Сам міст був якимось мізерним убозтвом. Рейки тяглися по довгій вузькій дерев’яній платформі, збитій із балок шість на чотири фути завдовжки. Між кожною балкою світилася шпарина, чотири дюйми завширшки, і крізь неї видно було воду. По боках від рейок до краю естакади було не більше вісімнадцяти дюймів. Якби підлетів поїзд, то цього місця, напевно, вистачило б, щоб тебе не розмазало по рейках, але від вітру, який здіймають товарняки, тебе б змело за край і пожбурило об каміння на дні річки, й тоді тобі точно не жити.

Ми всі дивилися на той міст, і в животи нам повільно заповзав страх… а разом із ним — і те тривожне хвилювання, яке відчуваєш перед великим ривком, дуже великим, таким, про який зможеш тижнями хвалитися після того, як повернешся додому… якщо повернешся. В очах у Тедді поволі розгорався той дивацький вогник, і я знав, що він бачить перед собою не залізничний міст ПЗЗШМ, а довгий піщаний пляж, тисячу суден на мілині, у пінних хвилях, десять тисяч рядових солдатів, що йшли в атаку по піску, й армійські чоботи вгрузають по щиколотки. Вони перестрибували через мотки колючого дроту! Жбурляли гранати у вогневі точки! Проривали оборону кулеметних гнізд!

Ми стояли біля колії, там, де шлак положисто спускався до річки — у тому місці, де насип уривався й починався міст. Дивлячись униз, я бачив, як поволі крутішає насип. Шлак поступився місцем розкошланим, шорстким на вигляд чагарникам і плитам сірого каменю. Трохи далі росли кілька чахлих ялин зі звивистим корінням, що виборсалося на поверхню з тріщин у кам’яних плитах; здавалося, вони дивляться на свої миршаві відображення у воді, що бігла внизу.

У цій місцині річка Касл ще здавалася досить-таки чистою. Біля Касл-Рока вона тільки-но входила в смугу текстильних фабрик штату Мен. Але риба з води не вистрибувала, хоч вода тут і була такою прозорою, що крізь неї прозирало дно. Щоб побачити в Каслі бодай одну рибину, треба було пройти ще десять миль угору течією в бік Нью-Гемпшира. Риби не було, та й по краях річки на каменюках виднілася облямівка з брудної піни кольору старої слонової кістки. Пахло від річечки теж не особливо приємно — наче з кошика для брудної білизни, повної цвілих рушників. Бабки сідали на поверхню води й безтурботно відкладали яйця. Бо жодна форель їх не їла. Чорт, там навіть коропів не було.

— Ого, — тихо промовив Крис.

— Пішли, — уривчастим зазнайкуватим тоном сказав Тедді. — Уперед. — І він покрокував по балках між блискучими рейками.

— Слухайте, — стривожено зупинив нас Верн, — хлопці, а ви часом не знаєте, коли наступний поїзд?

Ми всі тільки плечима знизали.

— Є ще міст, по якому йде траса Сто тридцять шість… — почав був я.

— Ой, та ну, не бздіть! — закричав Тедді. — Це ще п’ять миль по річці пертися, а тоді п’ять миль назад… ми так до темряви йти будем! А тут перейдем — за п’ять хвилин доберемся до того ж місця.

— Але, якщо поїзд, то зійти не буде куди. — Верн дивився не на Тедді. Він дивився вниз, на широчезну сумирну річку.

— Та яке там не буде куди! — зневажливо пирхнув Тедді. А тоді перехилився через край і вхопився за дерев’яну опору між рейками. Дуже далеко він не спускався (кеди майже торкалися землі), але сама думка про те, щоб той самий трюк виконати посеред річки, де внизу — п’ятдесятифутове провалля, а над головою гуркоче поїзд, поїзд, що, напевне, кресатиме гаряченькі іскри мені на волосся й за комір іззаду… від цієї думки мені на душі ставало не зовсім безхмарно.

— Бачте, як легко? — Тедді зіскочив на насип, стер пилюку з рук і знову видряпався нагору, до нас.

— Хочеш сказати, ти так само висітимеш, коли над тобою піде двохсоттонний товарняк? — уточнив Крис. — Просто повисиш на руках, хвилин п’ять-десять?

— Сциш? — загорлав Тедді.

— Ні, просто питаю, що ти робитимеш, — вишкірився Крис. — Мир, пацан.

— Хочете, розвертайтеся! — по-віслючому проревів Тедді. — Кому яке, нахрін, діло? Я вас почекаю! Посплю децл!

— Один поїзд уже пройшов, — неохоче сказав я. — А до Гарлоу, мабуть, ходить не більше одного-двох на день. На це гляньте. — Ногою в кеді я копнув бур’яни, що порозросталися між шпал. На колії, що з’єднувала Касл-Рок та Льюїстон, ніяких бур’янів не росло.

— Отож. Бачите? — тріумфував Тедді.

— Та все одно, поїзд може й пройти, — додав я.

— Ага, — сказав Крис. Дивився він лише на мене, і в очах у нього палали іскорки. — Лачанс, а слабо?

— Хто на слабó бере, той першим іде.

— Згода, — кивнув Крис. Його погляд перейшов на Тедді й Верна. — Сцикуни є?

— НІ! — викрикнув Тедді.

Прочистивши горло, Верн щось крякнув, потім знов прокашлявся й пролебедів «ні». Та осміхнувся — кволо, невпевнено.

— Добре, — згодився Крис… але всі ми на мить спинилися, навіть Тедді, і з пересторогою глянули в обидва боки рейок. Я став на коліна й міцно охопив сталеву рейку рукою, не зважаючи на те, що вона розжарена сонцем й може облізти шкіра. Рейка мовчала.

— Нормально, — кивнув я, і тут же в моєму шлунку немов спортсмен із жердиною стрибнув. Відчуття було таке, що жердина увігналася мені в яйця, а сам він приземлився верхи на моє серце.

Ми рушили на міст вервечкою: першим ішов Крис, за ним — Тедді, далі Верн, а я замикав стрій, бо то я сказав, що першим ідуть ті, хто бере на слабо. Ми ступали на поперечини платформи між рейками, і під ноги треба було дивитися, байдуже, боїшся ти висоти чи ні. Один хибний крок — і провалишся по самісінький пах, ще й ногу поламаєш.

Насип стрімко полетів униз під моїми ногами, і кожен наступний крок, здавалося, тільки зміцнював наше рішення… а заразом росла і впевненість, що ми тупі самогубці. Коли я побачив, що далеко під ногами каміння закінчилося й почалася вода, я спинився й глянув угору. Крис із Тедді вже були далеко попереду, майже на середині естакади, а Верн дибав слідом за ними, сумлінно дивлячись попід ноги. Він нагадував стареньку бабцю на ходулях: голова похилена, спина згорблена, розставлені руки шукають рівноваги. Я озирнувся через плече. Пізно, чувак, доведеться пиляти далі, і не тому, що от-от може піти поїзд. Якщо поверну, то до скону матиму тавро сцикуна.

Тож я змусив себе йти далі. Після нескінченної низки поперечин, між яких зблискувала вода, я відчув запаморочення й дезорієнтацію. Щоразу, як я здіймав ногу, мозок запевняв мене, що вона провалиться в дірку, навіть коли я бачив, що це зовсім не так.

Усі звуки всередині й навколо я сприймав загострено, неначе то ладнав перед концертом інструменти якийсь велетенський божевільний оркестр. Рівне гупання серця, биття крові у вухах, наче хтось пензликами грав на барабані, потріскування сухожиль, наче то струни скрипки натягують до незмоги, рівне сичання річки, гаряче дзижчання сарани, що вгризається в тугу кору дерев, монотонний плач гаїчки, і десь удалині — собачий гавкіт. Може, Звірючин. Ніздрі забивав цвілий сморід річки Касл. Довгі м’язи у стегнах тремтіли. Я все думав, наскільки безпечніше (та, може, і швидше) було би просто стати рачки й поповзти вперед. Але я не поповз. І ніхто з нас би не поповз. Суботні сеанси в «Джемі» навчили нас одного — «Плазують лише невдахи». То був наріжний догмат Голівудського Завіту. Хороші хлопці ходять, випроставши спини, а коли твої сухожилля риплять, мов занадто туго натягнута струна скрипки, бо все тіло охоплює адреналіновий шал, і коли те саме змушує тремтіти довгі м’язи стегон, що ж, хай буде так.

Посеред мосту довелося мені спинитись і подивитися в небо. Запаморочення дужчало. Я вже бачив фантомні шпали, вони наче пливли просто перед моїм носом. Потім вони зблякли, і мені полегшало. Я подивився вперед і побачив, що вже майже наздогнав Верна, котрий ішов ще повільніше, ніж досі. Крис і Тедді вже майже перейшли на той бік.

І хоча звідтоді я написав сім книжок про людей, які можуть робити такі екзотичні штуки, як читати думки й передбачати майбутнє, тієї миті я зазнав свого першого й останнього спалаху екстрасенсорних здібностей. То саме він і був — бо як інакше це пояснити? Я присів навпочіпки й охопив долонею рейку ліворуч від себе. І вона завібрувала в моїй руці. Та так сильно, що відчуття було, ніби я вхопився рукою за зв’язку смертоносних металевих зміюк.