Перед Гелваром стояв хлопець у формі охоронця міської варти. У його темних очах мерехтів неприємний вогонь, в одній руці був пістоль, а в другій — ціпок, прикрашений вирізьбленою воронячою головою з підкреслено гострим дзьобом.

— Тримай себе в руках, Гелваре. Ми тут, щоб витягти тебе. Я можу зробити з твоєю ногою те саме, що з рукою, і тоді ми потягнемо тебе за собою, або ти можеш вийти звідси, як порядна людина, на своїх двох.

— Ніхто не може втекти з Пекельних Воріт, — відповів Матаяс.

— Сьогодні це станеться.

В’язень нахилився вперед, намагаючись знайти точку опори й стискаючи занімілу руку.

— Ви не можете просто вивести мене звідси. Охоронці мене впізнають, — буркнув він. — Я не збираюся втрачати привілеї, отримані в боях, щоб ви могли тягти мене Джел знає куди.

— Ми тебе замаскуємо.

— А якщо охорона перевірить…

— Вони будуть занадто зайняті, щоб перевіряти, — відрубав дивний блідий хлопець. І одразу ж почувся крик.

Матаясова голова смикнулася вгору. Він почув, як гучніше загупали кроки на арені, наче море людей ринуло до проходів неподалік від його камери. Почув, як закричала охорона, заревіла велетенська кішка, затрубив слон.

— Ти відчинив клітки. — Нінин голос із недовірою тремтів, хоча хто міг знати, справді вона здивована чи вдає. Матаяс намагався не дивитися на неї, щоб не втратити останній зв’язок із реальністю. Він уже й так почувався хворим від усього, що коїлося навкруги.

— Джаспер мав чекати, поки дзвони не проб’ють третю, — повідомив блідий.

— Уже третя, Казе, — відгукнулася тендітна дівчина в кутку. Вона мала темне волосся та смагляву шкіру глибокого бронзового кольору, як усі сулійці. На неї спиралася людина, укрита рубцями й бинтами.

— Відколи Джаспер став пунктуальним? — пожалівся хлопець, зиркаючи на годинник. — Гелваре, можеш іти?

Він простягнув Матаясові руку в шкіряній рукавичці.

«Це сон. Найдивніше з усіх моїх сновидінь, але це точно мені сниться». Може, вбивство вовків нарешті допомогло йому цілком утратити здоровий глузд. Він убив сьогодні цілу родину. І скільки б не шепотів молитви за їхні дикі душі, ніщо вже не допоможе.

Матаяс подивився вгору, на блідого демона з руками в чорних рукавичках. Інші називали його Казом. Чи виведе він Матаяса з цього нічного жахіття, а чи потягне за собою в нове пекло? «Обирай, Гелваре».

Матаяс потис хлопцеву руку. Якщо все це правда, а не ілюзія, він уникне всіх пасток, що для нього підготували. Гелвар почув, як Ніна видихнула — з полегшенням чи розгнівано? Похитав головою: з нею він розбереться пізніше. Тендітна смаглява дівчина обгорнула довкола його плечей плащ і надягла йому на обличчя потворну маску з носом, схожим на дзьоб.

У проході біля камери панував хаос. Костюмовані чоловіки й жінки накочували хвилями, кричали та штовхалися, намагаючись утекти якнайдалі від арени. Охоронці взялися за зброю, і то тут, то там чулися постріли. Матаяс відчув запаморочення, бік страшенно болів, а ліва рука досі висіла, наче батіг.

Каз махнув на дальню праву арку, пояснюючи, що їм доведеться пройти крізь товкотнечу назад до арени. Матаясові було байдуже. Він міг би пірнути в юрбу, прокласти собі шлях до сходів, а потім до човна. «А що тоді?» Не мало значення. Не було часу, щоб щось запланувати.

Він зробив крок до юрби, і тієї ж миті його потягнули назад.

— Хлопці на кшталт тебе не призначені для того, щоб щось вигадувати, Гелваре, — мовив Каз. — Ці сходи ведуть до вузького тунелю. Як ти гадаєш, вартові не перевірятимуть, хто під маскою, перш ніж тебе туди пустити?

В’язень насупився й попрямував за рештою серед натовпу, відчуваючи спиною Казову долоню.

Якщо в проході панував хаос, то арена перетворилася на царство божевілля. Матаяс мигцем помітив, що серед трибун стрибають і бавляться гієни. Одна з них уже частувалася тілом, убраним у плащ із багряним каптуром. Слон із розчарованим ревом кидався на стіну, здіймаючи хмари пилу. Хлопець побачив білого ведмедя й одну з великих кішок джунглів Південних Колоній, що припала до карниза, вищиривши зуби. Він знав, що в клітках були також змії, і сподівався, що той Джаспер мав достатньо клепок, щоб не випустити їх.

Вони пройшли піщаною підлогою, де Матаяс бився за привілеї останні півроку, але коли попрямували до тунелю, назустріч їм вийшла пустельна ящірка. Її хвіст нетерпляче гупав по землі, а з пащі звисала біла отруйна піна. Перш ніж Матаяс лише подумав про те, щоб поворухнутися, смаглява дівчина перекинулася через спину й убила тварюку, запхавши під її броньовану луску два блискучі кинджали. Ящірка вискнула й завалилася набік. Матаяс відчув щось схоже на сум. Це було гротескне створіння, і хлопець ніколи не бачив, щоб хтось вижив у бійці з ним, але все ж таки воно теж було живою душею. «Ти ніколи не бачив, щоб хтось вижив у бійці з ним до сьогодні, — поправив він себе подумки. — За кинджалами бронзової панянки варто поспостерігати».

Він прикинув, що вони перетнуть арену й попрямують до трибун, щоб уникнути натовпу, котрий затоплював проходи. Можливо, просто піднімуться сходами і, дасть Джел, минуть вартових, вишикуваних нагорі. Натомість Каз повів їх до тунелю з клітками. Ними слугували колишні камери, котрі перетворилися на притулок для яких завгодно створінь, що потрапили цього тижня до рук керівників Пекельних Воріт. Тут були і старі циркові тварини, і потвори з лісів та сіл, і навіть хвора свійська худоба. Коли вони крокували вздовж камер із відчиненими дверима, Матаяс помітив пару жовтих очей, що люто позирала на нього з глибини однієї з камер, і швидко рушив далі, проклинаючи свою змертвілу руку й відсутність зброї. Він став фактично беззахисним. «Куди цей Каз веде їх?» Група швиденько пройшла повз дикого кнура, що смакував охоронцевим тілом, і плямисту кицьку, котра зашипіла й засичала в їхньому напрямку, але ближче підійти не наважилася.

Раптом серед задушливого мускусного запаху тварин і смороду їхніх випорожнень Матаяс відчув свіжий аромат солоної води. Почув, як накочуються на берег хвилі. Послизнувся й зрозумів, що каміння під ногами вологе. Зараз вони заглибилися в тунель далі, ніж йому будь-коли дозволяли. Мабуть, наближалися до моря. Що б не задумали Ніна й усі ці люди, вони насправді виводили його зі смердючого кишківника Пекельних Воріт. У зеленавому світлі жевриків, котрі несли Каз і смаглява дівчина, Матаяс розгледів крихітний човник, зашвартований попереду. Чоловік, що сидів у ньому, здавався охоронцем, але підвів руку й помахав їм.

— Ти занадто поквапився, Джаспере, — сказав Каз, підштовхуючи Матаяса до човна.

— Я зробив усе вчасно, як ми й домовлялися.

— Знаючи тебе, це було занадто рано. Наступного разу, коли зберешся мене вразити, попереджай.

— Тварини на волі, а я знайшов для вас човна. Думаю, слово «дякую» було б доречним.

— Дякую, Джаспере, — відповіла Ніна.

— Для тебе все що завгодно, красуне. Бачиш, Казе? Так поводяться цивілізовані люди.

Матаяс слухав балачки одним вухом. Чутливість повернулася до лівої руки, і пальці почало пощипувати. Він не міг упоратися з ними всіма, не в такому стані, до того ж вони мали зброю. Але, здавалося, револьвери мають лише Каз і хлопець у човні — Джаспер. «Відчепи мотузку й знешкодь Джаспера». Тоді б він мав зброю й човен. «А Ніна може зупинити твоє серце ще до того, як ти простягнеш руку до весла, — нагадав собі Гелвар. — Тож застрель спершу її. Прямісінько в серце. Помилуйся, як вона впаде, і тікай звідси». Він міг так і вчинити. Знав, що може. Йому потрібно було лише відволікти увагу.

Бронзова панянка стояла праворуч від нього. На зріст вона була ледве йому по плече. Незважаючи на рани, він міг штовхнути її у воду, не похитнувшись і не завдавши їй справжньої шкоди.

«Штовхни дівчину. Розв’яжи човен. Знешкодь стрільця. Убий Ніну. Убий Ніну. Убий Ніну», — він набрав у груди повітря й кинувся на дівчину.

Вона зробила крок убік, наче знала про його задум, і мляво підставила п’ятку під хлопцеву щиколотку.