Сем ступає крок уперед, один-єдиний, та так і спиняється, бо Чико киває до нього пальцем, підзиваючи до себе, наче каже: «Ага, вперед, переходь уже до діла, чого ти, у сраці, так довго дляєшся?» Вони застигають, мов статуї, та так і стоять, поки не озивається Вірджинія. Голос у неї тихий і спокійний, мов ті карі очі.

— Еде, у твоїй кімнаті була дівчина? Ти ж знаєш, як ми з твоїм татом до цього ставимося. — А тоді, наче висловлюючи запізнілу думку: — Вона залишила носовичок.

Він втуплюється в неї поглядом, лютує, однак неспроможний висловити все, що в нього накипіло: те, яка вона брудна, як несхибно стріляє в спину, як заскакує ззаду й підрізає тобі сухожилля.

«Можеш мене вдарити, якщо хочеш, — промовляють ті спокійні карі очі. — Я знаю, ти знаєш, що відбувалося до того, як він помер. Але дістати мене ти можеш тільки так, правда ж, Чико? Та й то лиш у тому разі, якщо батько тобі повірить. А якщо він тобі повірить, це його вб’є».

На цей новий виверт батько кидається, мов ведмідь.

— Ти, малий виродку, трахався в моєму домі?

— Семе, будь ласка, добирай слова, — спокійно промовляє Вірджинія.

— То це тому ти не схотів з нами поїхати? Щоб тра… щоб…

— Скажи це! — крізь сльози каже Чико. — Не дозволяй їй затикати тобі рота! Кажи! Кажи, що мав на увазі!

— Іди геть, — безбарвним тоном мовить батько. — І не повертайся, поки не попросиш вибачення в матері й у мене.

— Не смій! — кричить він. — Не смій називати цю суку моєю матір’ю! Я тебе вб’ю!

— Едді, не кричи! — верещить Біллі. Слова виходять у нього невиразними, мов крізь вату, бо він досі затуляє обличчя долонями. — Не кричи на татка! Будь ласка, не кричи!

Вірджинія непорушно стоїть у дверях, не зводячи погляду спокійних очей із Чико.

Сем наосліп відступає на крок і вдаряється об край м’якого крісла. Важко осідає в нього й відвертає обличчя до волохатого передпліччя.

— Едді, коли чую від тебе такі слова, я на тебе навіть дивитися не можу. Мені дуже погано робиться.

— Це через неї тобі погано! Чому ти не хочеш подивитися правді у вічі?

Сем не відповідає. І далі не дивлячись на Чико, він навпомацки знаходить на тарілці, що стоїть на телестолику, ще одну загорнуту в булку сосиску. Навпомацки знаходить гірчицю. Біллі й далі плаче. Карл Стормер та його «Сільські бакару» співають пісню далекобійника. «Моя ластівка стара, але літає споро», — повідомляє Карл усім своїм глядачам із Західного Мену.

— Семе, хлопчик сам не розуміє, що каже, — лагідно мовить Вірджинія. — У його віці завжди важко. Дорослішати важко.

Він під п’ятою. Так, це кінець.

Він розвертається і прямує до дверей, що ведуть у сарай-прибудову і далі, надвір. Уже відчиняючи їх, він озирається на Вірджинію, і, коли вимовляє її ім’я, вона обдаровує його безтурботним поглядом.

— Що, Еде?

— Простирадло в крові. — Він робить паузу. — Я її порвав.

Йому здається, ніби щось ворухнулося в її очах, але, напевно, він видає бажане за дійсне.

— Еде, будь ласка, вийди. Ти лякаєш Біллі.

Він виходить. «Б’юїк» не хоче заводитися, і він майже змиряється з тим, що доведеться чалапати під дощем, коли двигун все-таки бурчить. Він закурює і виїжджає задом на Чотирнадцяту, витискаючи зчеплення й розганяючи двигун, коли він знову захлинається. Лампочка генератора злостиво підморгує йому двічі, та машина, зрештою, їде. Він повзе дорогою, що веде на Ґейтс-Фолз.

Востаннє кидає погляд на «додж».

Джонні міг би влаштуватися на постійну роботу в Ґейтсі, на текстильній фабриці, але тільки на нічну зміну. Він казав Чико, що нічна робота його не парить, та й платять там краще, ніж на «Плейнзі», але їхній батько працював на денній роботі, а якби Джонні ходив на нічні зміни, то вдень мусив би залишатися вдома з нею, сам-на-сам чи з Чико в сусідній кімнаті… а стіни в будинку тонкі.

— Я не можу припинити це, а вона не дозволяє, — розказував Джонні. — Так, я знаю, що його це вб’є. Але вона… вона не хоче це припиняти, а я наче не можу сам спинитися… вона вічно на мене вилазить, ти знаєш, як це, ти її бачив, Біллі ще надто малий, щоб розуміти, але ти її бачив…

Так. Він її бачив. Отож, Джонні пішов працювати на «Плейнз», а батьку сказав, це тому, що там може задешево дістати частини для «доджа». Ось як вийшло, що він міняв шину, коли налетів той «мустанґ», крешучи іскри глушником. Ось як вийшло, що його мачуха вбила його брата, тож ти грай, поки я звалю, Блю, бо ми їдемо в Місто самців на цьому гівняному «б’юїку», і він згадує, як пахло гумою, і як випиналися під ясно-білою футболкою хребці Джонні, відкидаючи маленькі півмісяці-тіні, він згадує, як Джонні трохи підвівся з того положення навпочіпки, у якому працював, коли в нього врізався «мустанґ» і розмазав його по «шеві», і як глухо бамкнуло, коли «шеві» зірвався з опор, а тоді жовтогарячий спалах полум’я, задушливий запах бензину…

Чико обома ногами б’є по гальмах, і седан, скрегочучи й хитаючись, зупиняється на просяклому водою узбіччі. Він тягнеться через сидіння до пасажирських дверцят, рвучко їх відчиняє й поливає бруд та сніг струменем жовтої блювоти. Від самого її вигляду блює знову, а від думки про неї шлунок сухим спазмом вивергає порожнечу. Машина заледве не глухне, та він вчасно спам’ятовується. Вогник генератора неохоче підморгує, коли він піддає газу. Чико сидить і чекає, коли його відпустять дрижаки. Повз нього пролітає авто, новісінький «форд», білий, здіймаючи великі брудні хвилі води й снігової каші.

— Місто самців, — каже Чико. — У новій самцевій тачці. Кльово.

На губах, у горлі й та в носі він відчуває смак блювотиння. Курити не хочеться. Денні Картер пустить до себе заночувати. Завтра буде час вирішити, що робити. Він виводить машину на трасу Чотирнадцять і рушає далі.

Достобіса мелодраматично, правда?

Я знаю, що світ бачив й одне-два ліпших оповідання — а якщо точніше, двісті-триста тисяч ліпших оповідань. Тут на кожній сторінці треба ставити штамп «НАПИСАНО ДЛЯ СЕМІНАРУ З ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ»… бо так воно й було, принаймні до певного моменту. Воно мені видається тепер таким жахливо вторинним і жахливо школярським: стиль Гемінгвея (от тільки все в нас у теперішньому часі — як модно, йоханий бабай), тема Фолкнера. Що може бути серйознішим? Літ’урнішим?

Та всі претензії, що так і пруть із цієї історії, не в змозі приховати те, що це надзвичайно сексуальне оповідання, написане надзвичайно недосвідченим юнаком (на той час, коли я писав «Місто самців», у мене було всього дві дівчини, та й то одну з них я передчасно облив спермою — не дуже-то я був схожий на Чико в наведеній вище оповідці). Ставлення до жінки тут навіть не те що вороже — воно балансує на межі огидності. Дві змальовані в «Місті самців» жінки — хвойди, а третя — просто посудина для зливу сперми, яка каже щось типу: «Я кохаю тебе, Чико» і «Зайди, почастую коржиками». А Чико весь такий із себе крутий мачо, куряга-роботяга, що наче зійшов із платівки Брюса Спринґстина. Хоча в той час, коли я надрукував це оповідання в університетському літжурналі (де воно опинилося між віршем під назвою «Відображення мене» та есе про правила відвідин студентських гуртяг жінками), про Спринґстина ще не чули. Це робота юнака, настільки ж невпевненого, наскільки й недосвідченого.

Та все ж то було перше з оповідань, які я написав, що за відчуттями здавалося цілковито моїм, повністю цілісним (після п’яти років марних спроб). Оповідання, яке ще, можливо, підніметься й зазвучить, навіть якщо з-під нього вибити опори. Бридке й незграбне, проте живе. Ще й досі, коли я його перечитую, ховаючи посмішку через псевдокрутизну та явні претензії, я бачу істинне лице Ґордона Лачанса між рядками друкованих літер, Ґордона Лачанса, молодшого, ніж той, що нині живе й пише, безперечно, більшого ідеаліста, ніж той автор бестселерів, який більше полюбляє переглядати свої контракти на друк книжок у м’яких обкладинках, ніж самі ті свої книжки. Але вже не такого молодого, як той, що пішов із друзями подивитися на труп малого хлопця, якого звали Рей Бравер. Того Ґордона Лачанса, що вже був на півдорозі до втрати свого світла.