«Салямі, салямі болонська», — як казав моряк Папай. Та тільки смішно чомусь не було.
Урешті, коли вся міць його ридань трохи вщухла, до нього підійшов Крис. У нашій банді він був найкрутішим чуваком (потайки я вважав його навіть крутішим за Джеймі Ґелланта), але також він найкраще вмів заспокоювати. У нього це добре виходило. Якось я бачив, як він сів на бровку біля малого, який собі коліно здер, чорт, біля якогось незнайомого малого, і став йому щось втирати — про цирк, який от-от мав приїхати в наше містечко, чи про мультяшного пса Гекльбері, — поки малий не забув, що йому болить. Крис таке добре вмів. Він був достатньо крутий, щоб добре таке вміти.
— Слухай, Тедді, та яке тобі діло до тієї старої жирної купи гівна, яка ото шось меле про твого батька? Га? Нє, ну серйозно! Це ж нічого не міняє. Те, що там морозить ота купа гівна. Га? Га? Не міняє ж, правда?
Тедді несамовито затряс головою. Це нічого не змінювало. Але, коли він почув, як про це говорять у яскравому світлі дня, йому, певно, щось перемкнуло… він міг крутити якісь думки собі в голові, коли лежав без сну в ліжку й дивився на місяць, відбитий у шибці, думки, які він міг обмірковувати, по-своєму, повільно й калічно, поки вони не стали для нього чимось священним, думки, з яких він намагався витягти бодай якусь логіку. І тут йому межи очі періщать, що всі кругом вважають його батька психом… і Тедді мов батогом угріли. Але це нічого не змінювало. Нічогісінько.
— Усе одно ж він у Нормандії висаджувався, правда? — спитав Крис. А тоді торкнувся спітнілої брудної руки Тедді й провів по ній долонею.
Плачучи, Тедді так само несамовито закивав. З носа текли шмарклі.
— А та купа гівна, думаєш, була в Нормандії?
Тедді люто захитав головою.
— Н… н… ні!
— Думаєш, цей чувак тебе знає?
— Н… ні! Ні, а-а-але…
— Чи твого батька? Він його кореш?
— НІ! — Сердито, нажахано. Сама думка. Груди Тедді здійнялися, і з них знову вирвалися ридання. Він відкинув волосся з вух, і я побачив у центрі правого вуха коричневе пластмасове кружальце слухового апарата. Форма апарата була природнішою за форму його вух, якщо ви розумієте, про що я.
— Балачки — це пусте, — спокійно сказав йому Крис.
Тедді кивнув, але очі не підвів.
— А того, що вас поєднує з твоїм старим, ніякими балачками не змінити.
Тедді хитнув головою, але без певності, наче не знав достеменно, правда це чи ні. Хтось освіжив його біль, простими, звичайними словами. З цим доведеться
(псих)
розібратися
(нахер не всі вдома)
пізніше. Детально. Нескінченними безсонними ночами.
Крис втішав далі.
— Чувак, він тебе на понт брав, — заспокійливо, наче колискову співав, проказав він. — Виманити хотів, щоб ти поліз на той дурний паркан, ти розумієш? Не парся ти, блін. Не тре’ тобі паритися. Фіг він там шось про твого старого знає. Ніфіга він не знає, просто чув шось від тих забулдиг у «Стиглому тигрі». Гівно він собаче, чувак. Правда, Тедді? Га? Правда?
Потік ридань вщух до легеньких схлипів. Тедді витер очі, намалювавши довкола них два чорні кільця з сажі, і сів рівно.
— Я в нормі. — І звук власного голосу начебто переконав його в цьому. — Ага, в нормі. — Тедді підвівся й знову начепив окуляри, заразом, як мені здалося, одягнувши своє голе, беззахисне лице. Кволо засміявся й утер рукою шмарклі над верхньою губою. — От я сраний плаксій, правда?
— Ні, пацан, — наче не у своїй тарілці почуваючись, сказав йому Верн. — Якби хтось глузував з мого баті…
— Ти б їх усіх повбивав! — квапливо й замалим не чванькувато вигукнув Тедді. — Сраки б їм повідбивав. Правда ж, Крисе?
— Правда, — приязно підтвердив Крис і поплескав Тедді по спині.
— Правда, Ґорді?
— Певна річ, — кивнув я, а сам подумав: як Тедді може так любити свого батька, коли той мало не прикінчив його? А мені мій тато якось абсолютно до одного місця, хоча він, скільки себе пам’ятаю, мене й пальцем не торкнув, тільки трохи по дупі надавав, коли я в три роки поліз під раковину, знайшов там хлорку й узявся їсти.
Коли ми пройшли ще двісті ярдів по колії, Тедді тихішим голосом промовив:
— Слухайте, якщо я вам усі розваги перепаскудив, пробачте. Дурницю я впоров там, коло тої огорожі.
— Та я вже й не знаю, чи хочу тих розваг, — зненацька сказав Верн.
Крис подивився на нього.
— Пацан, ти що, вернутися хочеш?
— Ні, нє-нє! — Вернове лице витяглося від задуми. — Але йти дивицця на мертвого малого… це ж вам не свято якесь, мабуть. Тобто ви самі подумайте. Я хочу сказати… — Він обвів нас усіх дикуватим поглядом. — Я хочу сказати, мені може бути трохи страшно. Якщо ви розумієте, про що я.
Ніхто не промовив ні слова, і Верн заторохкотів далі:
— Ну, іноді мені сняться кошмари. Типу… ой, а пам’ятаєте, як Денні Нотен залишив ту купу старих коміксів, ну тих, із вампіряками, там де людей ріжуть на шматки і всяка така фігня? Господи Божечку, я просинався серед ночі, бо снився повішеник, він теліпався посеред хати з позеленілим лицем. Ну таке. А ще здавалося, що під ліжком щось сидить, і як я на той бік звішу руку, воно може мене, ну, хапнути…
Ми всі енергійно закивали. Про що — про що, а про нічні кошмари, коли прокидаєшся весь у холодному поту, ми добре знали. Але якби мені хтось сказав, що мине не так багато років, і я конвертую простісінький кошмар у мільйон доларів, я б розсміявся цій людині в лице.
— А розказати я боявся, бо мій кінчений братан… ну ви ж знаєте Біллі… він би всім розтріпав… — Верн із нещасним виглядом знизав плечима. — Того я й боюся на малого дивицця, бо, ну, як він сильно понівечений…
Я проковтнув слину й перевів погляд на Криса. Той серйозно подивився на Верна й кивнув: мовляв, продовжуй.
— Як він сильно понівечений, — повів далі Верн, — то мені й про нього жахи снитимуцця, і я просинатимусь і буду думати, що це він сидить у мене під ліжком, весь порізаний, у калюжі крові, наче оце зійшов із реклами по телеку, де салат кришать прибамбасом спеціальним. У нього тіки очі й волосся лишилися, але він чомусь рухаєцця, розумієте, рухаєцця невідомо як. І готуєцця напасти…
— Господи Ісусе, — нерозбірливо протягнув Тедді. — Ні хріна ж собі казочка на ніч.
— Ну таке, нічо’ не можу з собою зробити, — наче боронився Верн. — Але відчуття таке, наче нам мус його побачить. Шарите? Наче мус. Але… але, може, не слід нам сильно веселицця.
— Ага, — тихо мовив Крис. — Може, і не слід.
— Ви ж нашим не розкажете? — благально спитав Верн. — Ну, не про кошмари, таке всім сницця. А про те, як я прокидаюсь і думаю, що під ліжком якась потвора сидить. Чорт, я ж надто дорослий, щоб бабайки боятися.
Ми пообіцяли нічого не розказувати, і між нами знов запала похмура тиша. На годиннику була лише за чверть третя, однак за відчуттями вже звечоріло. Дошкуляла спека, та й забагато всього сталося. А ми ще навіть до Гарлоу не дійшли. Як хочемо накрутити трохи миль до темряви, треба брати ноги в руки й чухати.
Ми проминули залізничну розв’язку й світлофор на високому іржавому стовпі. Усі зупинилися, щоб покидати камінці шлаку в сталевий прапорець нагорі, але ніхто не влучив. Десь о пів на четверту ми підійшли до річки Касл та залізничного мосту-естакади, що її перетинав.
14
Тоді, тисяча дев’ятсот шістдесятого, річка була могутня — сто чи більше ярдів завширшки. Якось я повернувся, щоб на неї глянути, і виявилося, що вона за ці роки неабияк звузилася. Із цією річкою вічно бавляться: щоб вона краще працювала на фабрики, понаставляли стільки дамб, що вона вже як ручна. Але в ті дні по всій її довжині, що тяглася через увесь Нью-Гемпшир і половину штату Мен, було всього-на-всього три дамби. Тоді Касл ще була досить-таки вільною річкою і щотретьої весни виходила з берегів та вкривала водою трасу на перехресті Гарлоу чи Данверс (або й на обох).
Тепер, наприкінці найпосушливішого літа, яке бачив західний Мен із часів Великої депресії, вона була ще широкою. З того місця, де ми стояли, з боку Касл-Рока, темне громаддя лісу на боці Гарлоу видавалося, узагалі, іншою країною. Тамтешні ялини й сосни, закутані в розжарене денне марево, мінилися синню. Рейки на просмолених дерев’яних стовпах-опорах і хрест-навхрест з’єднаних брусах здіймалися над водою на висоту п’ятдесяти футів. А вода була така мілка, що, глянувши вниз, ти бачив вершечки бетонних стовпів, укопаних на десять футів у дно річки, щоб тримали міст.