— Дай мені мій чек. Я ще не отримав платні за минулу зміну.

— Бреккер нічого тобі не винен.

— Він навіть не може подивитися мені у вічі, як справжній чоловік? Виряджає замість себе миршаву дівку! А раптом я просто виб’ю з тебе кілька монет? — Він простягнув руку, щоб схопити її за комір сорочки, але Інеж із легкістю відхилилася. Роякке потягнувся знову.

Краєм ока дівчина побачила, що Джаспер підводиться зі стільця, але махнула йому, щоб не переймався, і просунула пальці до кастета, котрий ховала в правій кишені штанів. Роякке дістав швидкий удар у ліву щоку.

Чоловікові руки злетіли до обличчя.

— Гей, — сказав він, — я тебе не чіпав. Це були лише балачки.

Люди почали звертати на них увагу, тоді Інеж ударила знову. Вона мала деякі переваги, що дозволяли не зважати на закони клубу. Коли Каз привів її до Рейки, він попередив, що не матиме часу охороняти її, тож нехай піклується про себе сама, от вона й послухалася. Найпростіше було піти геть, коли місцеві починали зазивати її чи присуватися ближче, сподіваючись на обійми, але якби Інеж так вчинила, незабаром вони б уже задирали їй блузку чи притискали до стіни. Тож їм не миналися ані образи, ані масні погляди: Інеж завжди била першою й била сильно. Іноді вона навіть діставала ніж. Це стомлювало, але в Керчі не було нічого святого, окрім торгівлі, і дівчині доводилося вдаватися до всього, щоб для того, хто захоче скривдити її, ризик був вищим за винагороду.

Роякке торкнувся пальцями огидного синця, що набрякав у нього на обличчі. Він мав здивований і трохи ображений вигляд.

— Я гадав, ми друзі, — запротестував він.

От і настала найсумніша частина. Інеж подобався Роякке. Але зараз він був просто задиркуватим чоловіком, що хоче здаватися кремезнішим, ніж є насправді.

— Роякке, — мовила дівчина, — я бачила, як ти працюєш із колодою карт. Ти знайдеш роботу в лігві будь-якої банди. Іди додому й радій, що Каз не наказав спустити з тебе шкуру за борги. Гаразд?

Він мовчки пішов, трохи підтягуючи ногу й потираючи щоку, наче приголомшений малюк. До дівчини неквапливо підійшов Джаспер.

— А знаєш, його правда. Каз не має відправляти тебе виконувати брудну роботу.

— Тут уся робота брудна.

— І ми виконуємо її, — погодився він, зітхаючи.

— Ти виглядаєш утомленим. Поспиш хоч трохи?

Джаспер лише підморгнув:

— Про який сон може йтися, коли карти аж палають. Залишайся й пограй трохи. Каз дасть тобі аванс.

— Ти серйозно, Джаспере? — здивувалася вона, підіймаючи каптур. — Якщо мені заманеться подивитися, як чоловіки риють собі ями, я прогуляюся до цвинтаря.

— Нумо, Інеж, — погукав Джаспер услід, коли вона вже виходила крізь двостулкові двері на вулицю. — Ти приносиш удачу.

«Любі святі, — подумала дівчина, — якщо він вірить у це, то, мабуть, уже цілком впав у відчай».

Її везіння залишилося десь позаду, у сулійському таборі на берегах Західної Равки. І вона сумнівалася, що колись натрапить на нього знову.

Зараз Інеж вийшла зі своєї крихітної кімнатки в Рейці та бильцями з’їхала донизу. Тут не було причин приховувати свою присутність, але тиша перетворилася на звичку, а сходи пищали, як миші, коли злягаються. Доїхавши до другого поверху й помітивши натовп, дівчина пригальмувала.

Каз був відсутній довше, ніж усі очікували, тож, коли хлопець увійшов до затіненого передпокою, його оточили люди, котрі хотіли привітати Бреккера з перемогою над Ґілзом і поцікавитися, чи немає новин про Чорні Вістря.

— Ширяться чутки, що Ґілз уже збирає зграю, щоб напасти на нас, — повідомила Аніка.

— Хай збирає! — прогуркотів Дірікс. — На руків’ї моєї сокири вже вирізане його ім’я.

— Ґілз на якийсь час затихне, — сказав Каз, минаючи коридор. — Він не має стільки людей, щоб зійтися з нами на вулицях, до того ж його скарбниця спустошена й найняти когось теж не вдасться. А вам хіба не час до «Воронячого клубу»?

Зведеної брови було достатньо, щоб Аніка рвучко попрямувала геть, та й Дірікс наступав їй на п’яти. Інші почали вітати Каза й погрожувати Чорним Вістрям. Ніхто не насмілився зайти так далеко, щоб поплескати Бреккера по спині, — це був прямий шлях до втраченої руки.

Інеж знала, що Каз зайде на розмову до Пера Гаскеля, тож, замість того щоб поїхати бильцями на перший поверх, рушила коридором. Тут був прикомірок, забитий усіляким непотребом: старими стільцями зі зламаними спинками чи заляпаними фарбою шматками брезенту. Інеж посунула вбік відро з мийними засобами, котре сама туди й поставила, бо точно знала, що жоден із мешканців Рейки не торкнеться його. Крізь ґратки під ним відкривався чудовий вид на кабінет Пера Гаскеля. Вона почувалася трохи винною, що підслуховує Казові розмови, але, зрештою, це він зробив із неї шпигуна. Не можна тренувати сокола, а потім забороняти йому полювати.

Крізь ґрати долинув Казів стук у двері й привітання.

— Повернувся й досі живий? — поцікавився стариган. Дівчина бачила, що він сидить у своєму улюбленому кріслі, крутячи в руках модель кораблика, на котру витрачав більшість свого часу цілий рік. Неподалік, як завжди, стояв кухоль із пивом.

— У нас більше не виникатиме проблем із П'ятою гаванню.

Гаскель буркнув щось і знову повернувся до свого корабля.

— Зачини двері.

Інеж почула грюкіт, і звуки з коридору стишилися. Тепер вона бачила Казову потилицю. Його темне волосся волого блищало: либонь, пішов дощ.

— Ти мав отримати від мене дозвіл, перш ніж розбиратися з Болліґером, — сказав Гаскель.

— Якби я розповів тобі, могли б виникнути плітки…

— Ти гадаєш, я дозволив би цьому статися?

Казові плечі напружилися.

— Це місце анітрохи не відрізняється від решти Кеттердама. Тут усе просочується. — Інеж могла закластися, що цієї миті він перевів погляд на вентиляційний отвір.

— Мені це не подобається, хлопче. Великий Болліґер був моїм солдатом, а не твоїм.

— Звичайно, — погодився Каз, але вони обидва знали, що це брехня. Гаскелеві Покидьки були зграєю колишніх вартових, шахраїв і наволочі з минулого. Болліґер був із Казової команди — свіжа кров, молодий і безстрашний. Може, занадто безстрашний.

— Ти розумний, Бреккере, але тобі треба навчитися терплячості.

— Так, сер.

Стариган засміявся з якимось гавкучим звуком:

— «Так, сер. Ні, сер», — передражнив він. — Я знаю, ти щось замислив, якщо починаєш поводитися ввічливо. То що ж у тебе на думці?

— Робота, — відповів Каз. — Можливо, мені доведеться зникнути на якийсь час.

— Великі гроші?

— Дуже.

— А ризики?

— І ризики теж. Але ти отримаєш двадцять відсотків.

— Ти не можеш смикатися без мого дозволу, зрозуміло?

Каз вимушено кивнув, бо Пер Гаскель відкинувся в кріслі й сьорбнув пива.

— Ми розбагатіємо?

— Перетворимося на святих у золотих коронах.

Старий фиркнув:

— Як хочеш, аби мені не довелося жити, як вони.

— Я поговорю з Пімом, — сказав Каз. — Він може наглянути за всім, поки мене не буде.

Інеж спохмурніла. Куди це Каз зібрався? Їй він не казав про жодну велику роботу. І чому Пім? Від цієї думки їй стало трохи ніяково. Вона уявила, як сказав би тато: «Так прагнеш стати Королевою Злодюг, Інеж?» Робити свою роботу й робити її добре — це одне. А коли з’являються амбіції щодо цієї роботи — це геть інше. Вона не хотіла постійно залишатися з Покидьками. Прагнула лише сплатити свої борги й назавжди попрощатися з Кеттердамом. То яке має значення, якщо Каз поставить Піма за старшого, коли її вже тут не буде? «Тому що я розумніша за Піма. Тому що Каз довіряє мені більше». Але, мабуть, він не міг довірити команду такому дівчиську, як вона: їй навіть не було сімнадцяти, а ще два роки тому вона працювала в будинку розпусти. Вона носила довгі рукави, а футляр ножа майже цілком затуляв шрам на тому місці, де колись було татуювання «Звіринцю», та все одно всі про нього знали.

Каз вийшов із Гаскелевої кімнати, а Інеж покинула свою схованку, щоб перестріти його на сходах.