— Тедді, коли ми побачимо те, до чого йдемо, ухиляйся собі від чого завгодно… — Бах! об плече — запущений із нестямного розмаху кулак пролетів повз мене. — …але доти нас ніхто не повинен бачити, ти… — Бах! у щоку, і після того ми могли по-справжньому побитися, якби Крис із Верном… — …засцянець тупий! — не схопили нас і не розвели.

Над нашими головами у хмарі дизельних вихлопів і важкого перестуку вагонів прогримів поїзд. Насипом покотилися кілька грудок шлаку, і суперечку було вичерпано… принаймні тоді, коли минулася тимчасова глухота й ми знову змогли чути самих себе.

То був короткий вантажний поїзд. І коли повз нас прокотив останній вагон (службовий), Тедді сказав:

— Я його вб’ю. Чи хоч губу розквашу. — Він сіпнувся, щоб вирватись від Криса, але той тільки міцніше його стиснув.

— Тедді, спокійно, — тихо мовив Крис. І повторював це, поки Тедді не перестав вириватися й не закляк на місці. Окуляри перехнябилися в нього на носі, дріт слухового апарата мляво теліпався на грудях, з’єднаний із батареєю, котру Тедді клав собі в кишеню джинсів.

Коли він знерухомів повністю, Крис обернувся до мене й спитав:

— Ґордоне, якого хріна ти з ним побився?

— Він хотів ухилитися від поїзда. А я подумав, що його помітить машиніст і доповість куди слід. Сюди пришлють копа.

— Ай, та він там шоколаду собі в кальсони наклав, — глузливо промовив Тедді. Але його голос більше не звучав сердито. Буря минулася.

— Правильно Ґорді зробив, — кивнув Верн. — Усе, мир.

— Мир, пацани, — погодився з ним Крис.

— А я що? Я нічого. — І я простягнув руку долонею догори. — Тедді, мир?

— Я міг від нього ухилитися, — уперто промовив він. — Ти ж знаєш це, Ґорді?

— Так, — погодився я, хоча від самої думки все схололо всередині. — Знаю.

— Окей. Тоді мир.

— Підтвердь, — наказав Крис і відпустив Тедді.

Той ляснув долонею по моїй, так сильно, що аж голками закололо, і перевернув руку. Я хльоснув по його долоні.

— Сране сцикло Лачанс, — підсумував Тедді.

— Нняяввв, — протягнув я.

— Ну все, пацани, — втрутився Верн. — Ходімо вже, га?

— Ходи куди хоч, але сюди не ходи, краще туди ходи, — урочисто промовив Крис, і Верн розвернувся до нього, наче з наміром стукнути.

До звалища ми допленталися десь близько першої тридцять, і Верн першим помчав униз насипом із криками «Десант — за борт!» Ми теж спустилися вниз великими стрибками й перестрибнули через цівку солонуватої води, що безживно сочилася з дренажної труби, яка стирчала з гори шлаку. А за цим заболоченим клаптиком землі вже починалася піщана пустеля сміттєзвалища.

Оточувала його шестифутова огорожа. Через кожні двадцять футів на ній висіли збляклі від сонця, дощу й вітру таблички з написами:

СМІТТЄВЕ ЗВАЛИЩЕ МІСТА КАСЛ-РОК

З 16-ї ДО 20-ї

ВИХІДНИЙ — ПОНЕДІЛОК

ЗАХОДИТИ НА ТЕРИТОРІЮ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО

Ми видряпалися на огорожу й перемахнули на той бік. Тедді й Верн одразу ж рвонули до джерела, з якого качали воду за допомогою старезної колонки — такої, звідки щось добути можна, тільки якщо добряче попрацюєш м’язами. Біля ручки колонки стояла бляшанка з-під кулінарного жиру «криско», і ти вчиняв величезний гріх, якщо забував набрати в неї води для наступного подорожнього. Залізний важіль стирчав із колонки під кутом, і вона нагадувала однокрилу птаху, що силкується злетіти. Колись вона була зеленою, та фарба давно злізла, стерта тисячами рук, що бралися за важіль з тисяча дев’ятсот сорокового року.

Звалище — один із найтривкіших моїх спогадів про Касл-Рок. Коли я згадую його, у пам’яті зринають художники-сюрреалісти. Ті хлопці, що малювали картини з циферблатами годинників, які безвільно звисають з гілляк дерева, чи вікторіанськими кімнатами посеред пустелі Сахара, чи з паротягами, які вилітають із камінів. Для мого дитячого ока на каслрокському сміттєзвалищі не було жодної речі, яка здавалася б там природною.

Ми зайшли з тильного боку. А спереду широка ґрунтова дорога вела крізь ворота і ширшала, аж поки не переходила в напівкруглий майданчик, розкатаний бульдозером рівненько, як злітно-посадкова смуга, а тоді раптом уривалася біля величезної ями для відходів. Колонка (біля якої стояли зараз Тедді з Верном і гризлися через те, хто заливатиме воду) стояла на краю того грандіозного провалля, що сягало десь до вісімдесяти футів углиб і постійно наповнювалося американськими речами, які порожніють, зношуються чи просто більше не працюють. Там було стільки різної всячини, що очі в мене заболіли від самого споглядання — а може, болів насправді мозок, бо ніяк не міг вирішити, на чому ж зупинитися оку. А тоді око спинялося (чи його спиняли) на чомусь такому, що здавалося так само недоречним, як ті мляві годинники чи вітальня в пустелі. Мідний каркас ліжка, п’яно похилений під сонцем. Лялечка якоїсь дівчинки, що вражено дивиться собі між ноги, народжуючи набивку матраца. Перевернутий автомобіль «студебекер» із хромовим загостреним бампером, що виблискує на сонці, наче якась ракета з роману про Бака Роджерса. Гігантська пляшка з-під води (з таких п’ють в офісах), розплавлена під лютим сонцем у гарячий палахкотливий сапфір.

Дикої природи там теж вистачало, проте вона була не такою, яку вам показують у фільмах студії «Волта Диснея» чи в тих зоопарках, де тварини ручні та їх можна гладити. Тлусті щури, бабаки з лискучими шубками, що повід’їдалися на такій жирній хавці, як гнилі гамбургери й зачервивлені овочі, тисячі мартинів, серед яких вряди-годи траплялися велетенські ворони, що походжали серед них повагом, мов сповнені задуми священики. А ще туди забігали на обід бродячі собаки з усього міста — коли не могли знайти сміттєвого бака, щоб його перевернути, чи оленя, щоб загнати. То були жалюгідні шавки з лихим норовом, пласкі, мов дошка, вічно оскалені. Ці гультіпаки кидались одна на одну через загиджені личинками мух шматки копченої ковбаси чи купу курячих кишок, що гидотно парували під сонцем.

Однак на Майла Пресмана, доглядача звалища, ці собацюри не нападали ніколи, бо Майло ніколи нікуди не ходив без Звірюки. Звірюка був псом, якого всі в Касл-Року боялися й ніхто ніколи не бачив. Найстрашнішим псом був Звірюка — принаймні доти, доки не сказився собака Кембера Куджо, а сталося це вже двадцять років по тому. На сорок миль навкруги не було іншого такого лютого пса (так люди казали), а що вже потворний він був зовні… годинник під час бою міг зупинитись від одного його вигляду. Про Звірючину лють дітлахи пошепки переказували легенди. Хтось казав, що він — наполовину німецька вівчарка, інші розповідали, що він майже на сто відсотків боксер, а один малий із Касл-В’ю, якому не пощастило зватися Гаррі Горром, заявляв, що Звірюка — доберман-пінчер, якому вирізали голосові зв’язки, щоб він міг нечутно підкрадатися й нападати на беззахисних жертв. Ще були такі діти, які розказували, що Звірюка — маніакальний ірландський вовкодав, і Майло Пресман годує його особливою сумішшю собачого корму «Ґейнс-міл» із курячою кров’ю. Ті самі діти казали, що Майло не наважується виводити Звірюку зі своєї хижки без ковпака, як ото на мисливських соколів надівають.

Та найпоширенішою була байка про те, що Пресман дресирує Звірюку не просто хапати людей, а хапати їх за певні частини тіла. Так, малий сердега, що незаконно перемахнув через огорожу звалища, щоб пошукати собі заборонених скарбів, міг почути крик Майла Пресмана: «Звірюко, фас! Рука!» І Звірюка вхопить того малого за руку й вгризеться в неї зубиськами, роздираючи шкіру й сухожилля, перетираючи слинявими щелепами на порох кістки, допоки Майло не скаже йому «фу!» Подейкували, що Звірюка міг відгризти вухо, ступню, ногу до коліна, прокусити око… а вже другий порушник, заскочений зненацька Майлом та його вірним Звірюкою, почує найстрашніший крик: «Звірюко! Фас! Яйця!» І до кінця життя потім той малий шукач скарбів співатиме сопрано. Самого Майла бачили частіше, а отже, більше про нього знали. Він був просто малотямущим роботягою, який доповнював свою крихітну заробітну платню, яку платила йому міська влада, тим, що ремонтував речі, які люди викидали, і потім їх перепродував.