прожогом вискочив із кімнати. А за п’ять хвилин повернувся з Бозменом, худим, сутулуватим чоловіком років п’ятдесяти.

— Ден, забери його звідси у свій кабінет, — став благати черговий сержант. — Правда ж, так усім буде добре?

— Ходімо, Гепе, — покликав бомжа Бозмен, і вже через хвилину вони сиділи в кабінці з трьома стінами, що правила Бозмену за кабінет. Та, перш ніж сідати, лейтенант завбачливо відчинив своє єдине вікно і ввімкнув вентилятор. — Ти щось хотів?

— Лейтенанте Бозмен, а ви ще розслідуєте тоті вбивства?

— Маргіналів? Так, ця справа досі в мене.

— Ну то я знаю, хто їх мочить.

— Справді, Гепе? — спитав Бозмен. Він саме розкурював свою люльку. Пахкав він нею рідко, проте ні вентилятор, ні відчинене вікно не спроможні були розвіяти амбре, що ширилося від Гепа. «Скоро, — подумав Бозмен, — фарба на стінах запухириться й повідлущується». І зітхнув.

— А пам’ятаєте, я вам казав, шо Сонні балакав із пацаном, ото за день до того, як його найшли почикриженого в тотій трубі? Пам’ятаєте, я вам казав, лейтенанте Бозмен?

— Пам’ятаю. — Цю історію про двох убитих маргіналів: Чарльза «Сонні» Брекета й Пітера «Полі» Сміта — йому розповідали ще двоє бомжів із тих, що ошиваються біля Армії спасіння та безкоштовної їдальні за кілька блоків од відділка. Вони бачили, що неподалік отирався пацан, молодий хлопець. Він балакав із Сонні та Полі. Ніхто точно не знав, чи пішов із тим пацаном Сонні, але Геп та двоє інших твердили, що бачили, як із ним кудись подався Полі Сміт. Вони здогадалися, що «пацан» був неповнолітній і ладен був розщедритися на пляшку чорнила, якщо йому куплять бухла. І декілька інших бомжів стверджували, що бачили неподалік цього «пацана». Причому опис «пацана» був бездоганним, якраз те, що треба для суду, та ще й свідки були з такою незаплямованою репутацією. Молоденький, блондин, білий. Що ще потрібно копу для затримання злочинця?