Періодично ми намагалися до нього донести те, до чого самі вже давно допетрали: Біллі дізнався про банку й викопав її сам. Але Верн відмовлявся в це вірити, хоча свого брата Біллі ненавидів так само люто, як араби — євреїв, і якби випала оказія, то неодмінно проголосував би за смертну кару, щоб його брата скарали на горло за дрібні крадіжки в магазині. А ще він відмовлявся спитати в Біллі в лоб. Може, боявся, що Біллі зарегоче й скаже: «Ясно, що я викопав, чмо ти тупе, там у тій банці було двадцять баксів, і я їх усі до останнього сраного цента спустив». Тож, коли йому щось стріляло в голову (а ще коли вдома не було Біллі), Верн ліз під веранду й копав. Вилазив він незмінно з плямами від землі на джинсах, листям у волоссі та порожніми руками. Ох, ми ж із нього іржали — як коні. І прізвисько підхоже йому дали — Монетка. Монетка Тесіо. Того дня я подумав, що він так шпарко прискакав до нас у клуб тому, що його пошуки монеток нарешті щасливо закінчилися.

Того ранку Верн прокинувся раніше за всіх, пожував свої кукурудзяні пластівці й пішов надвір — покидати м’яч у старе баскетбольне кільце, пришпандорене до стіни гаража, бо більше робити не було чого. А що погратися в привидів абощо він не мав із ким, то вирішив знов узятися за лопату. Уже під верандою почув, як грюкнули протимоскітні двері. Верн закляк і принишк. Якщо то батько, він виповзе на світло, а якщо Біллі зі своїм друзякою, малолітнім злочинцем Чарлі Гоґаном, то принишкне доти, доки вони не звалять.

Дві пари ніг спустилися східцями, і Верн почув дрижачий, плаксивий голос Чарлі Гоґана:

— Господи, Біллі, шо ж нам тепер робить?

Верн розказував, що саме оте тремтіння в голосі Чарлі — Чарлі, одного з хуліганістіших хуліганів на селі, — змусило його нашорошити вуха. Адже Чарлі тусувався з Ейсом Мерилом й Очиськом Чемберзом, а коли ти тусуєшся з такими пацанами, ти просто мусиш бути крутеликом.

— Нічо’, — відповів йому Біллі. — Оце й будем робить. Нічо’.

— Але шось же робить треба, — не вгавав Чарлі, і вони вдвох посідали на ґанку, неподалік того місця, де причаївся Верн. — Ти шо, не бачив його?

Верн скористався нагодою й підліз ближче до сходів, практично поповзом. Тоді він подумав, що Біллі та Чарлі, мабуть, повпивалися, мов свині, і когось переїхали. Верн плазував обережно, щоб під ним не зашелестіло старе листя. Якби ті двоє взнали, що він підслуховує під ґанком, то все, що лишилося б од Верна, можна було б спокійно скласти в бляшанку з-під консервованого собачого корму.

— Нам нічо’ не треба робить, — повторив Біллі Тесіо. — Малий мертвий, йому теж нічо вже не тре’. Кому яка, нахрін, різниця, найдуть його чи ні? Мені похуй.

— Це про того малого балакали по радіо, — не здавався Чарлі. — Точняк про нього, Брокера, Бровера, Флаверза чи як там його. Він під сраний поїзд попав, от що.

— Ага, — погодився Біллі. Шкрябнули сірником. Верн побачив, як він сяйнув на гравійну доріжку, і запахло сигаретним димом. — Точняк. А ти виригав.

Слів не було, але Верн вчув емоційні хвилі сорому, що струменіли від Чарлі Гоґана.

— Ну, дівки ж не бачили, — після паузи сказав Біллі. — Підвезло. — Зі звуку виходило, що він поплескав Чарлі по спині, щоб підбадьорити. — Бо розтринділи б зцюдова аж до Портленда. Але ми звідтіля швидко рвонули. Як думаєш, до них дійшло, шо щось не так?

— Ні, — відповів йому Чарлі. — Марі не хотіла йти тим путівцем Бек-Гарлоу-роуд повз цвинтар. Вона боїться привидів. — А тоді знову заскавчав немовлячим голосом: — Господи, ну нафіга ми ту тачку вчора свиснули! Пішли б на концерт так, як збиралися.

Чарлі й Біллі стрічалися з двома страшнючими козами — Марі Дотері й Беверлі Томас. Ви таких почвар, може, тільки в цирку й бачили: прищі, вуса, усі діла. Деколи вони вчотирьох (чи вшістьох, коли приєднувалися Кудлатий Браковіч та Ейс Мерил зі своїми дівками) крали зі стоянки в Льюїстоні тачку та їхали веселитися за місто з двома-трьома пузирями «Дикої ірландської троянди»[123] та упаковкою імбирного елю. Везли дівчат кудись у Кас-В’ю, чи в Гарлоу, чи в Шило, жлуктили «Фіолетового Ісуса»[124] і лизалися. Потім десь поближче до дому тачку кидали. Дешеві розваги в мавпятнику, як це деколи називав Крис. За сраку їх на цьому ні разу не взяли, але Верн усе сподівався. Йому було би в кайф відвідувати Біллі по неділях у колонії.

— Як сказати копам, то вони схочуть знати, як ми допхали аж до того чортового Гарлоу, — нудів Біллі. — У нас же тачок нема, ні в кого з нас нема. Краще нам тримати роти на замку. Тоді нас не чіпатимуть.

— А ми позвоним, типу нонімно! — запропонував Чарлі.

— Ті срані дзвінки відстежують, — зловісно відповів Біллі. — Я бачив у «Дорожному патрулі». І «Сітях зла».

— А, ну ясно, — жалісливо мовив Чарлі. — Боже. От би Ейс був з нами. Сказали б копам, що в його машині їхали.

— Його не було.

— Ага. — Чарлі зітхнув. — Мабуть, твоя правда. — Недопалок полетів на доріжку. — От чорти нас поперли посцяти коло рейок. У другий бік ми не могли піти, нє? Тепер кеди заригані. Той лядський малий лежав прямо там. Біллі, ти бачив те сученя? — упалим голосом спитав він.

— Бачив, — підтвердив Біллі, і до першого недопалка на доріжці приєднався другий. — Ходім глянем, чи Ейс вже встав. Треба похмелитися.

— Ми йому скажем?

— Чарлі, ми нікому не скажем. Нікому, ніколи. Січеш?

— Січу, — погодився Чарлі. — Господи Боже, ну нащо нам здався той сраний «додж»?

— Ой, та заткнися ти вже. Пішли.

Сходами спустилося дві пари ніг у тісних, збляклих від прання підкасаних джинсах та чорних мотоциклетних чоботах із пряжками збоку. Верн закляк у позі рачки («Яйця так підскочили догори, що я подумав, вони хочуть назад у живіт вернутися», — повідомив нам він), бо точно брат вчує його під ґанком, виволоче звідти і прикінчить. Вони з Чарлі Гоґаном виб’ють йому ті крихти мозку, якими його наділив добрий Господь, прямо з відстовбурчених глечикових вух, а тоді заб’ють на смерть мотоциклетними чоботами. Але вони просто пішли, і коли Верн переконався, що їх уже нема, то виповз зі свого сховку і прожогом дременув до нас.

— А ти щасливчик, — зауважив я. — Вони б таки тебе замочили.

— Я знаю, де та Бек-Гарлоу-роуд, — раптом озвався Тедді. — Вона біля річки кінчається глухим завулком. Ми колись там ловили рибу, а виловлювали плавки.

Крис кивнув.

— Колись там був міст, але його повінь змила. Давно ще. Тепер тільки залізнична колія лишилась.

— А хіба міг малий із Чемберлена дійти аж до Гарлоу? — спитав я у Криса. — Це ж миль двадцять-тридцять.

— Думаю, так. Може, вийшов на колію і по шпалах топав. Думав, що його знайдуть чи що поїзд стопане, як треба буде. Але там тільки товарняки ходять — ПЗЗШМ до Деррі й Бронсвіля, та й то нечасто. Йому б довелося крокувати аж до Касл-Рока, щоб зійти з колії. А коли споночіло, нарешті пішов поїзд… І чвак-чвак.

Із характерним звуком Крис постукав правим кулаком по лівій долоні. Це трохи розвеселило Тедді, ветерана ухилянь від лісовозів на Сто дев’яносто шостому. А мені стало трохи зле, бо я уявив собі малого — його занесло так далеко від дому, але він уперто крокував колією Південно-Західної залізниці штату Мен, ступаючи по шпалах, а з дерев, що нависали над полотном, і лісових хащ линули звуки ночі… а ще з колекторів під насипом. І ось наближається поїзд. Великий ліхтар спереду міг загіпнотизувати його, а спам’ятався він уже тоді, коли стрибати було запізно. А може, коли підійшов поїзд, він просто лежав на рейках, зомлівши від голоду. Хай там як воно було, а Крис описав точно: чвак-чвак, от і все. Хлопець мертвий.

— То що, побачити хочете? — спитав Верн. Від збудження він аж совався на місці, наче йому припекло в туалет.

Ми всі дивилися на нього, довго-предовго. І мовчали. А тоді Крис жбурнув карти й сказав: