Каз злегка підштовхнув її ліктем:

— Опусти вуаль.

Він також надягнув на обличчя свою маску — довгий ніс і вирячені очі в тумані ввижалися ще страхітливішими.

Ніна майже здалася й збиралася запитати, для чого потрібні костюми, але раптом помітила, що вони не самі. Крізь пасма туману дівчина побачила обриси інших човнів, котрі рухалися поруч, а на них сиділи інші Безумці, інші Наречені, Багряний Пан і Королева Скарабеїв. Які справи чекали на цих людей у Пекельних Воротах?

Каз відмовився повідомляти їй деталі свого плану, а коли вона спробувала наполягти, сказав лише: «Сідай у човен». Це був типовий Бреккер. Він знав, що не має розповідати їй нічого, тому що Матаясова свобода так вабила дівчину, що вже й без того затьмарила її здоровий глузд. Ніна намагалася вмовити Каза визволити Гелвара з в’язниці більшу частину року. Тепер він міг запропонувати Матаясові не лише свободу, але й винагороду, на яку вона навіть сподіватися не могла.

Коли вони дісталися до скелястих берегів Терренієла, у темряві миготіло лише кілька вогників. Чутно було, як хвилі розбиваються об каміння.

— Хіба ти не міг просто підкупити начальника в’язниці? — прошепотіла Ніна.

— Я не хотів, аби він знав, що має те, що мені потрібно.

Коли дно човна зашаруділо піском, два чоловіки вибігли й витягли його на берег. Інші човни, котрі Ніна бачила, приставали до тієї самої невеличкої бухти, що й вони. Кільканадцять чоловіків, котрі безперестанно лаялися й бурчали, виштовхували їх на берег. Крізь серпанок вуалі їхні силуети здавалися нечіткими, але дівчина помітила на передпліччях татуювання — дику кішку, що згорнулася клубочком, — символ Десятицентових Левів.

— Гроші, — сказав один із них, коли вони вилізли із човна.

Каз простягнув жменю крюґе, і, щойно їх перелічили, Десятицентові Леви помахали руками.

Вони йшли вздовж нерівного шляху, освітленого низкою факелів, до підвітряного боку в’язниці. Ніна нахилила голову й пильно подивилася на високі темні вежі фортеці, відомої як Пекельні Ворота — чорний кам’яний кулак, що стримів між морем і небом. Раніше вона бачила його здалеку, коли заплатила рибалці, щоб той вивіз її з острова. Але коли дівчина попросила підплисти трошки ближче, рибалка відмовився.

— Там чатують мерзенні акули, — стверджував чоловік, — із повними животами крові в’язнів.

Ніна здригнулася від однієї згадки.

Двері були відчинені й підперті. Один із членів Десятицентових Левів провів усіх досередини. Вони увійшли до темної й на диво чистої кухні, на стінах котрої висіли велетенські діжки, що більше пасували б для прання, ніж для приготування їжі. Запах тут був дивний — якась суміш оцту й шавлії. «Як на кухні крамаря», — подумала Ніна. У Керчі вірили, що робота — це близький родич молитви. Може, дружини купців приходили сюди, щоб відчищати підлоги, стіни й вікна, прославляючи Ґхезена — бога виробництва й торгівлі — милом, водою й подразненням рук. Ніна стримувалася, щоб не покепкувати. Хай чистять усе, що їм подобається. Крізь цей здоровий запах пробивався невитравний сморід плісняви, сечі й немитих тіл. Щоб позбутися його, мало статися справжнє диво.

Вони минули вологий вхідний коридор, і Ніна подумала, що далі попрямують до камер, але натомість увійшли в інші двері, до високого кам’яного переходу, який з’єднував основне тюремне приміщення з тим, що здавалося ще однією вежею.

— Куди ми йдемо? — прошепотіла Ніна. Каз не відповів. Налетів вітер, поворушив вуаль і шмагнув щоки солоними бризками.

Коли вони ввійшли до другої вежі, із сутінку виринула постать, і Ніна ледве стримала крик.

— Інеж, — сказала вона, і дихання зрадило її. Сулійська дівчина надягла роги й туніку з високим коміром — таке вбрання зазвичай носили Сірі Чортенята, але Ніна все одно її впізнала. Жодна людина не рухалася так, як Інеж, — наче світ був димом і вона пливла в ньому.

— Як ти взагалі сюди дісталася? — прошепотіла їй Ніна.

— Я припливла раніше продовольчою баржею.

Ніна зчепила зуби.

— То люди просто припливають сюди й покидають Пекельні Ворота заради розваги?

— Раз на тиждень, — відповіла Інеж, і її бісівські ріжки захиталися в повітрі.

— Що ти маєш на увазі під «раз на…»?

— Замовкни, — прогарчав Каз.

— Не затуляй мені рота, Бреккере, — розлючено прошепотіла Ніна. — Якщо до Пекельних Воріт так просто потрапити…

— Проблема не потрапити до них, а вибратися звідси. А тепер стули пельку й пильнуй.

Ніна проковтнула свій гнів. Вона дозволила Казові керувати грою. Він переконав її, що іншої можливості немає.

Тепер вони ввійшли до вузького переходу. Ця вежа здавалася інакшою, ніж перша. Її шорстке витесане каміння почорніло від факелів. Їхній провідник із Десятицентових Левів штовхнув важкі залізні двері й жестом запросив на круті сходи. Тут сморід тіл і випорожнень сильнішав, змішуючись із солоним і вологим запахом поту.

Група спускалася гвинтовими сходами до самого нутра скель. Ніна торкнулася стіни; тут не було билець, і дна не було видно, дівчина не сумнівалася, що впасти було б неприємно. Вони йшли недовго, але перш ніж дісталися до своєї мети, Серцетлумачниця затремтіла, м’язи боляче напнулися — не від напруження, а від розуміння, що десь у цьому жахливому місці перебуває Матаяс. «Він тут. Він під цим дахом».

— Де ми? — прошепотіла вона, коли всі пірнули до зведеного судомою кам’яного тунелю й минули темні печери за залізними ґратами.

— Це стара в’язниця, — сказав Каз. — Вони збудували нову вежу, а цю просто покинули.

Дівчина почула стогін з однієї з камер.

— Вони досі тримають тут в’язнів?

— Лише найгірших.

Ніна вдивилася в простір між ґратами порожньої камери. Зі стіни звисали кайдани, темні від іржі та чогось схожого на кров.

Крізь стіни Ніна чула якийсь приглушений звук, що не затихав ні на мить. Спочатку вона думала, що це шумить океан, а потім збагнула, що це хтось ритмічно скандує. Тепер перед ними з’явився новий вигнутий тунель. Праворуч від дівчини було ще більше старих камер, але крізь розхитані склепінчасті проходи ліворуч до тунелю ливнуло світло, і там вона побачила галасливий, збуджений натовп.

Десятицентовий Лев провів їх тунелем до третьої арки, де стояв охоронець у сіро-синій формі з гвинтівкою на спині.

— Ще четверо для тебе, — крикнув Десятицентовий Лев крізь натовп, а потім звернувся до Каза: — Якщо ти захочеш піти геть, охоронець покличе супровід. Ніхто не може тинятися тут без провідника, зрозуміло?

— Звичайно, звичайно, навіть не мріятиму про таке, — відповів крізь свою химерну маску хлопець.

— Розважайтеся, — сказав Десятицентовий Лев із паскудною посмішкою. Вартовий помахав йому навздогін.

Ніна зробила крок до арки, і їй здалося, наче вона потрапила в моторошне нічне жахіття. Вони опинилися на обривистому кам’яному виступі й могли спостерігати згори за неглибоким, грубо витесаним амфітеатром. Вежу випатрали й унизу зробили арену, навколо якої залишили тільки чорні стіни. Дах упав чи був зруйнований уже давно, тож високо вгорі виднілося вкрите хмарами небо без жодної зірки. Здавалося, що ти перебуваєш у порожнистому стовбурі масивного дерева, котре померло сотні років тому й стало притулком для відлунь.

Навколо Ніни на випнутих терасах юрмилися чоловіки й жінки, вбрані в маски й вуалі. Люди нетерпляче тупцювали на місці, спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу. Стіни навколо бойовища яскраво освітлювали факели, а пісок на арені був червоним і мокрим від крові.

Навпроти чорного отвору печери, біля велетенського дерев’яного колеса з позначками, що нагадували зображення маленьких тварин, стояв кощавий бородатий чоловік у кайданах. Було очевидно, що колись він був кремезним, але тепер шкіра звисала з ослаблених м’язів. Поруч із чоловіком стояв молодик у злиденній накидці з лев’ячої шкіри, а велика котяча морда обрамлювала обличчя. Між левовими вухами стирчала недоладна золота корона, а замість очей він мав яскраві срібні десятицентовики.