— Та пофіг. Крисе, це було підло. Я серйозно.

— Та ну, Ґорді. — Він поклав долоню мені на плече. — Я не знав, що пушка заряджена, чесно-пречесно, іменем матері клянуся. Я просто взяв його в тата в бюро. Він завжди виймає набої. А останній раз, коли клав, то, мабуть, у дим був п’янющий.

— Ти, правда, його не заряджав?

— Ні, сер.

— Поклянешся іменем матері, щоб вона пішла в пекло, якщо ти брешеш?

— Клянуся. — Він перехрестився і сплюнув, а на його обличчі не було нічого, крім чесності та каяття, мов у юного хориста. Та коли ми завернули на пустир, де росло наше халабудне дерево, і побачили, що Верн і Тедді вже сидять на своїх згорнутих ковдрах і на нас чекають, він знову зареготав. Розказав їм про нашу пригоду, а коли всі з мене накепкувалися досхочу, Тедді в нього спитав, навіщо нам пістолет.

— Ні для чого, — відповів Крис. — Ну, може, ведмедя здибаємо. Чи ще щось. А ще ночувати в лісі страшнувато.

У відповідь на це всі кивнули. Крис у нашій банді був найстарший і найкрутіший, йому дозволялося таке казати. А от якби Тедді хоча б словом натякнув на те, що боїться темряви, то з нього б не злізли — засміяли б до смерті.

— А ти намет у полі напнув? — спитав Тедді у Верна.

— Ага. І залишив увімкненими два ліхтарі, будуть у темряві світити, наче ми там, усередині.

— Кльово! — і я поплескав Верна по спині. Для його голови то була ціла справдешня думка. Ніяково всміхнувшись, він аж зашарівся.

— То погнали, — сказав Тедді. — Уже ж скоро дванадцята!

Крис підвівся, і ми всі скупчилися довкола нього.

— Підемо через поле Бімана, позаду того меблевого біля «Сонні Тексако», — сказав він. — А тоді вийдемо на рейки біля звалища й перейдемо через естакаду в Гарлоу.

— А як думаєш, далеко нам іти? — поцікавився Тедді.

На це Крис тільки плечима пересмикнув.

— Гарлоу велике. Тупати доведеться миль двадцять, не менше. Правильно ж я кажу, Ґорді?

— Ага. А може, й усі тридцять.

— Навіть якщо тридцять, завтра до обіду дійдемо. Якщо ніхто не здрейфить.

— Тут сцикунів нема, — миттю вставив Тедді.

Ми перезирнулися.

— Нняяв, — протягнув Верн, і всі засміялися[130].

— Так, хлопці, у дорогу, — сказав Крис, завдаючи собі на спину наплічника. Він пішов першим, і під його проводом наш маленький загін вийшов із пустища.

На той час, коли ми перейшли поле Бімана й видерлися шлаковим насипом на рейки Південно-Західної залізниці штату Мен, усім довелося познімати сорочки й позав’язувати їх на поясах. Бо пітніли ми, як ті свині. Уже на самому насипі ми подивилися вперед, на колію, уздовж якої нам потрібно йти.

Тієї миті я не забуду ніколи, байдуже, скільки років мені стукне. Наручний годинник був лише в мене — дешевенький «таймекс», який мені подарували рік тому, у нагороду за те, що я продавав лікувальний бальзам «кловерайн». Стрілки показували рівно полудень, і сонце безжально поливало спекою сухий, без найменшого затінку краєвид, що тягнувся ген до обрію перед нашими очима. Відчувалося, як воно потроху пробирається тобі під череп, щоб підсмажити твій мозок.

За нашими спинами на довгастому пагорбі під назвою Касл-В’ю розкинувся Касл-Рок. Посередині видно було манливі затінені алеї міського парку. Трохи далі за течією річки Касл труби текстильної фабрики випльовували в небо кольору гарматної бронзи дим, а в річку — відходи. Ліворуч від нас стояла «Весела меблева комора». А просто попереду бігли, переливаючись під сонцем, лискучі рейки. Колія йшла паралельно до річки Касл, що текла з лівого боку. А праворуч розляглися неозорі хащі. (Нині там мототрек — гасають перетятою місцевістю щонеділі по обіді, починаючи з другої години.) На горизонті маячіла стара покинута водонапірна вежа — іржава й чомусь страшна.

Так ми застигли там на одну пообідню мить, а тоді Крис нетерпляче сказав:

— Ну все, погнали.

Ми пішли поряд із рейками по шлаку, із кожним кроком здіймаючи хмарки чорнуватої куряви, від якої зовсім скоро посіріли наші шкарпетки й кеди. Верн почав наспівувати «Полеж зі мною в конюшині»[131], та скоро змовк, що принесло нашим вухам полегшення. Лише Тедді та Крис додумалися взяти з собою баклажки, та прикладалися до них ми всі, й дуже часто.

— Можемо знов наповнити баклажки з колонки біля звалища, — сказав я. — Тато розказував, що з того джерела можна пити. Воно глибоке, сто дев’яносто футів.

— Окей, — погодився Крис, наш крутий провідник загону. — Та й перепочинемо там, нормальне місце.

— А поїсти? — зненацька спитав Тедді. — Ніхто не подумав узяти з собою щось на перекус. Я точно не взяв.

Крис аж на місці став.

— Чорт! І я не подумав. Ґорді, а ти?

Я похитав головою, подумки дивуючись зі своєї тупизни.

— Верне?

— Дуля з маком, — сказав Верн. — Сорі.

— Що ж. Побачимо, скільки в нас грошей. — Я розв’язав сорочку, розіклав на шлаку й кинув на неї свої шістдесят вісім центів. Монети гарячково заблищали на сонці. У Криса був м’ятий долар і два центи. У Тедді — два четвертаки й дві монети по п’ять центів. Верн мав при собі рівно сім центів.

— Два тридцять сім, — оголосив я. — На кінці путівця, який веде на звалище, стоїть крамничка. Комусь доведеться спуститися й купити пару гамбургерів і води, а решта тим часом відпочинуть.

— Кому? — поцікавився Верн.

— Дійдемо до смітника, кинемо жереб на сірниках. Ходім.

Я опустив усі гроші в кишеню штанів і вже пов’язував сорочку на поясі, коли Крис заволав:

— Поїзд!

Я поклав долоню на рейку, щоб відчути вібрацію, хоча вже й так чув — рейка ходила ходором, і на мить здалося, що я сам поїзд у руці тримаю.

— Десант — за борт! — прогорлав Верн й одним божевільним клоунським стрибком здолав половину насипу. Верн був фанатом гри в десантуру і робив це скрізь, де земля була м’яка: у гравійному кар’єрі, у сіннику, на таких от насипах, як цей. За ним стрибнув Крис. Поїзд уже гуркотів десь близько — мабуть, прямував мостом на наш бік річки до Льюїстона. А Тедді, замість стрибнути, розвернувся лицем туди, звідки він мав вийти. Товсті скельця окулярів мигтіли сонці. Неохайні довгасті пасма волосся, мокрого від поту, хльоскали на вітрі об його лоб.

— Тедді, стрибаймо, — сказав я.

— Нє, нєа, я дождусь і вистрибну з-під коліс. — Він подивився на мене. Його збільшені скельцями очі аж палали від радості. — Ухиляння від потяга, січеш? Що таке вантажівки порівняно зі сраним ухилянням від потяга!

— Пацан, ти псих. Хочеш, аби тебе розчавило?

— Це як пляжі в Нормандії! — прогорлав Тедді й вискочив на середину колії. А там став на шпалу й легко на ній балансував.

Від такої страшної широкомасштабної дурості я трохи припух і не зразу зорієнтувався — просто стояв і витріщався на нього. Та потім ухопив за барки, потягнув до насипу (хоч він борсався і галасливо протестував) і штовхнув униз. Сам стрибнув слідом за ним, але не встиг ще приземлитися, як Тедді врізав мені кулаком у живіт. Мені миттю забило дух, але я все-таки зумів вдарити його коліном у грудну клітку й перекинути на спину, поки він ще не встиг видряпатися назад. Задихаючись і незграбно розкинувши руки-ноги, я приземлився на насип, і вмить Тедді вхопив мене обома руками за шию. Ми клубком покотилися вниз по насипу, дряпалися й винагороджували один одного стусанами, а Крис і Верн здивовано витріщалися на нас, не знаючи, як реагувати.

— Ти малий сучий син! — верещав на мене Тедді. — Падло! Не смій кидатися на мене всім тілом! Я тебе вб’ю, гівно ти собаче!

До мене вже повернулася здатність дихати, і я зіп’явся на рівні. Тедді мчав просто на мене, і я широко розставив руки, щоб відбиватись од його ударів. Мені було наполовину смішно й наполовину страшно. Коли з Тедді ставався напад істерики, із ним краще було не зв’язуватися, бо в такому стані він міг і на здорованя кинутися, а після того як здоровань переламав би йому обидві руки, Тедді б усе одно не здався — поки в нього лишалися зуби, щоб кусатися.