Каз не бачив у темряві обличчя Інеж, але відчував, що вона не схвалює цю ідею.

— Жадібність — твоє божество, Казе.

Він ледь не засміявся у відповідь.

— Ні, Інеж. Жадібність схиляє переді мною голову. Вона моя найвірніша служниця й найголовніший важіль впливу.

— А якому богові в такому разі служиш ти?

— Будь-якому, котрий запропонує мені гарну винагороду.

— Сумніваюся, що боги працюють таким чином.

— Сумніваюся, що мене це непокоїть.

Дівчина роздратовано зітхнула. Незважаючи на все, що їй довелося пережити, Інеж вірила, що про неї піклуються її сулійські святі. Каз знав це й любив покепкувати з неї. Йому хотілося б подивитися зараз на вираз її обличчя. Невеличка зморшка між чорними бровами завжди дарувала йому неабияке задоволення.

— Звідки ти знав, що я вчасно знешкоджу Ван Даля? — поцікавилася вона.

— Бо ти завжди все робиш вчасно.

— Ти мав би мене попередити.

— Мені здавалося, що твої святі високо оцінять цей виклик.

Якусь мить вона мовчала, а потім Каз почув голос звідкилясь іззаду:

— Люди кепкують із богів, поки не потребують їхньої допомоги, Казе.

Він не бачив, як вона зникла, тільки відчув відсутність дівчини.

Каз роздратовано струснув головою. Сказати, що він довіряв Інеж, було б перебільшенням, але собі він міг зізнатися, що звик покладатися на неї. Рішення викупити її зі «Звіринцю» було суто інтуїтивним і болісно вдарило по кишені Покидьків. Йому довелося довго вмовляти Пера Гаскеля, але Інеж виявилася найкращою Казовою інвестицією. Вона вміла залишатися непомітною, і це робило її найкращим у Бочці викрадачем таємниць. Але те, що вона могла раптово зникати, непокоїло Бреккера. Вона навіть не мала запаху. Усі люди пахли, і ці запахи розповідали історії — карболовий натяк на кінчиках жіночих пальців чи аромат дерев’яного диму у волоссі, мокра шерсть чоловічого костюма чи домішка пороху, що в’їлася в манжети. Але з Інеж усе було інакше. Якимось чином їй удалося навчитися невидимості. Вона була коштовним надбанням. То чому б їй просто не виконувати свою роботу, а не втомлювати його перепадами настрою?

Раптом Каз зрозумів, що більше не сам. Він зупинився та прислухався. Вирішив скоротити шлях, повернувши в провулок, що його перетинав каламутний канал. Тут не було ліхтарів, і перехожі рідко зазирали сюди — лише яскравий місяць і човники легенько хиталися на воді й билися об пристань. Він утратив пильність, дозволив своїй свідомості відволіктися.

На краю провулку з’явився темний чоловічий силует.

— У чому річ? — запитав Каз.

Тінь кинулася на нього. Каз змахнув ціпком. Він мав би влучити прямісінько в ногу нападникові, але натомість палиця розітнула порожне повітря. Каз спіткнувся, заточився й втратив рівновагу, занадто сильно розмахнувшись.

Несподівано чоловік опинився перед хлопцем, а його кулак врізався в Бреккерову щелепу. Каз хитнув головою, намагаючись розігнати зірочки, що літали довкола, а потім розвернувся й замахнувся знову. Але там уже нікого не було. Важка голова ворона на вершечку Казового ціпка просвистіла в повітрі та врізалася в стіну.

Бреккер відчув, як хтось праворуч висмикнув ціпок із його рук. То що, нападник був не один?

І тут силует пройшов крізь стіну. Казів мозок ледь не скипів, намагаючись знайти пояснення тому, що він побачив, а щільний туман перетворювався на мантію, черевики й бліде обличчя.

«Привиди!» — подумав Каз. Дивний дитячий страх, але зараз у нього не було жодних сумнівів. Джорді нарешті прийшов, щоб помститися йому.

— Час сплачувати борги, Казе. Не можна чогось отримувати, нічого не даючи.

У Казовому мозку промайнула принизлива приглушена панічна хвиля. Фантом кинувся на хлопця, і той відчув гострий укол голки на шиї. У привиду був шприц?

«Дурень», — подумав Каз і провалився в темряву.

Каз прокинувся від різкого аміачного смороду. Цілком отямившись, він відкинув голову назад.

Перед ним сидів старий чоловік, одягнений у форму університетського медика. У руці він тримав слоїк із нюхальною сіллю, котрим махав під хлопцевим носом. Запах був просто нестерпний.

— Відійди від мене, — прохрипів Каз.

Медик байдуже глянув на нього й заховав сіль до шкіряного мішечка. Каз поворушив пальцями — оце й усе, що він міг зробити.

Хтось прив’язав його до стільця, а руки зв’язав за спиною. Невідомо, що йому вкололи, але почувався Бреккер так, наче був напідпитку.

Медик відійшов убік, і Казові довелося двічі змигнути, щоб погляд став чіткішим, а мозок осягнув абсурдну розкіш інтер’єру. Хлопець очікував прокинутися в лігві Чорних Вістер чи якоїсь іншої банди. Але це не була дешева показна пишність Бочки. Щоб так обставити сквот, потрібні були чималі грошики: тут були панелі з червоного дерева, прикрашені різьбою у вигляді пінливих хвиль і летючих риб, книжкові полиці, укриті візерунками вікна, і Казові навіть здалося, що тут висить оригінал Де Каппеля. Один із тих стриманих, виконаних маслом портретів, де біля дами з розгорнутою на колінах книжкою лежало ягня. Чоловік, що спостерігав за ним з-поза широченного стола, мав такий розкішний вигляд, що, напевно, був купцем. Але якщо це була його садиба, чому двері охороняли озброєні чатові з міської варти?

«Прокляття, — подумав Каз, — мене що, заарештували?» Якщо справді так, то на купця чекає великий сюрприз. Завдяки Інеж він назбирав інформації про кожного суддю, судового пристава й високопоставленого радника Керчу, тож вийде з камери ще до світанку. Щоправда, Каз не був у камері, його просто прикули до стільця. То що ж, у біса, відбувається?

Чоловікові було за сорок, він був сухорлявим, але вигляд мав шляхетний, хоча волосся вже помітно відступило від чола. Коли Каз стикнувся з ним очима, той відкашлявся й склав пальці дашком.

— Пане Бреккер, я сподіваюся, ви не надто кепсько почуваєтеся.

— Заберіть від мене цього черв’яка. Зі мною все гаразд.

Купець кивнув медикові.

— Можете йти. Надішлете мені рахунок. І, звісно ж, я сподіваюся на вашу розсудливість щодо наших домовленостей.

Медик схопив свою валізу й покинув кімнату. Після цього купець підвівся й підняв стос паперів зі свого столу. Він був убраний у сюртук ідеального крою й камізельку — таку, яку носили всі купці Керчу: темну, досконалу, котра лише підкреслювала статки. Але кишеньковий годинник і затискач для краватки повідомили Казові все, що він хотів знати: золоту кришку годинника прикрашав важкий лавровий вінок, а затискач — масивний витончений рубін.

«За те що ти прикував мене до стільця, я повідриваю ці гігантські прикраси, а затискач устромлю просто у твою купецьку шию», — подумав Каз, але вголос мовив лише:

— Ван Ек.

Чоловік кивнув. Звичайно ж, він не вклонився. Купці не вклоняються мерзотникам із Бочки.

— Що ж, ви мене знаєте.

Каз знав символи й коштовності всіх купецьких родин Керчу. Ван Еків герб вінчав червоний лавровий лист. Не треба бути професором, щоб здогадатися, що до чого.

— Я знаю вас, — сказав хлопець. — Ви один із тих купців, що обстоюють очищення Бочки.

Ван Ек знову легенько кивнув:

— Я намагаюся допомогти людям знайти спосіб заробляти гроші чесно.

Каз засміявся:

— Яка різниця між азартними іграми у «Воронячому клубі» й спекуляціями під дахом Біржі?

— Першим займаються злодії, а другим — торговці.

— Коли людина втрачає гроші, вона навряд чи бачить різницю.

— Бочка — кубло, де множаться покидьки, вади й насилля.

— Скільки кораблів із тих, що вирушили з Кеттердама, не повернулися?

— Це не…

— Щоп’ятий, Ван Еку. Один із п’яти кораблів, що вирушають на пошуки кави, юрди й рулонів шовку, зникає в морських глибинах, розбивається об скелі, стає жертвою піратів. Один із п’яти екіпажів гине, тіла загиблих губляться в чужих водах, стають їжею для морських риб. Не будемо згадувати про насилля.

— Я не збираюся обговорювати питання етики зі шмаркачами з Бочки.