— Аж не віриться, що Ґілз підібгав хвоста, — уїдливо зауважив Ротті. — У нього ж був заряджений пістоль у руці.

— Розкажи краще, що ти дізнався про вартового, — благав Дірікс.

— Мабуть, щось надзвичайне!

— Я чув про хлопчину в Слокені, який полюбляв вимащуватися в яблучному сиропі, а потім брати двох…

— Нічого я вам не скажу, — відрубав Каз. — Голст може ще знадобитися нам у майбутньому.

У юрбі панував нервовий настрій, і сміх лунав дещо нестямно, неначе в передчутті катастрофи. Дехто з Покидьків чекав на бійку, тож руки їм досі свербіли. Але Бреккер знав, що справа не лише в цьому, і не проґавив того, що жоден із ватаги не згадав про Болліґера. Усі були неприємно вражені його зрадою: і тим, як усе з’ясувалося, і тим, як суворо покарав Бола Каз. Десь глибоко, за всіма обіймами й радісними вигуками, причаївся страх. Добре. Каз знав, що всі Покидьки були вбивцями, злодіями й брехунами. Варто було лише переконатися, що вони не візьмуть собі за звичку брехати йому.

Бреккер призначив двох відповідальних, що мали не зводити очей із Великого Бола й простежити, щоб той, якщо таки зведеться на ноги, зник із міста до світанку. Решта могла повернутися до Рейки, піти до «Воронячого клубу», щоб залити свій клопіт гарною порцією пійла, улаштувати невеликий безлад і поширити новину про те, що сталося вночі. Вони розповідатимуть, що бачили, прикрашаючи правду, і кожна така історія робитиме Нечисторукого більш божевільним і безжальним. Але Каз мав іще кілька невідкладних справ і спершу планував навідатися до П’ятої гавані.

Джаспер заступив йому дорогу.

— Ти мусив попередити мене про Великого Болліґера, — розлючено прошепотів він.

— Не вчи мене, що робити, Джасе.

— Ти гадаєш, що я теж до цього причетний?

— Якби я так думав, ти збирав би зараз свої нутрощі на підлозі Біржі, поруч із Великим Болом, тож стули пельку.

Джаспер похитав головою й склав руки на револьвері, котрий забрав у Дірікса. Щоразу, коли він дратувався, долонями шукав зброю, як дитина, що заспокоюється, варто їй тільки обійняти улюблену ляльку.

Можна було помиритися з ним, невелика справа. Каз міг сказати Джасперові, що знає, що той кришталево чистий, нагадати, що довіряє йому настільки, щоб обрати хлопця собі за секунданта в сутичці, котра могла закінчитися цієї ночі геть недобре. Натомість він сказав:

— Іди собі, Джаспере. У «Воронячому клубі» сьогодні на тебе чекає кредит. Можеш грати до ранку чи поки фортуна всміхатиметься тобі.

Джаспер насупився, але не зміг приховати жадібного блиску в очах.

— Знову хочеш підкупити когось?

— Так, я людина звички.

— Тобі пощастило, що я теж. — Джаспер трохи повагався й додав: — Ти не хочеш, щоб ми пішли з тобою? Ґілзові головорізи розлютяться після всього, що сталося.

— Хай приходять, — кинув Каз і без зайвих слів пішов по Немстрат. — Якщо ти боїшся ходити Кеттердамом після настання темряви, краще одразу повісь собі на шию табличку «Здохляка», ляж на землю й чекай, поки тебе поб’ють.

Прямуючи до моста, Бреккер спиною відчував погляди Покидьків. Йому не потрібно було чути їхній шепіт, щоб здогадатися, про що вони говоритимуть. Люди хотіли випити з ним, почути від нього пояснення, як він дізнався, що великий Болліґер перейшов до Чорних Вістер, послухати його оповідь про вираз обличчя Ґілза, коли той опускав пістоль. Але вони ніколи не почують цього від Каза, а якщо їм щось не подобається — можуть пошукати собі іншого товариства.

Не має значення, що про нього думатимуть, зате люди повернуться сьогодні до шинку з високо піднятою головою. Саме тому вони залишалися поруч із ним і були вірними, наскільки могли. Коли Каз офіційно увійшов до складу Покидьків, йому виповнилося дванадцять і банда була суцільним посміховиськом — купкою безпритульників, підтоптаних жебраків, що заробляли на життя грою в наперстки, і злидарів, котрі оселилися в напівзруйнованому будинку найгіршої частини Бочки. Але йому потрібна була не визначна банда, а лише та, котру він може зробити видатною, та, котра потребує його.

Тепер вони мали власну територію, власні ігрові зали, а напівзруйнований будинок перетворився на Рейку — сухе, тепле місце, де завжди можна було отримати гарячу їжу чи залягти в барліг, якщо тебе підстрелили. Зараз інші боялися Покидьків. І все це дав їм Каз. То чи мусив він на десерт ще запропонувати їм світську бесіду?

Джаспер згладить неприємну ситуацію. Кілька келихів усередину та кілька вдалих ставок повернуть стрільцеві доброзичливий настрій. Він умів смакувати образу так само, як лікер, і мав талант оповідати про Казові перемоги так, наче вони належали кожному.

Коли Каз дістався до одного з невеличких каналів, що мав допомогти йому перетнути П’яту гавань, то відчув — слава святим, — майже відчув надію. Може, йому варто перевіритися в медика? Чорні Вістря кілька тижнів наступали йому на п’яти, а тепер він змусив їх викласти карти. Його нога не так уже й боліла, незважаючи на майже зимову погоду. Біль ніколи не минав, але цієї ночі він перетворився на тупу пульсацію. Хлопець і досі роздумував, чи не були перемови частиною перевірки, яку влаштував йому Пер Гаскель. Цілком можливо, що стариган уважав себе генієм, котрий зробив Покидьків успішною бандою, особливо якщо хтось із його посіпак шепнув йому щось на вухо. Ця ідея не давала спокою, але Каз вирішив подумати про неї завтра. Зараз йому потрібно переконатися, що в гавані все відбувається за розкладом, а потім вирушити додому, до Рейки, і опинитися в обіймах довгоочікуваного сну.

Він знав, що Інеж скрадається за ним тінню. Вона пройшла разом із ним увесь шлях від Біржі, але Каз не гукав її. Коли дівчина буде готова й наважиться, сама вийде із затінку. Зазвичай йому подобалася тиша; чесно кажучи, він зашив би роти більшості людей, якби його воля. Але коли Інеж забагалося, вона робила так, що ти фізично відчував її мовчання, і це било по нервах.

Каз тримався весь час, поки йшов уздовж залізних билець Зензбриджа. На ґратках висіли шматки мотузок, зав’язані вигадливими вузлами, — це люди молилися за щасливе повернення моряків. Марновірна дурня! Нарешті він здався й сказав:

— Озвися вже, Маро.

Її голос долинув із темряви:

— Ти не відправив нікого на Бурстрат.

— А чому б я мав?

— Якщо Ґілз не дістанеться туди вчасно…

— Ніхто не підпалював дев’ятнадцятий будинок.

— Я чула сирену…

— Щасливий збіг. Я надихаюся всім, чим можу.

— Ти таки блефував. Їй не загрожувала небезпека.

Каз не хотів відповідати й просто здвигнув плечима. Інеж завжди намагалася розгледіти в ньому хоча б краплю благопристойності. «Якщо всі навкруги мають тебе за потвору, тобі не потрібно гаяти час на всі ці потворні справи».

— Чому ти взагалі погодився на зустріч, якщо знав, що це підстава? — Вона була десь праворуч і пересувалася геть нечутно. Каз знав, що інші члени банди казали, що Інеж рухається, наче кішка, але він уважав, що коти уважно сиділи б біля її ніг і переймали знання.

— Я б назвав цю ніч удалою, — відказав Каз. — А ти?

— Тебе ледь не вбили. І Джаспера теж.

— Ґілз спустошив скарбниці Чорних Вістер, щоб намарне дати хабара. Ми виявили зрадника, поновили свої права на П’яту гавань, і я не маю жодної подряпини. Це була гарна ніч.

— Як давно ти знав про Великого Болліґера?

— Кілька тижнів. Тепер у нас бракує людей. О, до речі, вижени Роякке.

— Чому? Йому немає рівних за ігровим столом.

— Будь-який сопливець може впоратися з колодою карт. Роякке занадто квапиться й приховує від нас деякі виграші.

— Він гарно здає карти, і йому треба годувати сім’ю. Ти можеш попередити його — відтяти палець.

— Тоді він уже не здаватиме карти так гарно, чи не так?

Якщо помічали, що той, хто роздає карти, приховував якісь гроші, зароблені в ігрових залах, піт-бос відрізав йому мізинець. Це було одне з тих сміховинних покарань, що якимось чином прижилися в бандах. Шахрай мусив знову вчитися тасувати карти, а всі його майбутні наймачі знали, що його не можна випускати з очей. За столом такий пройдисвіт ставав незграбним і йому доводилося зосереджуватися на таких простих речах, як техніка роздавання карт, замість того щоб спостерігати за гравцями.