— Послухай мене, — просичав він, наблизивши своє обличчя до Оуменового. — Ти маєш дві можливості. Або кажеш мені те, що я хочу знати, і ми відпускаємо тебе в наступному порту з кишенями, повними монет, котрих вистачить і на те, щоб тебе зашили, і на зворотній рейс до Керчу. Або я беруся за друге око й повторю цю пропозицію сліпому чоловікові.

— Це була лише робота, — швидко сказав Оумен. — Ґілз отримав п’ять тисяч крюґе за те, щоб привести Чорні Вістря до гавані. Ми взяли ще кілька Голених Дурників із собою.

— А чому не більше? Чому б не подвоїти свої шанси?

— Ви мали бути на човні, коли він вибухне. Ми б подбали лише про тих, хто спізнився.

— Хто вас найняв?

Оумен змахнув рукою й посмоктав губу, з носа йому бігли шмарклі.

— Не змушуй мене повторювати, Оумене, — спокійно попередив Каз. — Хай би хто це був, зараз він тобі не допоможе.

— Він уб’є мене.

— А я зроблю так, що ти хотітимеш померти. Тож зваж обидві можливості.

— Пекка Роллінз! — вичавив із себе Оумен. — Це був Пекка Роллінз!

Навіть незважаючи на власний шок, Каз помітив, як відреагували на це ім’я Джаспер і Вілан. Гелвар не знав достатньо, щоб налякатися.

— Святі, — буркнув Джаспер. — Оце ми встряли в халепу.

— Роллінз сам керує екіпажем? — спитав в Оумена Каз.

— Яким екіпажем?

— До Фієрди.

— Я не знаю нічого про жодний екіпаж. Ми мали лише не дати вам вийти з гавані.

— Розумію.

— Мені потрібен медик. Можеш тепер відвести мене до медика?

— Звичайно, — погодився Каз. — Просто зараз. — Він ухопив Оумена за вилоги й підняв, притискаючи тіло до загорожі.

— Я сказав тобі те, що ти хотів знати, — заскиглив, тремтячи, Оумен. — Я зробив те, що ти просив.

Хоч Оумен і мав вузлувату поставу, він був облудно сильний — міцний, наче фермер, як Джаспер. Мабуть, виріс десь у полях.

Каз нахилився так, щоб більше ніхто не міг його почути, і сказав:

— Мара порадила б мені бути милосердним. Але, дякуючи тобі, її тут немає, тож нікому тебе захистити.

Не промовивши більше ні слова, він штовхнув Оумена в море.

— Ні! — закричав Вілан, перехиляючись через бильця. Обличчя в хлопчика зблідло, вирячені очі шукали Оумена межи хвиль. Покалічене викидайлове лице вже зникло, а його благання досі літали між бризками води.

— Ти… Ти сказав, що, якщо він допоможе тобі…

— Ти теж хочеш опинитися там? — поцікавився Каз.

Вілан глибоко вдихнув, наче напиваючись хоробрості, і пожбурив Бреккерові в обличчя слова:

— Ти не викинеш мене за борт. Я тобі потрібен.

«Чому люди весь час повторюють це?»

— Може, і так, — погодився Каз. — Але настрій у мене зараз не дуже розважливий.

Джаспер поклав руку Віланові на плече.

— Облиш це.

— Це неправильно…

— Вілане, — злегка штурхнув хлопчину Джаспер, — напевно, твої домашні вчителі не розповідали про це на уроках, але не варто сперечатися з чоловіком, укритим кров’ю і з ножем у рукаві.

Син купця стис губи у вузьку лінію. Каз не міг визначитися: дитинча злякалося чи розлютилося, — та йому було байдуже. Гелвар спостерігав за всім, наче мовчазний вартовий, обличчя якого під білявим волоссям позеленіло від морської хвороби.

Каз повернувся до Джаспера.

— Знайди для Гелвара якісь кайдани, щоб він залишався чесним, — кинув він і попрямував на нижній рівень. — А мені дай чистий одяг і свіжої води.

— Відколи я твій камердинер?

— Чоловік із ножем, пригадуєш? — нагадав Каз через плече.

— Чоловік із револьвером! — гукнув услід Джаспер.

Каз відповів жестом, що заощаджував час і складався переважно із середнього пальця, і зник у трюмі. Понад усе він потребував зараз гарячої ванни й пляшечки бренді, але вирішив спочатку побути на самоті та звільнитися від смороду крові на одязі.

Пекка Роллінз. Ім’я відлунювало в голові, наче револьверні постріли. Усе завжди повертається до Пекки Роллінза — чоловіка, котрий позбавив його всього. Чоловіка, котрий тепер стоїть між Казом і найграндіознішим викраденням із тих, що колись учиняли банди. Чи відправить Роллінз когось замість себе, чи сам поведе екіпаж, щоб і Бо Юл-Баюра витягти власноруч?

У стінах тьмяної каюти Каз прошепотів: «Цеглинка за цеглинкою». Убити Пекку Роллінза завжди здавалося спокусливим, але цього було недостатньо. Каз хотів принизити його, щоб Роллінз пройшов тим самим шляхом, що й Каз, що й Джорді. І можливість вихопити тридцять мільйонів крюґе просто в Пекки Роллінза з-під носа була гарним стартом. Може, Інеж мала рацію. Може, доля піклувалася про таких людей, як він.

У тісній хірургічній каюті Ніна намагалася скласти тіло Інеж докупи, але не мала достатньо навичок для такої роботи.

У перші два роки здобування освіти в столиці Равки Корпуснійці Гриші навчаються разом, відвідують ті самі заняття, проводять ті самі розтини. А потім їхні шляхи розходяться. Цілителі навчаються заплутаного мистецтва зцілення поранень, а Серцетлумачники перетворюються на солдатів — експертів із завдавання, а не лікування ран. Це просто інший спосіб думати про те, що в принципі є тим самим даром. Живі вимагають від вас більшого, ніж мертві. Щоб убити, потрібно прийняти рішення, мати чітку мету, а зцілення було повільним, обдуманим, його здійснювали в ритмі, що дозволяв ретельно зважити кожен найменший шанс. Робота, котру вона кілька останніх років виконувала для Каза, допомагала вдосконалитися, до того ж їй доводилося уважно працювати зі зміною настроїв і перекроюванням облич за стінами «Білої троянди».

Проте зараз Ніна дивилася на тіло Інеж і шкодувала, що її навчання було занадто поверховим. Коли вона вчилася в Маленькому Палаці, розгорілася Равканська громадянська війна, тож їй та іншим студентам довелося зачаїтися. Згодом війна минула, курява вляглася і король Ніколаї забажав, щоб та купка солдатів-гришників, що залишилися, вирушила на польові тренування. Так і сталося, що, перш ніж піти на своє дебютне завдання, Ніна провела в класах поглибленого навчення лише шість місяців. Тоді вона страшенно раділа. А зараз дівчина була б вдячна хоча б за ще один тиждень у школі.

Інеж така податна, суцільні м’язи й тоненькі кісточки, гнучкі, як в акробата. Ніж увійшов у тіло нижче від лівої руки. Небезпека була дуже близько: ще на міліметр глибше — і лезо простромило б верхівку серця.

Ніна знала: якщо просто зшити докупи шкіру, як вона зробила у випадку з Віланом, дівчина й надалі страждатиме від внутрішньої кровотечі, тож спочатку спробувала зупинити кров ізсередини. Їй здавалося, що вона непогано впоралася, але Інеж втратила забагато крові, і як тут допомогти, Ніна не знала. Вона чула, що деякі Цілителі можуть використати кров однієї людини для іншої, але якщо помилитися, для пацієнта це виявиться не порятунком, а отрутою. Про цей процес Серцетлумачниці нічого не було відомо.

Вона закінчила гоїти рану й вкрила Інеж легкою вовняною ковдрою. Тепер Ніна могла лише перевіряти пульс і дихання. Ховаючи дівочу руку під ковдру, вона помітила вкриту рубцями плоть на передпліччі. Ніна ніжно провела великим пальцем по ґулях і зморшках. Мабуть, тут було павичеве перо — татуювання, котрим таврували дівчат у «Звіринці», у «Будинку екзотики». Той, хто видаляв його, поставився до своєї роботи абияк, і рука мала потворний вигляд.

З цікавістю Ніна засукала другий рукав. Тут шкіра була шовковистою й без жодних рубців. Інеж не мала татуювання з вороном і кубком, котре було ознакою всіх повноправних членів Покидьків. Шлюби в Бочці виникали й руйнувалися, але банда була твоєю родиною, єдиним захистом, що мав значення. У Ніни було два тату: одне, на лівому передпліччі, символізувало «Білу троянду», але друге, яке дійсно мало значення, було з правого боку — ворон, що намагається напитися з майже порожнього келиха. Воно повідомляло світу, що дівчина належить до Покидьків і що той, хто жартуватиме з нею, мусить бути готовим до спокути.