На повну гучність врубається радіо, та Чико одразу ж його вимикає. У голові зароджується традиційний біль недільного пообіддя. Вони проїжджають повз клуб «Ґранж», Добровільне об’єднання пожежників і крамницю «Брауні». Перед бензоколонкою «Брауні» стоїть «Тандерберд» Саллі Морисон, і Чико підносить руку на знак привітання, повертаючи на стару дорогу до Льюїстона.

— Хто це?

— Саллі Морисон.

— Красива. — Дуже нейтральним тоном.

Він намацує сигарети.

— Вона двічі виходила заміж і двічі розлучалася. А тепер стала міською курвою, якщо можна вірити половині тих лясів, які точать у цьому гівняному містечку.

— Наче така молода.

— Молода.

— А ти…

Він проводить рукою по її нозі й усміхається.

— Ні. Мій брат — можливо, але не я. Хоча Саллі мені подобається. Вона має аліменти й великий білий «Берд», і їй до лампочки все, що скажуть про неї люди.

Поїздка вже здається йому довгою і виснажливою. Праворуч повільно котить свої води синювато-сіра понура річка Андроскоґін. Крига на ній вже зійшла. Джейн затихла й поринула в задуму. У салоні тиша, лише «двірники» розмірено постукують на склі. Коли машина потрапляє у вибоїни, у них видно туман, що причаївся й вичікує вечора, коли можна буде виповзти зі свого сховку й затягнути саваном усю Річкову дорогу.

Вони заїжджають в Обурн, Чико зрізає кут і виїжджає на авеню Міно. Чотири смуги майже порожні, а всі будинки в цьому передмісті такі, наче їх не тут звели, а виготовили десь на фабриці. На хіднику вони бачать хлопчика в жовтому поліетиленовому дощовику. Він простує трохи попереду, обережно обходячи калюжі.

— Іди, малий, — тихо промовляє Чико.

— Що? — питає Джейн.

— Нічого, кицю. Спи далі.

Вона сміється, із нотками сумніву.

Чико повертає на Кестон-стрит і заїжджає на доріжку одного з виготовлених на фабриці будинків. Ключа в запаленні не повертає.

— Зайди, пригощу коржиками, — каже вона.

Він хитає головою.

— Треба вертатися.

— Я знаю. — Вона оповиває його руками й цілує. — Дякую за найпрекрасніші хвилини мого життя.

Раптом він усміхається, і від тої усмішки його обличчя сяє. Це якась магія.

— До зустрічі в понеділок, Джейні-Джейн. Ми ж друзі, так?

— Ти знаєш, що ми друзі. — Вона знову його цілує, та коли він кладе долоню їй на груди, обтиснуті джемпером, відсторонюється. — Не треба. А то ще батько побачить.

Він її відпускає, усмішка блякне. Вона швидко виходить із машини й біжить крізь дощ до задніх дверей. Ще мить — і її нема. Чико затримується на хвилину, щоб закурити, а потім здає назад і виїжджає на дорогу. «Б’юїк» буксує, стартер скрегоче цілу вічність, та потім двигун усе-таки заводиться. Довга дорога додому.

Уже на під’їзді він бачить перед будинком батьків «універсал». Ставить свою машину поряд із ним і глушить двигун. Та ще хвильку просто сидить мовчки, слухає дощ. Це наче бути всередині сталевого барабана.

Коли Чико заходить у будинок, Біллі сидить перед зомбоящиком, дивиться Карла Стормера та його «Сільських бакару»[128]. Біллі радісно підстрибує.

— Едді, Едді, а знаєш, що дядько Піт сказав? Сказав, що вони з купою інших хлопців бачили у війну підводний човен фріців! Поведеш мене наступної неділі на шоу?

— Не знаю, — шкіриться Чико. — Якщо будеш слухняним і цілий тиждень щовечора перед вечерею цілуватимеш мою туфлю. — Він скуйовджує Біллі волосся. Той верещить, сміється і штовхає його кулаком.

— Так, ану припинили, — каже їм Сем Мей, заходячи в кімнату. — Не казіться. Ви знаєте, як ваша мати ставиться до дурних пустощів. — Він ослабив краватку й розщебнув верхній ґудзик сорочки. На тарілці в нього лежать три червоні хот-доґи, закладені в білі булки, а поряд із ними вмощено слоїк із гірчицею. — Едді, де ти був?

— У Джейн.

У туалеті шумить бачок. Вірджинія. Чико думає про те, чи не залишила Джейн на раковині волосся, чи губну помаду, чи заколку.

— Даремно ти не поїхав з нами до дядька Піта й тітки Енн, — каже йому батько. І за три укуси розправляється з сосискою. — Едді, ти, узагалі, стаєш наче чужий. Мені це не подобається. Поки що ми тобі забезпечуємо хліб і дах над головою.

— Такий собі хліб, — пирхає Чико. — Такий собі дах.

Сем стріляє в нього поглядом. Він ображений, та на зміну образі швидко приходить гнів. Коли він розтуляє рота, щоб заговорити, Чико бачить, що зуби в нього жовті від гірчиці, і відчуває легкий напад нудоти.

— Язика припни. Розпускаєш занадто. Шмаркач ти ще, щоб зі мною так говорити.

Чико знизує плечима, відрізає скибку від буханки «Диво-хліба», що лежить на спеціальному телестолику для їдла біля батькового крісла, і щедро поливає її кетчупом.

— Усе одно ще три місяці, і я звідси поїду.

— Не зрозумів. Про що це ти?

— Відремонтую машину Джонні й поїду в Каліфорнію. Пошукаю роботи.

— А, ясно. Зрозуміло. — Його батько — здоровань, незграбний здоровило, але Чико думає, що після одруження з Вірджинією, він здрібнів. А після смерті Джонні здрібнів ще дужче. І подумки повторює собі те, що сказав Джейн: «Мій брат — можливо, але не я». І навздогін: «Грай на своєму диджериду, Блю». — Ти на тій машині не те що в Канаду — до Касл-Рока не доїдеш.

— Ти думаєш? То побачиш, блять, як за мною аж закуріє.

Якусь мить батько лише пильно дивиться на нього, а потім жбурляє в нього сосискою, яку тримає в руці. Вона вдаряє Чико в груди, розбризкуючи по светру й кріслу гірчицю.

— Ще раз це слово скажеш, і я тобі носа зламаю. Ти диви на нього, який розумник.

Чико підбирає сосиску й дивиться на неї. Дешева червона сосиска, вимащена французькою гірчицею. «Намастіть трохи сонячного світла». Чико кидає нею в батька. Сем підводиться, його обличчя червоне, як стара цегла, на лобі пульсує вена. Стегном він зачіпляє телестолик, і той перекидається. У дверях кухні стоїть і дивиться на них Біллі. Він і собі набрав на тарілку сосисок і квасолі, але тарілка перехилилася, і квасолева підливка стікає на підлогу. Очі в Біллі широко розплющені, губи тремтять. По телевізору Карл Стормер та його «Сільські бакару» в карколомному темпі награють кантрі-баладу «Довга чорна вуаль».

— Ти їх ростиш, виховуєш, а вони потім плюють тобі в лице, — нечітко промовляє батько. — Отаке. Отак-от воно й буває. — Він наосліп промацує сидіння крісла й знаходить-таки недоїдену сосиску. Затискає її в кулаку, мов надкушений фалос. А потім — неймовірно, проте береться їсти… і Чико бачить, як по його щоках стікають сльози. — Отаке. Плюють на тебе. Так воно буває.

— А навіщо ти на ній женився?! — кричить на нього Чико, але прикушує язика, перш ніж із нього зриваються наступні слова: «Якби ти на ній не женився, Джонні був би зараз живий».

— А це вже не твоє собаче діло! — крізь сльози горлає Сем Мей. — Це моє діло!

— Та ти що?! — волає Чико. — Невже? Мені всього-на-всього треба жити з нею! Мені й Біллі, нам треба жити з нею! Дивитися, як вона з тебе всі соки тягне! А ти навіть не знаєш…

— Чого? — Зненацька батьків голос стишується, стає зловісним. Шмат сосиски, затиснутий у кулаці, стирчить, немов скривавлений уламок кістки. — Чого я не знаю?

— Не знаєш, який ти дурень, — каже Чико, нажаханий тим, що тільки-но мало не зірвалося з його губ.

— Краще замовкни, негайно, — радить батько. — Бо я з тебе, Чико, дурощі виб’ю. — Так він його називає, лише коли дуже розлютиться.

Розвернувшись, Чико бачить, що Вірджинія стоїть на іншому боці кімнати, дуже уважно розправляючи свою спідницю, і дивиться на нього своїми великими спокійними карими очима. Очі в неї прегарні. Усе решта не таке красиве, уже не таке молоде, але ті очі убезпечать її ще на багато років, думає Чико й відчуває, як повертається чорна ненависть: «От він вмер, ми його шкуру вичинили здуру, і поклали ми сушитись на сарай».

— Вона тебе під п’яту загнала, а ти боїшся, що не даватиме, і нічого з цим не робиш!

Раптом Біллі не витримує всіх тих криків — він лементує від жаху, впускає тарілку з сосисками й квасолею та затуляє обличчя руками. Квасолева підливка заляпує йому недільне взуття й розливається по килиму.