«Чи можу я розповісти тобі таємницю справжнього кохання? — якось запитав батько. — Мій друзяка полюбляв казати, що жінки люблять квіти. І він мав чимало романів, а дружини так і не знайшов. Знаєш чому? Бо жінки люблять квіти, але лише одна з них закохана в аромат гарденій пізнього літа, котрий нагадує їй бабчин ґанок. Єдина жінка любить яблуневий цвіт у синьому горнятку. Лише одна жінка віддала своє серце дикій герані».

«Це мама!» — вигукнула Інеж.

«Так, мама закохалася в дику герань, бо не існує іншої квітки цього відтінку, і вона стверджує, що, коли ламає гілочку й закладає за вухо, цілий світ пахне літом. Багато хлопців приноситимуть тобі квіти. Але одного дня ти зустрінеш того, хто запам’ятає твою улюблену квітку, улюблену пісню, улюблені солодощі. І навіть якщо він буде занадто бідним, щоб принести тобі їх, це не матиме значення, бо він витратив час, щоб вивчити тебе так, як ніхто інший. Лише цей хлопець заслуговує на твоє серце».

Здавалося, це було сто років тому. Її тато помилявся. Жоден хлопець не приносив їй квітів, приходили лише чоловіки зі стосами крюґе й повними монет гаманцями. Чи побачить вона ще колись тата? Чи почує, як співає мама, чи посміється над недоумкуватими дядечковими оповідками? «Я не впевнена, що ще маю серце, щоб віддати його комусь, тату».

Проблема була в тому, що Інеж більше не знала, яка в неї мета. Коли вона була маленькою, усе здавалося простим — татова усмішка, туго натягнута линва під ногами, помаранчевий пиріг, загорнутий у білий папір. Потім це все вкрали в неї Цьоця Гелін і «Звіринець», а ще пізніше їй довелося виживати щодня, стаючи трошки сильнішою щоранку. Тепер вона не знала, чого хоче.

«Просто зараз я хотіла б, щоб він вибачився, — вирішила вона. — І я не зійду на корабель без цього. Навіть якщо Каз не шкодує про свої слова, хай удасть. Усе ж таки він мій боржник і міг би бодай прикинутися, що він людина».

Якби вона не запізнювалася, неодмінно попетляла б Західною Клепкою чи просто прогулялася б дахами. Такий Кеттердам вона любила — тихий і спорожнілий, високо над натовпом, де гори місячного світла виростали поверх шпилястих верхівок будинків і несправних коминів. Але сьогодні в неї не було достатньо часу. Останньої миті Каз відіслав її із завданням винести з якоїсь крамнички дві грудки парафіну. Він навіть не повідомив, для чого вони чи чому так терміново необхідні. І захисні окуляри проти снігу? Інеж довелося навідатися до трьох різних галантерей, поки вона знайшла те, що треба. Дівчина так стомилася, що навіть не повірила б, що зможе перелізти через шпиль якогось будинку: не спала вже дві ночі, а цілісінький день крутилася містом, щоб назбирати необхідних на шляху до Льодового Двору речей.

Інеж відчула: вона мусить довести собі, що зможе.

Вона ніколи не пересувалася Західною Клепкою сама. Поруч із Покидьками вона могла минути «Звіринець», навіть не поглянувши на золоті ґрати на вікнах. Але сьогодні серце загупало, а кров зашуміла у вухах, щойно попереду з’явився вкритий позолотою фасад. «Звіринець» збудували так, щоб він скидався на багатоярусну клітку. Перші два поверхи були відкритими, але обнесеними досить нещільними золотими ґратами. Його ще називали «Будинком екзотики». Якщо вам були до душі шуанські дівчата чи фієрданські жінки-велетки, червоноволосі панянки з Мандрівного Острова або темношкірі доньки Новозем’я, пунктом вашого призначення був «Звіринець». Кожній дівчині давали тваринну назву: леопард, лошиця, ворона, лисиця, горностай, олениця, змія. Сулійські провидиці, коли займалися своїм ремеслом і вдивлялися в долю відвідувача, вдягали маски шакалів. Але який чоловік хотів би опинитися в ліжку з шакалом? Тому сулійські дівчата — а у «Звіринці» їх завжди було чимало — тут були знані як рисі. Клієнти приходили сюди не за дівчатами, а за темною сулійською шкірою, вогняним каельським волоссям і золотим блиском шуанських очей. Звірі залишалися тими самими, а дівчата з’являлися й зникали.

Інеж помітила у вітальні павичеве пір’я, і її серце завмерло. Це була лише частина декорацій, пишного квіткового оздоблення, але паніка не вщухала. Навпаки, вона зростала й перехоплювала подих. Зусібіч штовхалися люди — чоловіки в масках, жінки у вуалях. А може, це були жінки в масках і чоловіки у вуалях. Неможливо було вгадати. Роги Чортенят. Вирячені очі Безумця, смутне обличчя Королеви Скарабеїв, убраної в чорно-золоту вишивку. Художники полюбляли малювати Західну Клепку — хлопчиків і дівчаток, що працювали в борделях, шукачів задоволень, одягнених у маски персонажів «Комеді Бруте». Але тут не було краси, справжніх радощів чи веселощів, лише транзакції, люди, що шукали можливості втекти чи якогось кольорового забуття, декадансових сновидінь, із котрих можна виринути коли завгодно.

Інеж примусила себе, минаючи «Звіринець», подивитися на нього.

«Це лише місце, — казала вона собі. — Лише чергова споруда». Якою бачив її Каз? Де вхідні двері чи виходи? Як працюють замки? На яких вікнах немає ґрат? Скільки вартових тут чатує й хто з них має напружений вигляд? Просто будинок, повний замків, які можна відімкнути, сейфів, які можна зламати, і простаків, яких можна надурити. А зараз хижаком була вона, а не Цьоця Гелін чи перехожі на вулицях.

Коли «Звіринець» зник із поля її зору, неприємне натягнуте відчуття в грудях і горлі почало слабшати. Вона впоралася. Пройшла сама Західною Клепкою, просто повз «Будинок екзотики». Що б не чекало на неї у Фієрді, Інеж готова зустрітися з цим віч-на-віч.

Чиясь рука схопила дівчину за передпліччя й ледь не збила з ніг.

Інеж швидко відновила рівновагу, крутнулася на п’ятах і спробувала піти далі, але рука міцно тримала її.

— Привіт, маленька рисе.

Дівчина зі свистом втягнула повітря й висмикнула руку. Цьоця Гелін. Так до Гелін Ван Уден мали зверталися її дівчатка, інакше ризикували отримати ляпас. Для решти Бочки вона була Павичем, хоча Інеж завжди здавалося, що жінка схожа не на птаху, а на самовдоволеного кота. Цьоця Гелін мала густе й блискуче, мов золото, волосся та горіхові очі, дещо схожі на котячі. Свою високу, гнучку постать вона загортала в тремкий синій шовк, а глибокий виріз прикрашало переливчасте пір’я, котре лоскотало фірмову діамантову стрічку, що блищала на шиї.

Інеж повернулася, щоб побігти, але дорогу їй перегородив величезний здоровань, на плечах якого натягнулося й ледь не тріскалося синє оксамитове пальто. Це був Коббет, улюблений вибивайло Цьоці Гелін.

— Ні, ти не втечеш, маленька рисе.

В Інеж потемнішало в очах. «У пастці. У пастці. Знову в пастці».

— Це не моє ім’я, — врешті прохрипіла дівчина.

— Уперта штучка.

Гелін ухопилася за край дівочої туніки.

«Рухайся!» — кричав її мозок, та Інеж не могла. М’язи застигли, а в голові лунало гучне жалібне виття.

Гелін провела довжелезним наманікюреним пазуром по її щоці.

— Рись — це твоє єдине ім’я, — наспівувала вона. — Ти ще й зараз достатньо гарна, щоб отримати за тебе добру ціну. Хоча шкіра навколо очей погрубішала — ти забагато часу проводила з маленьким шахраєм Беккером.

Інеж удалося вичавити із себе лише пронизливий звук, схожий на присвист людини, котра задихається.

— Я знаю, що ти таке, рисе. Я знаю, скільки ти коштуєш, аж до останнього цента. Коббете, може, нам варто нарешті забрати її додому?

Перед очима Інеж наче напнули чорне полотно.

— Ти не ризикнеш. Покидьки…

— Я терпляче чекатиму, маленька рисе. Ти знову носитимеш мої шовки, обіцяю. — Вона відпустила Інеж. — Насолоджуйся цим чудовим вечором, — додала із посмішкою, рвучко розгорнула своє синє віяло і, наче вихор, закрутилася серед юрби. Коббет поповз за нею.

Інеж застигла на місці, тремтячи. Потім вона пірнула до натовпу, понад усе прагнучи зникнути. Дівчині хотілося побігти, але вона продовжувала йти спокійно, наближаючись до гавані. Крокуючи, вона звільнила гачки в себе під пахвами й відчула, як руків’я кинджалів ковзнули до долонь. Сан-Петір, відомий своєю хоробрістю, із правого боку; вузьке лезо з кістяним руків’ям, назване на честь Санта-Аліни, — з лівого. Вона також назвала на імена решту ножів. Санта-Марія й Санта-Анастасія прив’язані до стегон. Сан-Владімір захований у черевику й Санта-Лізабета встромлена за пояс. Це був гарний ніж, укритий трояндовим візерунком. «Захистіть мене, захистіть мене». Вона вірила, що її святі бачать і розуміють усе те, що вона робить, аби вижити.