Вона рушила до наступного проходу між контейнерами, тримаючи в голові мапу з розташуванням інших нападників. Спершу Інеж знешкодила дівчину з масивною неповороткою гвинтівкою, потім простромила кинджалом чоловіка, котрий, вочевидь, спостерігав за її флангом. Він мав татуювання у вигляді п’яти пташок, що летять клином, отже, належав до Голених Дурників. Тож скільком бандам вони протистоять?

За наступним рогом був завулок. Чи варто їй залізти нагору, щоб перевірити свою позицію, чи ризикнути стикнутися з тим, що чекає на неї з іншого боку? Інеж глибоко вдихнула, пригнулася й стрибком заскочила за ріг. Цієї ночі святі були прихильними до неї: два чоловіки обстрілювали док, стоячи до дівчини спиною. Вона обірвала їхні нікчемні життя двома швидкими ударами лез. Шість тіл, шість загублених життів. Колись їй доведеться чимало спокутувати, але вона допомогла трохи вирівняти шанси Покидьків. Тепер їй потрібно потрапити на шхуну.

Інеж витерла ножі об свої шкіряні штани й встромила їх до піхов, потім кинулася назад і побігла до найближчого вантажного контейнера. Щойно схопившись пальцями за край, дівчина відчула гострий біль у боці. Вона повернулася саме вчасно, щоб побачити, як потворна Оуменова пика розпливлася в гримасі, що мала символізувати самовпевнену посмішку. Уся інформація, котру Інеж удалося назбирати про Чорні Вістря, повернулася до неї та накрила нудотною хвилею: Оумен — незграбний Ґілзів вибивайло, здоровань, що може проломити череп голими руками.

Чолов’яга жбурнув Інеж на землю та вхопив її за жилетку, різко крутонувши ніж у рані, і їй довелося напружитися, щоб не знепритомніти.

Коли каптур упав із її обличчя, головоріз вигукнув:

— Ґхезене! Я упіймав Казову Мару.

— Ти мав прицілитися… вище, — прохрипіла Інеж, — не влучив у серце.

— А я не хочу тебе вбивати, Маро, — відповів громило. — Ти — справжній подарунок долі. Не дочекаюся, коли почую всі плітки, котрі ти назбирала для Нечисторукого, і, звичайно, усі його секрети. Полюбляю гарні історії.

— Я можу розповісти тобі, як закінчиться ця історія, — промовила дівчина, важко дихаючи. — Але тобі навряд чи це сподобається.

— Та ну? — Він гупнув її тілом об стінку контейнера, і біль розітнув дівчину навпіл. Із рани полилася кров. Інеж ледве діставала пальцями до землі. Оуменова рука притисла її плечі, не даючи ані найменшої можливості поворухнутися.

— Знаєш секрет, який дозволяє подолати скорпіона в битві?

Чоловік засміявся:

— Верзеш маячню, Маро? Не помирай так швидко. Я донесу тебе туди, де твою рану залатають.

Інеж схрестила щиколотки й почула підбадьорливе клацання. Вона носила на колінах щитки, щоб було зручніше повзати чи видиратися кудись, але була ще одна причина — тонесенькі сталеві леза, заховані в кожному з них.

— Секрет, — видихнула дівчина, — у тому, щоб ніколи не відводити погляду від скорпіонового хвоста. — Вона смикнула коліном і встромила лезо Оуменові межи ніг.

Головоріз скажено загорлав і відпустив її, затискаючи руками закривавлений пах.

Інеж, похитуючись, рушила до вишикуваних у рядок контейнерів. Вона чула, як люди стріляють одне в одного; поодинокі револьверні постріли змінювалися затяжними чергами. Хто перемагав? Чи дісталися інші до шхуни? Хвиля лихоманки охопила дівоче тіло.

Коли вона торкнулася пальцями рани в боці, вони одразу змокли. Забагато крові. Звук кроків. Хтось іде. Вона не могла вилізти нагору, їй заважала рана й ціле море втраченої крові. Інеж пригадала, як тато вперше підняв її до мотузяної драбини: «Вилазь нагору, Інеж».

Тут вантажні контейнери були складені у вигляді піраміди. Якщо вона подолає хоча б один, то зможе заховатися на першому рівні. Лише один. Вона може спробувати видряпатися нагору або може залишитися тут і померти.

Силою волі дівчина змусила свідомість прояснитися й підскочила, ухопившись пальцями за верх контейнера. «Вилазь нагору, Інеж». Підтяглася й перевалилася через край на бляшаний дах скрині з вантажем.

Так добре було лежати, але дівчина знала, що залишила по собі кривавий слід. «Ще один, — сказала вона собі, — ще один, і ти будеш у безпеці». Змусила себе звестися на коліна й доторкнутися до наступного контейнера.

Поверхня скрині під нею загойдалася, знизу лунали вигуки: «Злізай, злізай, Маро! У нас є таємниці для тебе!»

Інеж відчайдушно вхопилася за верхівку контейнера, змагаючись із нападами болю, аж раптом контейнер, на якому вона щойно стояла, упав. Дівчина висіла в повітрі й безпорадно розмахувала ногами. Вони не стріляли — хотіли схопити її живою.

— Спускайся сюди, Маро!

Вона не знала, звідки взялися сили, але змогла підтягнутися й перекинути тіло на дах, де й залишилася лежати, важко відсапуючись.

«Лише один». Але вона не могла. Не могла стати на коліна, не могла потягнутися, не могла навіть покотитися. Занадто сильно все боліло. «Вилазь нагору, Інеж».

— Не можу, татку, — прошепотіла вона. Навіть зараз розчаровувати його було жахливо.

«Ворушись, — наказала Інеж собі. — Не можна помирати в такому жахливому місці». А голос у голові заперечив, що бувають навіть гірші місця. Вона помре тут, на волі, а над нею світлішатиме небо. Вона помре після жахливої битви, а не тому, що якийсь чоловік утомився від неї чи хотів більшого, ніж вона могла дати. Краще померти тут від свого власного ножа, ніж із розмальованим обличчям і тілом, загорненим у фальшиві шовки.

Рука потягнулася до щиколотки. Вони мали б залізти на скриню. Чому їх не чути? Невже її свідомість уже відлетіла кудись далеко? Вони впіймали її. Хтось перевернув Інеж на спину.

Вона витягнула кинджал із піхов на зап’ясті. У Бочці такі гострі леза називали милосердною сталлю. Вони обіцяли швидку смерть. Це було краще, ніж віддатися на ласку Чорних Вістер чи Голених Дурників.

«Нехай святі приймуть мене». Інеж притисла кінчик ножа нижче від грудей, між ребрами, у напрямку серця.

— Тільки не зараз, Інеж.

Камінь, що треться об камінь. Дівчина розліпила повіки. Каз.

Він пригорнув її до себе й зістрибнув із контейнера, невдало приземлившись і підвернувши хвору ногу.

Коли вони приземлилися, дівчина застогнала:

— Ми перемогли?

— Ну я ж тут, чи не так?

Він, напевно, біг. Її тіло боляче билося об його груди з кожним кульгавим кроком. Каз не міг одночасно нести її та спиратися на ціпок.

— Я не хочу помирати.

— Зроблю все, що зможу, щоб знайти тобі інше заняття.

Вона заплющила очі.

— Розмовляй, Маро. Не тікай далеко від мене.

— Але це я вмію робити найкраще.

Він перехопив її міцніше.

— Тобі потрібно лише дістатися на шхуну. Розплющ свої кляті очі, Інеж!

Дівчина спробувала. Усе здавалося розмитим, але вона впізнала блискучий блідий шрам на Казовій шиї, трохи нижче від щелепи. Пригадала, як уперше побачила його у «Звіринці». Він платив Цьоці Гелін за інформацію: біржові поради, балачки, які вели політики, лежачи в ліжку — усе, про що базікали клієнти «Звіринцю», добряче набравшись чи втративши голову від блаженства. Він ніколи не навідувався до дівчаток Цьоці Гелін, хоча багато хто мріяв завести його до своєї кімнати. Вони стверджували, що тремтять, ледь побачивши його, що його руки під чорними рукавичками вкриті кривавими плямами, які неможливо відмити, але Інеж помічала жагу в їхніх голосах і те, якими поглядами дівчата проводжали Бреккера.

Однієї ночі, коли він проходив повз неї у вітальні, Мара зробила дурницю — повелася зухвало й безрозсудно.

— Я можу допомогти тобі, — прошепотіла вона.

Він кинув на неї погляд і продовжив свій шлях, наче вона не казала жодного слова. Наступного ранку її покликали до зали Цьоці Гелін. Інеж була переконана, що її знову відшмагають чи навіть гірше, але натомість виявилося, що там стояв Каз Бреккер, спираючись на свій ціпок, прикрашений головою ворона, і чекав, коли зможе змінити її життя.

— Я можу допомогти тобі, — повторила дівчина тепер.

— Допомогти мені з чим?