— Ох, чуваки, — видихнув він. — Ой, що я вам заре розкажу.

— Що розкажеш? — спитав я.

— Дай дух переведу. Я всю дорогу від свого дому біг.

— «Я щодуху додому біг, — проспівав Тедді кошмарним фальцетом Малого Ентоні[120], — щоб сказати — пробаааач».

— Заткни рота кулаком, — порадив йому Верн.

— А ти піди й здохни під парканом, — не залишився в боргу Тедді.

— Ти біг сюди всю дорогу від своєї хати? — не повірив Крис. — Чувак, у тебе стріха поїхала. — Будинок Верна стояв за дві милі від Ґранд-стрит. — Там градусів дев’яносто[121], не менше.

— Воно того варте, — проголосив Верн. — Боже. Ви не повірите. Чесно. — І на знак своєї щирості він ляснув себе долонею по спітнілому лобі.

— Гаразд. У що не повіримо? — спитав Крис.

— Пацани, вас предки пустять сьогодні переночувати в наметі? — Верн дивився на нас наполегливо й дуже схвильовано. Його очі нагадували родзинки, втоплені в темні кола поту. — Ну, як скажете, що ми поставимо намет у мене за хатою на полі?

— Може, і пустять, — беручи карти, сказав Крис.

— Мусять пустить, — наполягав Верн. — Серйозно, мужики. Ви не повірите. Ґорді, а тебе відпустять?

— Може.

Насправді мене відпускали завжди. Того літа я для всіх був Хлопцем-невидимкою. У квітні Денніс, мій старший брат, загинув в автокатастрофі на «джипі». Це сталося у Форт-Беннінгу, штат Джорджія, де він служив. Коли він та ще один хлопець їхали в гарнізонну крамницю, у них врізалася армійська вантажівка. Денніс загинув миттєво, а його пасажир відтоді лежав у комі. Того тижня Деннісу мало виповнитися двадцять. Я вже купив для нього вітальну листівку в Касл-Ґрин, у крамничці «У Далі».

Коли я почув про його смерть, то розплакався. І на похороні сильно плакав. Повірити не міг, що Денніса вже нема, що людини, яка кісточками пальців стукала мене по голові й до сліз лякала гумовим павуком, і цілувала, коли я падав, зчісуючи до крові коліна, і шепотіла «Годі рюмсати, плаксію!» — що людина, яка мене торкалася, може померти. Мене до болю вразило й налякало, що він міг померти й помер… а з батьків то взагалі наче душу вийняли. Для мене Денніс був кимось на зразок знайомого. На вісім років старший за мене, прикиньте. У нього були свої друзі й однокласники. Ми багато років їли за одним столом, іноді він був мені другом, іноді — гнобителем, але здебільшого він був, ну, просто хлопцем, і все. Я його на той час, коли він помер, майже рік не бачив — кілька разів у коротку відпустку приїздив, і все. Ми навіть схожими не були. Після того літа я ще не скоро зрозумів, що плакав я більше від болю за маму й тата. Хоча сильно це їм допомогло, ага. Чи мені.

— То чого ти там окропом дзюриш, Вернику? — спитав Тедді.

— Я відкриваюсь, — провістив Крис.

— Що? — вереснув Тедді, вмить забувши про Верна. — Ти брехло собаче! Нічого ти не відкриваєшся! Я ще не здавав!

Крис самовдоволено посміхнувся.

— Тягни давай, гівнюче.

Тедді потягнувся до горішньої карти на колоді «Байкс». Крис потягнувся до пачки «вінстона», що лежав на дошці в нього за спиною. Я схилився, щоб підняти свій детективний журнал.

І тоді Верн Тесіо спитав:

— Пацани, трупешник побачити хочете?

Усі застигли.

Звісно, ми всі чули про це по радіо. Приймач «філко» з тріснутим корпусом (його ми теж виловили на звалищі), у нас не замовкав ніколи, весь час працював на хвилі «WLAM», яку транслювали з Льюїстона, потоком шкварячи суперхіти й кльові старі пісні: «Що на тебе найшло» Джека Скота, і «Цього разу» Троя Шондела, і «Король Креол» Елвіса, і «Лише самотні» Роя Орбісона. Коли ж починалися новини, ми подумки повертали ручку й вимикали в голові звук. Бо в новинах верзли різну туфту про Кеннеді, Ніксона, Матзу та Цзиньмень[122], відставання в ракетній техніці та яким гівнючищем урешті-решт виявився той Кастро. Але історію про Рея Бравера ми всі вислухали трохи уважніше, бо він був нашого віку.

Рей жив у Чемберлені, містечку десь за сорок миль на схід від Касл-Рока. За три дні до того, як Верн завалив у наш клубний будиночок після двомильної пробіжки по Ґренд-стрит, Рей Бравер пішов у ліс збирати чорниці, прихопивши мамину посудину. Коли надворі вже споночіло, а Рей ще не повернувся, Бравери подзвонили окружному шерифу, й усі кинулися шукати. Спочатку прочесали територію навколо будинку, де жив хлопець, а далі розширили пошуки на навколишні містечка — Моттон, Дарем і Паунел. Долучилися всі — копи, помічники шерифа, єгері, добровольці. Але минуло три дні, а хлопця так і не знайшли. Судячи з того, що базікали по радіо, малого задрипанця вже не судилося знайти живим. Зрештою пошуки зійшли на пси. Його могло затягти в обвал у гравійному кар’єрі, чи він у струмку втопився, і років за десять якийсь мисливець знайде його кістки. Водолази вже прочісували дно ставків у Чемберлені й Моттонське водосховище.

Тепер у південно-західному Мені нічого подібного вже статися просто не може. Більша частина території обросла забудовами й стала передмістям, а спальні райони навколо Портленда та Льюїстона повзуть в усі боки, мов мацаки величезного кальмара. Ліси нікуди не ділися, стоять собі, як і раніше, і якщо просуватися далі на захід у бік Білих гір, то вони густішають, але тепер, як зможеш пройти п’ять миль в одному напрямку, нікуди не звертаючи, то неодмінно наткнешся на асфальтовану дорогу з двома смугами. Але тисяча дев’ятсот шістдесятого терени між Чемберленом і Касл-Роком ще були не розроблені, подекуди навіть ліс востаннє рубали ще до Другої світової. У ті часи ще цілком реально було зайти в ліс і блукати в ньому до смерті.

Того ранку Верн Тесіо копав у себе під ґанком.

Ми всі одразу вкурили, навіщо, але вам, я думаю, треба трошки пояснити. У Тедді Дючампа з головою явно було не все в порядку, але Верн Тесіо теж зірок з неба не хапав. Хоча, як ви побачите далі, його брат Біллі був іще тупіший. Але спочатку дайте-но я вам розкажу, чого Верн копав під ґанком.

Чотири роки тому, коли Верну було вісім, він закопав під верандою будинку Тесіо банку з одноцентовими монетками. Темну місцину попід верандою Верн називав своєю «печерою». Він грався сам із собою у піратів, а ті монетки, значить, були його закопаним скарбом. Але якщо в піратів із Верном доводилося гратися комусь із нас, то називати це закопаним скарбом не можна було, тільки «здобиччю». Отож, він зарив монети глибоко, засипав ямку, вкрив свіжу землю якимсь сухим листям, яке понабивалося під ґанок за багато років. Потім намалював карту розташування скарбів і поклав її у себе в кімнаті на купу до іншого мотлоху. А за місяць геть про неї забув. Тоді раптом йому знадобилися гроші на якесь кіно чи що, він згадав про свої монетки й пішов шукати свою мапу. Але відтоді його матуся вже двічі чи тричі пройшлася по кімнаті з віником і позбирала всі старі домашки, обгортки від цукерок, комікси й збірки анекдотів. Одного ранку вона вкинула їх у плиту, щоб розпалити вогонь й зготувати снідання, і Вернова мапа шугонула разом із димом у комин.

Ну, так він зрозумів.

Він спробував відшукати те місце з пам’яті й копати там. Але марно. Праворуч і ліворуч від того місця. Теж марно. Того дня він більше не копав, але потім пробував знову і знову. Чотири роки, прикиньте? Чотири роки. От засада. Ми вже не знали, плакати нам чи сміятися.

У нього це переросло в якусь манію. Веранда в будинку Тесіо тягнулася вздовж усієї передньої стіни, на сорок футів у довжину й сім ушир. Він рази три перелопатив чи не кожен дюйм тієї землі. А монеток як не було, так і не з’явилося. З кожною розповіддю кількість тих монет збільшувалася. Коли все сталося вперше, він сказав нам із Крисом, що там їх було доларів на три, ну може, трохи більше. Уже через рік сума зросла до п’яти, а оце зовсім недавно виявилося, що там лежала ціла десятка (це число більшало чи меншало залежно від того, як відчайдушно Верн потребував грошей).