— Що сталося з Удом?

— Вона дала йому команду відчинити двері, а коли він послухався, наказала крамареві відтяти власний палець. Ми знаємо, як усе сталося, лише тому, що служка з кухні був тут і все бачив. Гриша залишила хлопця неушкодженим, але він стверджує, що поки радник відрізав собі пальця, усмішка не зникала з Удового обличчя.

Казові не подобалося розуміння того, що якась Гриша може перемішати всі думки в його голові. Але хлопець не здивувався б, якби дізнався, що Уд заслуговував на те, що з ним сталося. Під час Равканської громадянської війни чимало гришників утекло з фронтів і заплатило за те, щоб дістатися Керчу, працюючи найманцями й не розуміючи, що насправді вони продалися в рабство.

— Крамар помер?

— Радник Уд утратив чимало крові, але він у такому самому стані, як ці чоловіки. Його разом із родиною та служниками перевезли за місто.

— А Цілителька-Гриша повернулася до Равки? — поцікавився Каз.

Ван Ек махнув на моторошну повітку для човнів і зачинив двері.

— Мабуть, вона намагалася, — оповідав купець, поки вони поверталися тим самим шляхом через сад до будинку. — Нам відомо, що дівчина винайняла невеличке судно, і неважко здогадатися, що вона прямувала до Равки, але ми знайшли її тіло. Хвилі викинули його на берег два дні тому неподалік від Третьої гавані. Імовірно, вона потонула, намагаючись повернутися до міста.

— Для чого їй повертатися?

— За новою дозою юрди парем.

Каз подумав про неприємний блиск Міккиних очей і його воскову шкіру.

— Вона спричиняє залежність?

— З першої ж дози. Коли дія порошку закінчується, Гриша почувається слабким та спустошеним і хоче ще. Це швидко виснажує.

Слова «дуже швидко виснажує», здається, були применшенням. Рада Потоків контролює входи до кеттердамських гаваней. Якщо одурманена Цілителька намагалася повернутися до міста вночі на маленькому човнику, вона мала не так уже й багато шансів у протистоянні з течією. Каз знову пригадав кощаве Міккине обличчя й те, як звисав із тіла одяг. Це зробив із ним наркотик. Хлоп щойно закинувся добрячою дозою юрди парем, але вже хотів іще, хоча мав такий вигляд, наче просто зараз перекинеться. Як довго можуть Гриші так протриматися? Цікаве запитання, але зараз воно не мало жодного значення. Вони прибули до головних воріт. Час укладати угоду.

— Тридцять мільйонів крюґе, — запропонував Каз.

— Ішлося про двадцять! — вибухнув Ван Ек.

— Ви казали «двадцять». І сліпому видно, що Рада у відчаї. — Хлопець озирнувся в напрямку елінгу, де цілий натовп чоловіків просто чекав на свою смерть. — А тепер я навіть зрозумів чому.

— У Раді відірвуть мені голову.

— Навпаки, вони співатимуть вам дифірамби, коли Бо Юл-Баюр неушкодженим дістанеться до вашої схованки, хай би де вона була.

— У Новозем'ї.

Каз стенув плечима:

— Мені байдуже, хоч у чайник її запхайте.

Погляд Ван Ека застиг на хлопцеві.

— Ви бачили, на що здатен цей наркотик. Можу вас запевнити, це лише початок. Якщо юрда парем вийде в широкий світ, війни не уникнути. Наші торговельні шляхи знищать, і ринки луснуть, як мильна бульбашка. Керч не переживе цього. Ви наша остання надія, пане Бреккер. Якщо ви схибите, відпокутує цілий світ.

— Насправді все набагато гірше, Ван Еку: якщо я схиблю, то не отримаю винагороди.

Вираз огиди на обличчі купця був гідний пензля самого Де Каппеля.

— Не набирайте такого розчарованого вигляду. Лише подумайте, яким нікчемним ви почувалися б, якби в канального щура раптом виявилося почуття патріотизму. Вам навіть довелося б розкотити свою губу й ставитися до мене із чимось схожим на повагу.

— Дякую, що позбавили мене цього дискомфорту, — презирливо відповів Ван Ек. Відчинивши двері, трохи помовчав і додав: — Насправді цікаво, що могло б вирости з хлопчика з такими здібностями, як у вас, за інших обставин.

«Запитай у Джорді», — подумав Каз із гірким розпачем і стенув плечима:

— Крав би для багатших дармоїдів. Тридцять мільйонів крюґе.

Ван Ек кивнув:

— Тридцять. Угода є угода.

— Угода є угода, — відповів Каз і потиснув купцеві руку.

Коли ніжна наманікюрена рука Ван Ека торкнулася затягнутих у шкіру пальців, купцеві очі звузилися.

— Чому ви носите рукавички, пане Бреккер?

Каз вигнув брову.

— Думаю, плітки не оминули вас.

— І кожна була неймовірніша за попередню.

Каз також чув їх. На руках Бреккера була кров. Бреккерові руки вкриті рубцями. У нього клішні замість пальців, бо він демон, а не людина. Казів дотик обпікав, наче сірка: торкнешся випадково його шкіри — і твоя плоть ізсохнеться й помре.

— Виберіть будь-яку, — сказав Каз, зникаючи в темряві. Подумки він уже повернувся до тридцяти мільйонів крюґе й команди, котра допоможе йому здобути їх. — У всіх них є трохи правди.

Інеж точно відчула, коли Каз увійшов до Рейки. Його присутність відлунювала в кожній тісній кімнатці, у кожному покрученому коридорчику, і кожен громило, кожен злодій, шулер, шахрай і закликайло виринули з глибокого сну. Улюблений заступник Пера Гаскеля повернувся додому.

Рейка не була чимсь особливим, просто ще один будинок у найгіршій частині Бочки — три поверхи щільно притискалися один до одного, а прикрашало все це неподобство горище зі шпилястим дахом. Більшість будинків цієї частини міста не мали фундаментів, були зведені на болотистих землях між випадково прокладеними каналами. Вони тулилися один до одного, наче захмелілі друзі в шинку, що задрімали, обійнявшись під несподіваними кутами. Інеж навідувалася ледь не в кожен із них, виконуючи завдання Покидьків, і всередині вони виявлялися анітрохи не кращими, ніж зовні. Споруди були холодними й вогкими, шматки тиньку падали зі стін, а крізь дірки у вікнах до кімнат потрапляв сніг чи дощ. Але Каз витратив власні заощадження, щоб укріпити Рейку й утеплити її стіни. Усередині було гидко, похмуро й велелюдно, але завжди сухо.

Кімната Інеж розташовувалася на третьому поверсі — вузька скибочка простору, де ледве вдалося поставити розкладачку та скриню, зате з вікна розгортався чудовий краєвид на гостроверхі дахи й плутанину коминів Бочки. Коли надлітав вітер і розвіював вугільний дим, що висів над містом, їй навіть удавалося розгледіти блакитну кишеньку гавані.

Хоча до світанку залишалося ще кілька годин, життя в Рейці вирувало. По-справжньому тихо тут ставало лише на кілька пізніх пообідніх годин, а сьогодні все навколо гуло від новин про викриття на Біржі, долю Великого Болліґера, а тепер іще й звільнення бідолашного Роякке.

Поговоривши з Казом, Інеж вирушила прямісінько до «Воронячого клубу» на пошуки круп’є. Він працював за столом, роздаючи карти для гри «Ожина на трьох» Джасперові й двом равканським туристам. Коли Роякке завершив, дівчина запропонувала побалакати в одній із приватних ігрових кімнат, аби в чоловіка не виникло відчуття, наче його звільнили на очах у цілого світу, але він відмовився.

— Це не чесно, — завив Роякке, коли Інеж передала йому Казів наказ. — Я нікого не дурив.

— Владнай це з Казом, — тихо відповіла Інеж.

— І стули пельку, — додав Джаспер, озираючись на туристів і моряків, що сиділи за сусідніми столами. Бійки були звичною справою для Бочки, але не в стінах «Воронячого клубу». Якщо в когось були скарги, він вирішував усе ззовні, щоб не дай бог не перервати священний процес видурювання грошей у простаків.

— Де Бреккер? — рикнув Роякке.

— Не знаю.

— Ти завжди знаєш усе про всіх, — презирливо посміхнувся чоловік, нахиляючись до дівчини й дихаючи їй в обличчя пивним перегаром і цибулею. — Хіба не за це Нечисторукий платить тобі?

— Я не знаю ані де він, ані коли повернеться. Але я впевнена, що тобі краще зникнути, коли він з’явиться тут.