— Ото вчора я був у парку, — вів далі Геп, — а в мене, значицця, була купка старих газет…

— Гепе, у цьому місті діє закон проти волоцюг.

— Та я ж їх збирав просто, — тоном ображеної гідності промовив Геп. — Люди так свинячать, шо жах якийсь. Я, лейтенанте, теренторію прибирав. Теренторію, йоханий бабай, прибирав я. Там деякі газети були тижневої давнини.

— Так, Гепе, — сказав Бозмен. Він невиразно пригадав, як ще зовсім недавно був голодним і мріяв про обід. А тепер здавалося, що все це в далекому минулому.

— Ну, я прокинувся, дивлюсь — а одну газету моні вітром на лице вчепило. І прямісінько перед очима в мене той пацан. Ну, скажу я вам, я аж підскочив. Дивіться. Ось пацан. Оцей, тутка-во.

Із кишені спортивної куртки Геп витяг пожмакану, пожовклу, у плямах від води газету й розгорнув її перед Бозменом. Той нахилився вперед, бо відчув, що це може бути цікаво. Геп поклав газету на стіл, щоб він міг прочитати заголовок. ЧЕТВЕРО ХЛОПЦІВ У СПИСКУ «УСІХ ЗІРОК» УНІВЕРСИТЕТУ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ. Під заголовком було чотири фотографії.

— Гепе, і котрий із них?

Зашкарублим від грязюки пальцем Геп тицьнув у фотографію вгорі праворуч.

— Він. Пише, що звати Тод Боуден.

Бозмен перевів погляд зі знімка на Гепа, міркуючи про те, скільки в того ще лишилося мозкових клітин, неспалених і сяк-так спроможних функціонувати після двадцяти років шкварчання на пательні в дешевому вині, яке вряди-годи приправляли чаркою денатурату.

— Гепе, чому ти такий упевнений? На фотографії хлопець у бейсболці. Я, наприклад, не бачу, біляве в нього волосся чи ні.

— Либа, — сказав Хеп. — Те, як він либиться. До Полі він отако-само либився, коли вони йшли кудись разом. Така либа широка, шо наче жисть у нього удалася. Я таке ні з ким не попутаю, нікогди. Він це, пацан.

Але Бозмен слухав його неуважно. Він гарячково розмірковував. Тод Боуден. Де він міг чути це ім’я? Але ще більше турбувала думка про те, що зірка місцевої школи може виявитися різником бомжів. Йому здалося, що це ім’я та прізвище він чув зовсім недавно, лише вранці, під час якоїсь розмови. Він нахмурив лоба, силкуючись пригадати, де саме це було.

Геп пішов, а Ден Бозмен усе ще сушив голову, коли зайшли Ричлер і Вайзкопф. І тільки звучання їхніх голосів, поки вони наливали собі у відділку каву, допомогло йому нарешті скласти два і два.

— Святий Боже, — промовив лейтенант Бозмен і квапливо підвівся з-за столу.

Обоє батьків пообіцяли йому скасувати свої плани на день (Моніка збиралася на базар, а Дік — грати в гольф із якимись діловими людьми) і залишитися з ним, але Тод сказав, що йому краще побути на самоті. Подумав, що почистить гвинтівку і просто все це діло обмізкує. Спробує розкласти все по поличках.

— Тоде, — мовив Дік і раптом зрозумів, що більше йому сказати нема чого. Якби тут опинився його батько, у нього напоготові була б уже якась рекомендована молитва. Але покоління змінилися, і нині Боудени не надто таким захоплювалися. — Іноді таке буває, — незграбно закінчив він, бо Тод на нього дивився. — Спробуй не думати про це.

— Зі мною все буде добре, — сказав Тод.

Коли вони роз’їхалися, Тод узяв кілька ганчірок і пляшку збройного мастила «Альпака» та відніс усе на лавку за трояндами. Потім пішов у гараж і повернувся звідти зі своєю «тридцяткою». Поклав на лавку й розібрав. Приємний порохняво-солодкий аромат квітів лоскотав йому ніздрі. Він ретельно почистив гвинтівку, мугикаючи собі під носа пісеньку, а часом навіть насвистуючи крізь зуби. Потім знову зібрав. Це він міг і із заплющеними очима зробити. Думки помандрували кудись далеко. А коли за п’ять хвилин повернулися, він помітив, що зарядив гвинтівку. Думка про стрільбу по мішенях не надто його приваблювала, тільки не сьогодні, але він усе одно зарядив. Сказав собі, що не знає навіщо.

«Звісно, знаєш, Тоде, дитинко. Година, так би мовити, пробила».

І саме тоді на доріжку перед їхнім будинком звернув блискучий жовтий «сааб». Чоловік, що з нього вийшов, когось Тоду нагадував, але тільки тоді, коли він хряснув дверцятами й пішов у бік будинку, Тод побачив його взуття — кеди з низьким верхом, блакитні. От тобі й привіт із минулого. Під’їзною доріжкою Боуденів крокував Ґумка Ед Френч, той самий Кедмен.

— Привіт, Тоде. Давно не бачилися.

Тод прихилив гвинтівку збоку до лавки й продемонстрував широку чарівливу усмішку.

— Твої батьки вдома?

— Ой, ні. А ви що, хотіли з ними поговорити?

— Ні, — сказав Ед Френч після тривалої, сповненої роздумів паузи. — Напевно, ні. Думаю, краще буде, якщо ми з тобою поговоримо віч-на-віч. Для початку. Можливо, ти зумієш дати цьому розумне й логічне пояснення. Хоча, Бог свідок, я в цьому сумніваюся.

Із кишені на поясі Ед Френч витяг газетну вирізку. Тод знав, що в ній, ще до того, як Ґумка Ед передав її, і вже вдруге за той день перед ним постали дві фотографії Дюссандера. Перша, яку зробив вуличний фотограф, була обведена чорним чорнилом. Тод чудово зрозумів, що це означає: Френч упізнав його «діда». І тепер хотів усьому світові про це розтриндіти. Стати акушеркою при народженні доброї новини. Старий добрий Ґумка Ед, із його безглуздими балачками й бидлячими кедами.

У поліції дуже цим зацікавляться — хоча чого там, вони вже цікавляться. Тепер він це точно знав. Відчуття, що він падає, виникло десь за півгодини по тому, як пішов Ричлер. Таке враження було, що він злетів високо на повітряній кулі, наповненій веселющим газом. Та раптом сталева стріла розітнула тканину кулі, і тепер вона зі стабільною швидкістю здувалася та падала.

Телефонні дзвінки — отут він промазав по-крупняку. Довбаний Ричлер так слизько все обставив, наче свіже сов’яче лайно виклав. «Авжеж, — сказав йому Тод. — Йому дзвонили, раз чи два на тиждень». І хай тепер гасають по всій південній Каліфорнії, винюхуючи пристаркуватих екс-нациків. От тільки одного він не врахував: від «Ма Белл»[118] вони могли почути цілковито інакшу історію. Тод не знав, чи телефонна компанія може розказати, скільки ти дзвониш на місцеві номери й хто дзвонить тобі… але в очах у Ричлера промайнув той вираз…

А ще лист. Він ненароком бовкнув Ричлеру, що будинку ніхто не пограбував, і тепер не може бути сумнівів: той пішов, думаючи, що Тод міг про це знати лише в одному випадку — якщо він туди повертався… а так воно й було, і не раз, а тричі: спершу, щоб забрати листа, а потім ще двічі, у пошуках потенційних доказів, які б указували на нього. Але нічого не знайшов, навіть уніформи гестапо вже не було, протягом останніх чотирьох років Дюссандер її здихався.

А ще — трупи. Про трупи Ричлер і словом не згадав.

Спочатку Тод подумав, що це добре. Нехай ще трохи повинюхують, поки він збере докупи свої думки (не кажучи вже про свою легенду). За те, що на його одязі знайдуть землю з могили, він не боявся, — бо все-все виправ того ж вечора. Власноруч прогнав речі через пралку й сушарку, чудово розуміючи, що Дюссандер може вмерти й тоді все випливе. Як сказав би сам Дюссандер, обережність, хлопче, зайвою не буває.

Та потім, мало-помалу, до нього почало доходити, що це не добре. Погода стояла тепла, а за теплої погоди з підвалу завжди штиняло гірше. Коли він востаннє навідувався в будинок Дюссандера, там стояв нестерпний сморід. Звичайно, поліцію цей запах мусив зацікавити, і вони простежили б, звідки він іде. Тоді чому Ричлер приховав від нього інформацію? Зберігав на потім? Щоб зробити йому гиденький сюрпризик? А коли вже Ричлер узявся планувати гиденькі сюрпризики, це означало, що його підозрюють.

Тод підвів погляд від газетної вирізки й побачив, що Ґумка Ед стоїть до нього впівоберта. Він дивився на вулицю, хоча там нічого особливого й не відбувалося. Ричлер міг підозрювати скільки влізе, але на підозрах усе й закінчиться.

Якщо не буде конкретних доказів, які прив’яжуть Тода до старигана.