— Ти не виглядаєш так, ніби перебуваєш у становищі, у якому можеш зробити комусь послугу, дитинко.

— Я збираюся залишити ці двері відчиненими. Ти не настільки тупий, щоб піти на пошуки Бо Юл-Баюра, не маючи за спиною команди. Дочекайся свого часу й тікай.

— Якого дідька ти мені допомагаєш?

— Тобі судилося померти не тут.

Чомусь це прозвучало як прокляття.

— Я твій боржник, Бреккере, — сказав, майже не вірячи своєму щастю, Пекка, коли хлопчик зачинив двері його камери.

Бреккер зустрівся з ним поглядом, чорні очі перетворилися на печери.

— Не турбуйся, Роллінзе. Ти заплатиш.

Без сумніву, хлопчик повернувся за своїм боргом. Він стояв посеред Роллінзового розкішного кабінету, схожий на темну чорнильну пляму. Обличчя залишалося рішучим, а руки відпочивали на ціпку, прикрашеному воронячою головою. Пекка не дуже-то й здивувався, побачивши його тут. Ширилися чутки, що обмін між Бреккером і Ван Еком не склався й що крамар тепер пильнує за Рейкою й рештою Казових лігвищ. Але він не спостерігав за «Смарагдовим палацом». Просто не мав на це причин. Роллінз навіть не був певен, чи крамар знає, що він узагалі повернувся з Фієрди живим.

Коли Бреккер завершив описувати кістяк ситуації, Роллінз знизав плечима й сказав:

— Тебе перехитрили. Хочеш моєї поради? Віддай Кувея Ван Екові й закінчуй із цим.

— Я прийшов сюди не за порадами.

— Крамарям подобаються податки, які ми платимо. Вони позаочі пускають випадкове пограбування банку чи проникнення зі зламом до будинку, але чекають від нас, що ми залишимося в Бочці й не заважатимемо їм займатися бізнесом. Ти розпочнеш війну з Ван Еком, і все зміниться.

— Ван Ек вийшов з-під контролю. Якщо Торговельна Рада дізнається…

— І хто збирається їй це сказати? Канальний пацюк із найогидніших нетрів Бочки? Не дури самого себе, Бреккере. Мінімізуй свої витрати й живи, щоб боротися далі.

— Я борюся щодня. Ти хочеш сказати, що на моєму місці просто відступився б?

— Слухай, ти збираєшся зрубати гілку, на якій сидиш, — гарну гілку, — і я радо подивлюся, як ти це зробиш. Але я не збираюся допомагати тобі. Не буду об’єднуватися з тобою проти крамаря. І ніхто не буде. Ти домагаєшся не дрібної війни між бандами, Бреккере. Міська варта керчинська армія й флот вишикуються проти тебе. Вони спалять Рейку до пня разом зі стариганом усередині, а на додачу повернуть собі П’яту гавань.

— Я не сподівався, що ти битимешся пліч-о-пліч зі мною, Роллінзе.

— То чого ти хочеш? Я дам тобі це. У розумних межах.

— Мені потрібно передати повідомлення до равканської столиці. Швидко.

Роллінз здвигнув плечима.

— Досить просто.

— І мені потрібні гроші.

— Приголомшливо. Скільки?

— Двісті тисяч крюґе.

Роллінз ледь не вдавився власним сміхом.

— Ще щось, Бреккере? Смарагд Ланцов? Дракон, який сере веселками?

— Ти маєш зайві гроші, Роллінзе. А я врятував тобі життя.

— Тоді ти мав би домовлятися про це ще там, у камері. Я не банк, Бреккере. І навіть якби був, зважаючи на твоє поточне становище, я б сказав, що ти становиш велетенський кредитний ризик.

— Я не прошу позички.

— Ти хочеш, щоб я дав тобі двісті тисяч крюґе? А що я отримаю за цей шляхетний жест?

Каз стиснув щелепи.

— Мою частку у «Воронячому клубі» і П’ятій гавані.

Роллінз випростався в кріслі.

— Ти продаєш свою частку?

— Так. А за додаткові сто тисяч додам оригінал Де Каппеля.

Пекка відхилився назад і стиснув пальці.

— Цього недостатньо, ти знаєш. Недостатньо, щоб починати війну з Торговельною Радою.

— Це для моєї команди.

— Цієї команди? — пхикнув Роллінз. — Не можу повірити, що ці жалюгідні створіння здійснили успішний набіг на Льодовий Двір.

— Повір у це.

— Ван Ек закопає тебе.

— Інші вже намагалися. Якимось чином я продовжую повертатися зі світу мертвих.

— Я поважаю твій поспіх, дитинко. І розумію. Ти хочеш отримати ваші гроші; ти хочеш повернути Мару; хочеш шматок Ван Екової шкіри…

— Ні, — заперечив Бреккер. Його голос то скреготів, то гримів. — Коли я прийду по Ван Ека, я візьму не лише те, що належить мені. Я перетворю його життя на порожнечу. Я зітру його ім’я з могильного каменя. По ньому не залишиться нічого.

Пекка Роллінз не міг полічити всіх погроз, які він колись чув, людей, яких він убив чи тих, кого бачив мертвими, але від виразу Бреккерових очей його спиною потік холодний піт. Щось зловісне в цьому хлопчикові просилося на волю, і Пекка волів не опинятися поруч, коли воно скине свої пута.

— Відкрий сейф, Дауті.

Роллінз простягнув Казові готівку, а потім дав йому підписати розпорядження про передачу його часток «Воронячого клубу» й золотої жили, котрою була П’ята гавань. Коли він простягнув свою руку, щоб затвердити угоду рукостисканням, Бреккер ухопив його так, що ледве не потрощив кісточки.

— Ти взагалі не пам’ятаєш мене, чи не так? — запитав хлопець.

— А мав би?

— Тільки не зараз. — У Бреккерових очах змигнуло щось чорне.

— Угода є угода, — виголосив Роллінз, прагнучи швидше завершити справу із цим дивним створінням.

— Угода є угода.

Коли вони пішли, Роллінз втупився в скляне вікно, з якого відкривався вид на ігрові зали «Смарагдового палацу».

— Неочікувано прибуткове завершення дня, Дауті.

Дауті згідно рохнув, оглядаючи метушню, яка відбувалася за столами внизу: кості, карти, «Мейкерове колесо», статки вигравали й програвали, а найсмачніша скибочка цього всього діставалася Роллінзу.

— Що це за рукавички, які він носить? — поцікавився вибивайло.

— Частина театральних декорацій, я гадаю. Хтозна? Та й кого це турбує?

Роллінз дивився, як Бреккер і його команда минають наповнену ігрову залу. Вони відчинили двері на вулицю й на коротку мить у своїх масках і мантіях перетворилися на силуети, окреслені світлом ліхтарів — каліка, за яким тягнеться зграйка дітей у костюмах. Якась банда. Бреккер був підступним злодієм, достатньо небезпечним і, як гадав Пекка, ще й винахідливим. Але на противагу тим нещасним маріонеткам із Льодового Двору Ван Ек буде готовий до зустрічі з ним. Хлопчик збирався вступити в справжню боротьбу. Він не мав жодного шансу.

Роллінз потягся до годинника. Уже мав наближатися час, коли прийде нова зміна тих, хто роздає карти, і він хотів перевірити все особисто.

— Сучий сину, — вигукнув він за мить.

— Що сталося, босе?

Роллінз підняв ланцюжок свого годинника. З кишеньки для годинника, де мав бути його прикрашений діамантами хронометр, звисала цибулина.

— Цей маленький виродок… — Раптом майнула інша думка. Роллінз потягнувся до гаманця. Він зник. Як і затискач для краватки, каельська монетка, яку він замість підвіски носив на удачу, і золоті пряжки його черевиків. На мить чоловік задумався, чи не варто перевірити пломби в зубах.

— Він почистив ваші кишені? — з недовірою запитав Дауті.

Ніхто не показував, що він розумніший за Пекку Роллінза. Ніхто не смів. Але Бреккер зробив це, і чоловік подумав, що це, можливо, лише початок.

— Дауті, — сказав він. — Гадаю, нам краще помолитися за Ван Ека.

— Думаєте, Бреккер зможе перехитрити його?

— Це авантюра, але якщо не буде обачним, думаю, крамар може потрапити просто на шибеницю та ще й дозволить Бреккерові затягнути зашморг. — Роллінз зітхнув. — Краще сподіваймося, що Ван Ек уб'є цього хлопчину.

— Чому?

— Бо інакше доведеться мені.

Роллінз затягнув вузол своєї краватки, на якій більше не було затискача, і попрямував до ігрових залів. Проблема Каза Бреккера може почекати, він розв’яже її іншим разом. Тепер час робити гроші.

Я хворію на дегенеративне захворювання, яке зветься «остеонекроз». По суті це слово перекладається як «смерть кісток». Звучить дещо готично й романтично, але насправді означає, що кожен мій крок сповнений болю й що часом, щоб ходити, мені потрібен ціпок. Я не випадково вирішила створити головного героя, котрий страждає на схожі симптоми, і часто відчуваю, як ми з Казом разом кульгаємо цим шляхом. Нам би не вдалося дістатися до «Кінця» без значної кількості чудових людей.