— А якщо ні?

— Тоді Гелвар знову сидітиме за ґратами, а Маззен отримає платню. І я пригощу його сніданком у «Коуперомі».

— Можна мені замовити вафлі? — пробурмотів Маззен.

— Що ж, усі отримають вафлі. І віскі. Якщо ми не впораємося з роботою, жодна людина не захоче залишатися поруч зі мною тверезою. Закінчила, Ніно?

Дівчина ствердно кивнула, і Інеж зайняла її місце, щоб перев’язати Маззена так, аби він нагадував Матаяса.

— Гаразд, — сказав Каз. — Зведи Гелвара на ноги.

Ніна схилилася біля Матаяса, а Каз присвічував їй жевриком. Навіть уві сні хлопцеве обличчя мало стурбований вигляд, бліде чоло вкривали глибокі зморшки. Дівчина дозволила своїм рукам пробігтися вкритою синцями щелепою, подолавши спокусу затримати долоню на хлопцевому обличчі.

— Облиш його пику, Ніно. Мені потрібно, щоб він міг рухатися, а не брати участь у конкурсі краси. Зціли його швиденько настільки, щоб він міг іти. І не роби настільки жвавим, щоб дратував нас.

Ніна опустила ковдру й узялася до роботи.

«Просто чергове тіло», — казала вона собі. Каз часто кликав її серед ночі, щоб зцілити поранених членів банди Покидьків, котрих він не збирався показувати офіційним медикам — дівчат із колотими ранами, хлопців зі зламаними ногами чи кулями всередині, жертв сутичок із міською вартою чи іншими бандами. «Удавай, що це Маззен. Чи Великий Болліґер, чи якийсь інший придурок. Ти не знаєш цього хлопця». Останнє було щирою правдою. Хлопець, якого вона знала, був лише риштованням, а над ним постало щось геть нове.

Вона ніжно торкнулася хлопцевого плеча.

— Гелваре, — мовила. Він не поворухнувся. — Матаясе.

У горлі застряг клубок, і дівчина відчула, як бринять на очах сльози. Вона поцілувала хлопця в скроню. Знала, що Каз та інші дивляться й що вона виставляє себе на посміховисько, але минуло так багато часу, і врешті він був тут, напроти неї, так сильно переламаний.

— Матаясе, — повторила.

— Ніно? — Його голос був хрипкий, але так само приємний, як у її спогадах.

— Ох, усі святі, Матаясе, — прошепотіла дівчина. — Прошу, прокинься.

Він широко розплющив одурманені блідо-сині очі.

— Ніно, — сказав м’яко. Торкнувся пальцями її щоки, його шорстка долоня неймовірно ніжно гладила її обличчя. — Ніно?

Сльози потекли дівочими щоками.

— Ч-ш-ш-ш, Матаясе. Ми тут, щоб забрати тебе із собою.

Вона не встигла й змигнути оком, як хлопець схопив її за плечі та притис до підлоги.

— Ніно, — прогарчав він.

І стис пальцями Нінине горло.

Матаясові знову наснився сон. Сон про неї.

У кожному своєму сновидінні він полював на неї, часом на вкритих соковитою зеленню весняних луках, але зазвичай у крижаних пустелях, долаючи брили та тріщини чіткими й упевненими кроками. Щоразу він гнався за нею й щоразу ловив. Якщо сон був гарний, він притискав її до землі й душив, задоволено спостерігаючи, як останні іскри життя зникають із дівочих очей. І серце повнилося радісним відчуття розплати й співало: «Нарешті, нарешті». У поганих снах він цілував її.

У жодному сновидінні Ніна не боролася з ним. Лише сміялася, наче ця гонитва була просто грою, наче знала, що він упіймає її, а може, навіть хотіла, щоб упіймав, і найбільше у світі прагнула опинитися під його тілом. У його руках вона була податливою та досконалою. Він цілував її, ховав обличчя у вологий затишок її шиї. Кучеряве волосся лоскотало щоки, а хлопець відчував, що, якби міг обіймати її трохи довше, кожна рана, кожна образа, кожна погана річ зникла б із його життя.

— Матаясе, — ніжно промовляла Ніна його ім’я своїми устами. Це був найгірший зі снів, і хлопець прокинувся. Він ненавидів себе майже так само, як її. Знати, що можеш зрадити самого себе, знову зрадити свою країну навіть уві сні, — після всього, що ця дівка заподіяла йому, якась хвора частина свідомості все ще бажала її, — було трохи занадто…

Сьогодні сон був поганим, дуже поганим. Вона була вбрана в синій шовк, одяг розкішніший, ніж усе, що він будь-коли бачив на ній; у волоссі легка вуаль, світло гасових ламп віддзеркалювалося від неї та блищало, наче краплі дощу. Джеле, вона навіть пахла приємно. Навколо ширився той самий запах вогкого моху, але тепер до нього додалися парфуми. Ніна полюбляла розкоші, і парфуми були дорогими — троянди і ще щось, незнайоме носові жебрака. Вона притислася м’якими вустами до його скроні, і хлопець відчув, що Ніна плаче.

— Матаясе.

— Ніно, — спромігся промовити він.

— Ох, усі святі, Матаясе, — прошепотіла дівчина. — Прошу, прокинься.

І тут він прокинувся та зрозумів, що втратив глузд, бо вона досі була тут, у його камері, уклякала поруч із ним, ніжно торкаючись грудей.

— Будь ласка, Матаясе.

Її голос звучав благально. Так, як у його сновидіннях: іноді вона благала про помилування, а часом — про щось зовсім інше.

Він потягнувся й торкнувся її обличчя. Яка ж м’яка в неї шкіра. Колись він посміювався з неї через це. «Справжній солдат не може мати таку шкіру, — казав він дівчині, — ніжну, випещену». Глузував із соковитості її тіла, присоромлений власною реакцією на нього. А тепер торкнувся теплого вигину її щоки, відчув м’який дотик волосся. Таке прекрасне. Таке справжнє. Це було несправедливо.

Потім Матаяс помітив засохлу кров на своїх руках. Біль затопив його суцільною хвилею, і хлопець урешті прокинувся по-справжньому — тріщини в ребрах, розбиті руки, щербатий зуб. Він навіть не знав, коли це сталося, але якимсь чином подряпав цим зубом язик. У роті досі відчувався мідний присмак крові. Вовки. Вони змусили його вбивати вовків.

Він прокинувся.

— Ніно?

У її чарівних зелених очах блищали сльози. Гнів охопив Матаяса. Вона не мала права на сльози, жодного права на співчуття.

— Ч-ш-ш-ш, Матаясе. Ми тут, щоб забрати тебе із собою.

У яку гру вона грала? Що це за нова жорстока гра? Він щойно навчився виживати в цьому потворному місці, аж тут з’явилася вона, щоб подарувати йому свіжу порцію тортур.

Хлопець рвонувся вперед, перекинувши її на землю й міцно обхопивши руками шию. Він накрив її тіло своїм так, щоб міцно притиснути колінами її долоні до підлоги. Матаяс до дідька добре знав, що із розв’язаними руками Ніна була смертельно небезпечною.

— Ніно, — проскреготав він. Вона звивалася в хлопцевих руках. — Відьма, — вичавив із себе повітря зі свистом, нахиляючись над нею. Бачив, як розширилися її очі, як наливається кров’ю обличчя. — Благай мене, — сказав, — благай подарувати тобі життя.

Раптом Матаяс почув клацання, і замогильний голос попередив:

— Тримай свої руки подалі від неї, Гелваре.

Хтось позаду нього притис Матаясові до шиї револьвер. Хлопець і оком не змигнув.

— Ну ж бо, застрель мене, — промовив він і міцніше стиснув руки на Ніниній шиї — ніщо не позбавить його такого задоволення. Ніщо.

Зрадниця, відьма, мерзенне створіння — усі ці слова кружляли в голові, але були ще й інші: красуня, чарівна звабниця. Рьод фетла — називав він її раніше — маленька червона пташка з пір’ячком кольору Ніниного ордену Гриші. Кольору, котрий вона любила. Він стиснув пальці ще сильніше, змушуючи слабохарактерний голосочок усередині замовкнути.

— Якщо ти справді втратив глузд, доведеться поводитися з тобою значно жорсткіше, ніж я планував, — мовив скрипучий голос.

Матаяс почув, як щось зі свистом пронеслося в повітрі, і різкий біль протнув ліве плече. Здавалося, наче його вдарив крихітний кулачок, проте заніміла ціла рука. Матаяс зойкнув, нахиляючись уперед і однією рукою стискаючи Нінину шию. Він майже впав просто на неї, але хтось смикнув його назад, ухопившись за комір.