— То, може, ти запропонуєш йому рухатися власним шляхом? Знайти нову дружину й припинити приносити сум до твоєї кімнати?

Дівчина провела щіткою по русявому волоссю й подивилася на Каза в дзеркало.

— Пер Гаскель планує пробачити мені мій борг?

— Навряд чи.

— Тоді Ван Акстер горюватиме так, як йому заманеться. За півгодини в мене наступний клієнт, Казе. У чому річ?

— Твій клієнт зачекає. Що ти знаєш про юрду парем?

Ніна знову здвигнула плечима.

— Лише чутки, але й вони видаються мені нісенітницею.

Якщо не враховувати Раду Потоків, у Кеттердамі працювало небагато гришників, і всі вони знали одне одного й радо ділилися інформацією. Більшість із них переховувалися від чогось, прагнули уникнути уваги работорговців і не викликати зацікавлення равканського уряду.

— Це не просто чутки.

— Верескуни, котрі літають? Плинороби, що обертаються на туман?

— Творці, які перетворюють свинець на золото. — Він заліз до кишені й передав їй шматочок жовтого металу. — Це правда.

— Творці виготовляють тканини, клопочуться про метали й матерію. Але вони не можуть перетворювати одне на інше. — Вона піднесла зливок до світла. — Ти міг узяти його де завгодно, — сказала дівчина точно так само, як і він заперечив Ван Екові кілька годин тому.

Не чекаючи на запрошення, Каз сів на оксамитову канапу й витягнув хвору ногу.

— Юрда парем існує, Ніно, і якщо ти досі той добрий малий солдат Гриші, за якого я тебе маю, то захочеш почути, на що вона перетворює людей на кшталт тебе.

Ніна покрутила шматочок золота в долоні, потім щільніше затягнула халат і вмостилася на краєчку канапи. Каз знову зачудувався її трансформацією. У цих кімнатах вона грає роль, яка подобається її клієнтам, — могутньої Гриші, майстра своєї справи. Але коли сидить тут, заховавши під себе п’яти й насупившись, стає схожою на себе справжню — на сімнадцятирічну дівчинку, котра виросла в неоподатковуваних розкошах Маленького Палацу, а тепер опинилася далеко від дому й ледве може впоратися з кожним наступним днем.

— Розказуй, — запропонувала вона.

Каз почав оповідати. Він змовчав про особливості Ван Екової пропозиції, але розповів їй про Бо Юл-Баюра, юрду парем й особливо наголосив на нещодавній крадіжці равканських військових документів.

— Якщо все це правда, Бо Юл-Баюра треба знищити.

— Ми маємо іншу роботу, Ніно.

— Ідеться не про гроші.

Ішлося завжди про гроші. Але Каз знав кілька інших слабких місць, на які можна було натиснути. Ніна любила свою країну та її людей. Вона досі вірила в майбутнє Равки й Другої армії — військової еліти Гриші, котру було майже знищено під час громадянської війни. У Равці Нінині друзі вважали її мертвою, жертвою фієрданських мисливців за відьмами, і сьогодні вона хотіла, щоб так усе й залишилося. Але Бреккерові було відомо, що вона мріє одного дня повернутися додому.

— Ніно, ми збираємося викрасти Бо Юл-Баюра, і для цього мені потрібен Корпуснієць. Ти маєш бути в моїй команді.

— Хай би де він ховався, якщо ви його знайдете, пам’ятайте: залишити його серед живих — найвищий ступінь безвідповідальності. Моя відповідь: «Ні».

— Він не ховається. Фієрданці тримають його в Льодовому Дворі.

Ніна помовчала, потім сказала:

— Що ж, тоді можеш уже вважати його мерцем.

— Торговельна Рада не погоджується з тобою. Вони б не наражалися на неприємності та не обіцяли б таку винагороду, якби гадали, що Юл-Баюра вже знешкодили. Ван Ек справді непокоївся. Я бачив це на власні очі.

— Той крамар, із яким ти розмовляв?

— Так, він уважає, що розвідка має правильну інформацію. Якщо ні, я візьму удар на себе. Але якщо Бо Юл-Баюр живий, хтось мусить викрасти його з Льодового Двору. Чому б це не зробити нам?

— Льодовий Двір, — повторила Ніна, і Каз зрозумів, що в її голові картинка почала складатися. — Але тобі потрібен не лише Корпуснієць, чи не так?

— Ні, мені потрібен хтось, хто знає Льодовий Двір ззовні й ізсередини.

Вона звелася на ноги й почала міряти кімнату кроками, притримуючи руками край халата, що розвівався.

— Ти маленький негідник, тобі це відомо? Скільки разів я приходила до тебе й благала допомогти Матаясові. А тепер ти хочеш чогось…

— Пер Гаскель не благодійна організація.

— Не звертай із дурної голови на людську, — розлютилася Ніна. — Якби ти хотів допомогти, і так знав би, що робити.

— А чому б я мав це робити?

Дівчина розгублено подивилася на Каза.

— Бо… бо…

— Ніно, чи робив я колись щось задурно?

Вона розтулила рот і, не промовивши ні слова, стулила його.

— Чи відомо тобі, до скількох людей я мав би звернутися по послугу? Скільки дати хабарів, щоб витягти Матаяса Гелвара з в’язниці? Ціна була надто високою.

— А тепер? — спромоглася запитати дівчина, хоча її очі досі люто блищали.

— А зараз Гелварова свобода стала ціннішою.

— Це…

Він підвів руку й перервав дівчину:

— Ціннішою для мене.

Ніна притиснула пальці до скронь.

— Навіть якщо ти звернешся до нього, Матаяс ніколи не погодиться допомагати тобі.

— Це лише питання важеля, Ніно.

— Ти його не знаєш.

— Не знаю? Він така сама людина, як будь-хто інший, і керують ним жадібність, гордість і біль. Ти мала б це розуміти краще за інших.

— Гелваром керує лише гордість. І ти не можеш змінити це підкупом чи катуванням.

— Може, колись це було так, Ніно, але відтоді минув дуже довгий рік. Гелвар страшенно змінився.

— Ти бачився з ним? — Її зелені очі дивилися напружено.

«Ось, — подумав Каз, — Бочка ще не позбавила тебе надії».

— Бачився.

Ніна глибоко й судомно втягнула повітря.

— Він прагне помсти, Казе.

— Прагне, а не потребує, — відповів Каз. — Важіль матиме той, хто зрозуміє різницю.

Ніну нудило, але зовсім не тому, що хиталася гребна шлюпка. Вона спробувала дихати глибше, зосередитися на вогнях Кеттердамської гавані, котра зникала позаду, і на розміреному плюскоті весел у воді. Поруч із нею Каз надягав маску й плащ, а Маззен веслував із якоюсь нещадною й агресивною швидкістю, наближаючи човен до Терреніела, — одного з мініатюрних віддалених керчинських островів, — ближче до в’язниці Пекельні Ворота й Матаяса.

Низько над водою стелився туман, закручуючись вологими стовпами. Він ніс із собою запах дьогтю, різних машинерій імперіумської верфі та щось іще — солодкавий сморід тіл, що гнили на Баржі Женця — у місці, куди Кеттердам викидав тих, хто не заслуговував бути похованим на заміських цвинтарях.

«Огидно», — подумала Ніна, загортаючись щільніше в плащ. Чому люди взагалі хотіли жити в місті, як це, їй не вдавалося збагнути.

Маззен веслував і радісно щось наспівував. Ніна була знайома з ним лише поверхово — викидайло й вибивальник грошей, як і нещасний Великий Болліґер. Вона уникала Рейки й «Воронячого клубу» всіма силами. Каз через це називав її снобом, але дівчину мало непокоїло, що він думає про її вподобання. Ніна озирнулася на широченні Маззенові плечі й замислилася, чи Каз узяв його із собою, аби той веслував, чи чекав на проблеми.

«Звісно ж, у нас будуть проблеми». Вони лаштуються вдертися до в’язниці. «Ми ж не на вечірку зібралися. То чому ж одяглися, наче на вечірку?»

Вона зустрілася з Казом і Маззеном у П’ятій гавані опівночі, і, щойно спустилася до шлюпки, Каз простягнув їй синій шовковий плащ із каптуром і вуаль, що пасувала до нього, — це було вбрання Втраченої Нареченої, один із тих костюмів, котрі так полюбляли вдягати шукачі насолод, коли потрапляли до Бочки. Бреккер убрався у велетенський помаранчевий плащ, а на голову натягнув маску Безумця; Маззен виглядав так само. Залишилося знайти сцену, і вони можуть зіграти одну з тих дикунських, моторошних вистав «Комеді Бруте», котру в Керчі вітали гучними оплесками.