Будинок «Білої троянди» був одним із найрозкішніших маєтків Західної Клепки. Він мав власний причал, а фасад із білого блискучого мармуру робив його схожим на садибу крамаря, а не на бордель. Віконні рами завжди були оповиті ліанами білих троянд, і їхній терпкий солодкий аромат ширився цілим приканальним районом.

У вітальні пахло навіть приємніше. Тут стояли велетенські алебастрові вази, заповнені білими квітами; чоловіки й жінки — декотрі в масках чи вуалях, а дехто з відкритим обличчям — чекали на канапах зі слонової кістки, попиваючи маленькими ковтками вино, що майже не мало кольору, і насолоджуючись невеликими ванільними тістечками, просякнутими мигдальним лікером.

Хлопець за стійкою був убраний в оксамитовий костюм кремового кольору й носив у бутоньєрці білу троянду. Його волосся було так само білим, а очі безбарвними — він скидався на альбіноса, але Каз випадково дізнався, що хлопцеву зовнішність змінив котрийсь найманець-Гриша, щоб той цілком відповідав інтер’єрові.

— Пане Бреккер, — промовив хлопець, — Ніна приймає клієнта.

Каз кивнув і прослизнув у коридор за трояндовим деревом у горщику, упоравшись зі спокусою заховати носа в комірець. Вуйко Фелікс, котрий керував «Білою трояндою», полюбляв казати, що його дівчатка такі ж солоденькі, як і квіти. Але він дурив клієнтів — це був особливий сорт троянд, єдиний достатньо витривалий, щоб вижити у вологому кліматі Кеттердама, котрий не мав природного запаху. Усі квіти ароматизували штучно.

Бреккер простягнув руку до панелі за горщиком із деревом і притиснув великий палець до жолобка в стіні. Та від’їхала вбік, і хлопець рушив нагору гвинтовими сходами, котрими користувався лише персонал.

Кімната Ніни розташовувалася на третьому поверсі. Двері до спальні поруч були відчинені, і всередині не було нікого, тож Каз прослизнув до неї, підійшов до натюрморта, що висів на стіні, і притиснув обличчя поруч із ним. Кожен бордель мав такі оглядові вічка. З одного боку, це допомагало переконатися, що співробітники працювали чесно й були в безпеці, а з іншого, — пропонувало додаткову можливість для тих, хто любив спостерігати, як задоволення отримують інші. Каз бачив достатньо мешканців нетрів, котрі шукали задоволення в темних кутках і провулках, і не розумів, що тут може бути привабливого. До того ж він знав, що будь-хто, хто зазирне саме в це вічко, сподіваючись збудитися, буде глибоко розчарований.

За столом, укритим сукном кольору слонової кістки, сидів маленький лисий чоловічок. Його руки були акуратно складені біля срібної таці, але не торкалися її. Ніна Зенік стояла збоку від нього, закутана в шовкову червону кефту, котра вказувала на її статус Серцетлумачниці Гриші, і притискала одну руку до чоловікового чола, а другу — до його шиї. Вона була високою й мала статуру, як у носової фігури корабля, вирізьбленої вправними руками. У кімнаті було тихо, наче люди біля стола перетворилися на льодові фігури. Тут навіть не було ліжка, лише вузька канапа, де Ніна скручувалася щоночі.

Коли Каз запитав її чому, вона просто відповіла:

— Не хочу, щоб хтось щось вигадував.

— Людям не потрібне ліжко, щоб вигадувати, Ніно.

Дівчина змахнула віями.

— Що ти знаєш про це, Казе? Зніми рукавички, і ми подивимося, що спаде мені на думку.

Каз холодно дивився на неї, аж поки Ніна не відвела очей. Він не збирався фліртувати з Ніною Зенік і випадково дізнався, що вона теж не мала до нього особливого інтересу. Дівчина просто фліртувала з усіма поспіль. Якось він навіть бачив, як вона пускала бісиків парі черевиків, котрі побачила у вітрині.

Зараз Ніна й лисий сиділи мовчки, а час спливав, і, коли годинник забив нову годину, чоловік підвівся й поцілував дівчині руку.

— Іди, — відповіла вона урочистим голосом. — Мир тобі.

Лисий зі сльозами на очах знову поцілував їй руку.

— Дякую.

Щойно клієнт вийшов до коридору, Каз покинув спальню й постукав у Нінині двері.

Вона обережно відчинила їх, але ланцюжка не зняла.

— А, — сказала дівчина, побачивши Бреккера, — ти.

Ніна не здавалася надто щасливою від його візиту. І не дивно. Каз Бреккер біля твоїх дверей рідко знаменував щось добре. Вона зняла ланцюжок і дозволила хлопцеві увійти до кімнати, а сама тим часом скинула червону кефту й залишилася в шматочку атласної тканини, такої тоненької, що навряд чи її можна було вважати одягом.

— Святі, я ненавиджу цю річ, — сказала, відкидаючи вбік кефту й дістаючи з комода поношений халат.

— Що з нею не так? — поцікавився Каз.

— Вона недобре пошита. І кусається.

Кефта була виготовлена в Керчі, а не в Равці й була не справжньою формою, а костюмом. Каз знав, що Ніна ніколи не вдягне її на вулицю, — занадто ризиковано для Гриші. Вона була членом банди Покидьків, і це означало, що той, хто заподіє їй щось, дістане відплату від ватаги, але це вже мало непокоїтиме Ніну, якщо вона опиниться на кораблі, що везтиме рабів бозна-куди.

Ніна впала на стілець, скинула прикрашені коштовними камінцями капці й зарилася пальцями ніг у пухнастий білий килим.

— О-о-о-о, — протягла дівчина задоволено, — так значно краще.

Вона запхала одне тістечко з таці собі до рота й пробурмотіла:

— Чого ти хочеш, Казе?

— У тебе крихти на грудях.

— Байдуже, — відповіла, кусаючи тістечко. — Я дуже голодна.

Каз похитав головою, дивуючись, як швидко Ніна перейняла манери жриць Гриші. Мабуть, вона сумувала за виходами на справжню сцену. — Це був Ван Акстер? Крамар? — запитав Каз.

— Так.

— Його дружина померла минулого місяця, і відтоді Ван Акстерів бізнес пішов на спад. А тепер він ходить до тебе, то, може, скоро все зміниться?

Ніні не потрібне було ліжко, бо вона спеціалізувалася на емоціях. Працювала з радістю, незворушністю, упевненістю. Більшість Корпуснійців Гриші зосереджувалися на тілі, — убивали або зцілювали, — але Ніні потрібна була така робота, щоб залишитися в Кеттердамі й подалі від проблем. Тож замість того, щоб ризикувати життям і заробляти великі гроші в якості найманого вбивці, вона вповільнювала серцебиття, допомагала глибше дихати й розслабляти м’язи. Окрім цього, дівчина мала невеличкий бізнес — працювала Краяльницею й знала всі зморшки й другі підборіддя керчинських багатіїв. Але основним джерелом прибутку залишалася робота, де вона змінювала настрої. Люди приходили до неї самотніми, згорьованими, безпричинно засмученими, а йшли, отримавши рятівний круг і відкинувши всі турботи. Ефект не був тривалим, але іноді ілюзії щастя було достатньо, щоб її клієнти відчули, що можуть зустріти завтрашній день. Ніна стверджувала, що тут уся справа в залозах, але Каза не хвилювали подробиці, поки вона з’являлася тоді, коли була йому потрібна, і вчасно сплачувала Перу Гаскелю його відсоток.

— Думаю, ти побачиш зміни, — відповіла дівчина. Вона з’їла останнє тістечко, задоволено облизала пальці, виставила тацю за двері й подзвонила у дзвіночок, котрий викликав покоївку. — Ван Акстер почав навідуватися сюди наприкінці минулого тижня й відтоді не пропустив жодного дня.

— Чудово, — Каз подумки нагадав собі придбати знецінених акцій Ван Акстерової компанії. Навіть якщо настрій чоловіка змінюється в результаті Ніниних маніпуляцій, незабаром справи в бізнесі покращаться. Він трохи повагався, а потім усе ж таки сказав: — Ти покращуєш його самопочуття, звільняєш його від скорбот і таке інше… але чи можеш ти змусити його зробити щось? Скажімо, забути свою дружину.

— Змінити звивини його мозку? Не верзи дурниць.

— Мозок — усього-на-всього орган, — Каз процитував Ван Ека.

— Так, але надзвичайно складний. Контролювати чи змінювати думки іншої людини… що ж, це не те саме, що вповільнювати її пульс чи вивільняти гормони для зміни настрою. Складне завдання: надто багато невідомих змінних. Жоден Гриша на таке не здатний.

«Був», — додав подумки Каз.

— То ти лікуєш симптом, а не причину?

Вона знизала плечима:

— Він уникає смутку, а не лікується від нього. Якщо я його єдина надія, то він ніколи не забуде про смерть дружини.