— А під відьмацтвом ви розумієте таємні спроби навчитися читати. Ваш командир сказав, що нас судитимуть за наші злочини. Я хочу лише, щоб ти мені сказав, у яких злочинах я винна.

— Тебе судитимуть за шпигунство й злочини проти людства.

— Ми не злочинці, — додав ламаною фієрданською Творець, котрий лежав на підлозі. Він був тут довше за інших і не мав сил, щоб підвестися. — Ми звичайні люди — фермери й учителі.

«Не я, — подумала Ніна безжально. — Я — солдат».

— На вас чекає суд, — сказав дрюскеле. — Вас судитимуть навіть справедливіше, ніж ви на це заслуговуєте.

— І скількох гришників за весь час визнали невинними? — поцікавилася Ніна.

Творець захрипів:

— Не провокуй його. Ти не похитнеш його переконань.

Але Ніна схопилася зв’язаними руками за ґрати й сказала гучніше:

— Скількох? Скількох ви відправили на вогнище?

Хлопець повернувся до неї спиною.

— Зачекай!

Дрюскеле проігнорував її.

— Зачекай! Будь ласка! Принеси лише… принеси лише трохи свіжої води. Ти не мучив би так навіть своїх псів.

Хлопець простягнув руку до дверей і зупинився.

— Я б так не сказав. Пси принаймні знають, що таке відданість. Вірність своїй зграї. Називати тебе псом — образа для них.

«Я згодую тебе зграї голодних собацюр», — подумала Ніна, але вголос сказала лише:

— Води. Прошу.

Він зник у коридорі. Дівчина почула, як хлопець піднявся сходами, а потім гучно гупнула кришка люка.

— Не витрачай своє повітря на нього, — порадив Творець. — Не дочекаєшся ласки.

Але за кілька хвилин дрюскеле повернувся з бляшаним горнятком і відром чистої води. Він поставив усе на підлогу клітки й гупнув ґратами, не промовивши жодного слова. Ніна допомогла Творцеві попити, потім зачерпнула трохи для себе. Її руки так сильно тремтіли, що половина води пролилася на блузу. Фієрданець відвернувся, і Ніна із задоволенням помітила, що присоромила його.

— Я б убила за можливість прийняти ванну, — поглузувала вона. — Можеш помити мене.

— Не розмовляй зі мною, — буркнув він у відповідь, уже рушивши до дверей.

Більше він не повернувся, і їм довелося залишитися без свіжої води на наступні три дні. Але коли розпочався шторм, бляшане горнятко врятувало її життя.

Ніна закуняла й різко прокинулася. Коли вона встигла відключитися?

Матаяс стояв у коридорі біля каюти. Він заповнив собою дверний отвір, був занадто високим, щоб почуватися зручно на нижній палубі. Як довго він спостерігав за нею? Дівчина швидко перевірила пульс і дихання Інеж і з полегшенням упевнилася, що стан досі стабільний.

— Я спала? — запитала вона.

— Дрімала.

Ніна потягнулася, намагаючись відігнати втому.

— Хоч не хропла?

Він не відповів, але й далі дивився на неї своїми схожими на крижини очима.

— Вони дозволили тобі користуватися бритвою?

Його закуті в кайдани руки потягнулися до свіжопоголеної щелепи.

— Це Джаспер зробив.

Джаспер, мабуть, подбав і про Матаясову зачіску. Пасма білявого волосся, що росли на голові випадковим чином, теж було підстрижено. Волосся досі було занадто коротким — майже прозорий золотавий пух не приховував порізів і синців, котрі залишилися від останньої битви в Пекельних Воротах.

«Він усе ж, мабуть, був щасливий позбутися бороди», — подумала Ніна. До тієї миті, поки дрюскеле не виконає свою місію та не отримає офіцерське звання, він був зобов’язаний залишатися гладко поголеним. Якби Матаяс привів Ніну до суду в Льодовому Дворі, отримав би свій дозвіл. Зміг би носити на формі срібну голову вовка, котра вказувала, що дрюскеле був офіцером. Ніну нудило від самої думки про це. «Вітаємо з вашим нещодавнім отриманням звання вбивці». Ця думка нагадала їй, з ким вона має справу. Ніна сіла рівніше й задерла підборіддя.

— Ге марден, Матаясе? — запитала вона.

— Не починай, — відповів хлопець.

— Ти гадаєш, краще, щоб я розмовляла керчинською?

— Я не хочу чути свою мову з твого рота. — Його погляд хльоснув Ніну по устах, і дівчина відчула несподіваний напад лихоманки.

З мстивим задоволенням вона мовила фієрданською:

— Але тобі завжди подобалося, як я розмовляю твоєю мовою. Ти казав, що вона звучить дуже чисто. — Це була свята правда. Він любив її вимову — голосні, наче в принцес, люб’язність її вчителів у Маленькому Палаці.

— Не тисни на мене, Ніно, — попередив він. Матаясова керчинська була жахливою, грубою, з гортанною вимовою злодіїв і вбивць, із котрими він познайомився у в’язниці. — Це помилування — сон, який неможливо упіймати. Значно легше пригадати, як пульсує твоє згасаюче дихання під моїми пальцями.

— Ну ж бо, помуч мене, — запропонувала Ніна, її голос дзвенів від люті. Дівчину вже нудило від його погроз. — Мої руки тепер не притиснуті до землі, Гелваре.

Ніна зігнула кінчики пальців, і Матаяс задихнувся, а серце почало шалено гупати.

— Відьма, — кинув він, ухопившись за груди.

— Звісно ж, ти можеш значно краще. Вигадай щось цікавіше. У тебе, мабуть, назбиралася сотня імен для мене.

— Тисяча, — прохрипів Матаяс, коли на його чолі виступив піт.

Ніна розслабила пальці, зненацька відчувши себе присоромленою. Що вона коїла? Карала його? Гралася з ним? Він мав повне право ненавидіти її.

— Іди геть, Матаясе. Я мушу доглядати за пацієнтом.

Вона зосередилася на перевірці температури тіла Інеж.

— Вона житиме?

— Хіба тебе це непокоїть?

— Звісно ж. Вона людина.

Ніна почула недоговорену кінцівку речення. «Вона — людина, на відміну від тебе». Фієрданці не вважали гришників людьми. Їх навіть на ставили на один щабель із тваринами, сприймали як щось нижче та демонічне, як паразитів цього світу, як якусь гидоту.

Дівчина звела плече.

— Насправді я не знаю. Зробила все, що могла, але мої таланти стосуються іншої галузі.

— Каз питав тебе, чи «Біла троянда» надсилатиме делегацію на святкування Грінґкелли.

— Ти знаєш «Білу троянду»?

— Західна Клепка — улюблена тема для розмов у Пекельних Воротах.

Ніна помовчала. Потім, не кажучи жодного слова, відігнула рукав сорочки. Дві переплетені троянди на внутрішньому боці передпліччя. Вона могла б пояснити, чим займалася там і що ніколи не заробляла собі на життя, лежачи на спині, але це була не його справа, що вона робила чи не робила. Хай собі думає, що хоче.

— Ти обрала роботу там?

— Обрала з натяжкою, але так.

— Чому? Чому ти залишилася в Керчі?

Вона потерла очі.

— Я не могла залишити тебе в Пекельних Воротах.

— Ти запроторила мене туди.

— Це була помилка, Матаясе.

Гнів спалахнув у хлопцевих очах, удаваний спокій миттю зник.

— Помилка? Я врятував тобі життя, а ти звинуватила мене в торгівлі рабами.

— Так, — погодилася Ніна. — І провела більшу частину минулого року, намагаючись виправити те, що накоїла.

— З твого рота колись вилітало правдиве слово?

Дівчина втомлено зіперлася на спинку стільця.

— Я ніколи не брехала тобі. І ніколи не буду.

— Перші слова, котрі ти сказала мені, були брехнею. Промовлені каельською, якщо я правильно пам’ятаю.

— Промовлені просто перед тим, як ти зв’язав мене й кинув до клітки. То був вдалий час для правдивих оповідок?

— Я не звинувачую тебе. Ти не можеш себе змінити. Лицемірство — твоя природа. — Він пильно подивився на дівочу шию. — Твої синці зникли.

— Я видалила їх. Це тебе обходить?

Матаяс не відповів, але Ніна помітила, як його обличчям промайнув проблиск сорому. Хлопець завжди боровся зі своєю пристойністю. Щоб стати дрюскеле, він мав убити все те добре, що в ньому було. Але хлопчик, яким він був, завжди залишався всередині, і Ніна почала помічати, яким він був насправді в ті дні, які вони провели разом після корабельної катастрофи. Зараз дівчині хотілося вірити, що хлопчик і досі там, що він не зміг утекти, незважаючи на її зраду й усе, що довелося пережити в Пекельних Воротах.