— Навчи мене співати приспів, — попросила Інеж.

— Тобі потрібно відпочивати.

— Лише приспів.

Ніна навчила її слів, і дівчата співали разом, продираючись крізь текст пісні, безнадійно не потрапляючи в такт, аж поки не згасли ліхтарі.

Джаспер уже ледь не стрибав за борт, щоб утекти від нудьги. «Іще шість днів». Іще шість днів на човні, — якщо їм пощастить і буде попутний вітер, — і аж потім вони причалять до берега. Західне узбережжя Фієрди було оточене загрозливими скелями й урвистими стрімчаками. Безпечно пристати до берега можна було лише в Дієрнгольмі та Еллінзі. Але оскільки обидві гавані ретельно перевіряли охоронці, їм доведеться проплисти аж до північних китобійних портів. Джаспер таємно сподівався, що на них хоча б нападуть пірати, та корабель був занадто маленьким, щоб перевозити коштовний вантаж. Вони були нічого не вартою мішенню, тож безпечно минали найметушливіші торговельні шляхи Справжнього моря, а над ними майоріли нейтральні керчинські кольори.

Джаспер прокрався палубою, видерся на такелаж і, намагаючись знайти того, хто склав би йому компанію, щоб пограти в карти, чистив зброю. Він сумував за твердою землею, гарним обідом і ще кращим пивом. Сумував за містом. Якби він прагнув тиші та широких просторів, хлопець залишився б у прикордонних землях і став фермером, як сподівався його тато. На кораблі не дуже було чим займатися — можна було розглядати схему Льодового Двору, слухати, як бурчить Матаяс, чи докучати Віланові, котрого будь-якої миті можна було побачити заклопотаним. Хлопчисько намагався відтворити можливий механізм воріт у кільцевій стіні.

Його ескізи справляли на Каза враження.

— Ти мислиш, як зломщик, — хвалив він Вілана.

— Я таким не займаюся.

— Маю на увазі, що ти бачиш простір тривимірним.

— Я не злодюжка, — заперечував Вілан.

Каз нагородив його ледь не жалісливим поглядом.

— Ні, ти всього-на-всього флейтист, який сплутався з кепською компанією.

Джаспер присів біля хлопчика.

— Навчися приймати компліменти. Каз не так часто їх роздає.

— Це не комплімент. У мене з ним немає нічого спільного. Я тут зайвий.

— Не дуже переконливо, як на мене.

— І ти теж зайвий.

— Перепрошую, крамарику?

— Для Казового плану стрілець не знадобиться, тож яке твоє завдання, крім того, щоб плутатися під ногами та смикати всіх?

Джаспер здвигнув плечима.

— Каз мені довіряє.

Вілан пхикнув і взяв ручку.

— Певен?

Хлопець ніяково посунувся. Звичайно, він був упевнений щодо цього. Стрілець витратив чимало часу, угадуючи Казові думки. І якщо йому вдалося заслужити дрібку Казової довіри, чи відмовиться він від неї?

Джаспер притиснув великі пальці до револьверів і мовив:

— Коли почнуть літати кулі, ти зрозумієш, що непогано було б мати мене поруч. Ці твої гарненькі картинки не врятують життя.

— Нам потрібні ці мапи. І якщо ти раптом забув, це моя фотобомба допомогла нам утекти з П’ятої гавані.

Джаспер видихнув:

— Геніальна стратегія.

— Але вона спрацювала, чи не так?

— Ти засліпив і наших хлопців разом із Чорними Вістрями.

— Це був зважений ризик.

— Це було «схрести-свої-пальці-і-сподівайся-на-краще». Повір, я знаю різницю між цими двома поняттями.

— Я щось таке й чув.

— Тобто?

— Тобто кожному відомо, що ти не можеш не втручатися в бійку чи не закладатися, не зважаючи на шанси на успіх.

Хлопець покосився на вітрила.

— Якби тобі довелося народитися без жодних привілеїв, ти навчився б хапатися за шанси.

— Я так і народився. — Вілан зупинився й відклав ручку. — Чому ти гадаєш, ніби знаєш про мене все?

— Я знаю до біса багато, крамарику.

— Що ж, тобі пощастило. Бо мені здається, що я ніколи не знатиму достатньо.

— Про що?

— Про що завгодно, — пробурмотів Ван Ек.

Наскільки він міг судити, Джаспер був заінтригований.

— Наприклад? — наполягав стрілець.

— Гаразд, наприклад, ота зброя, — хлопчик показав на Джасперові револьвери. — У них незвичайний запалювальний механізм, правда ж? Якби я міг подивитися на них ближче…

— Навіть не мрій про це.

Вілан стенув плечима.

— А як щодо крижаного рову? — вів він далі, постукуючи по мапі Льодового Двору. — Матаяс казав, що рів не застигає весь, це лише слизький шар криги завтовшки з облатку на холодній воді. Він відкритий для спостереження вартових і абсолютно неприступний.

— А що з ним?

— Звідки береться вся та вода? Двір розташовується на пагорбі, то де ж водоносний горизонт[4] чи акведук, щоб підняти її нагору?

— Хіба це має значення? Там є міст. Нам не доведеться перетинати крижаний рів.

— Але хіба тобі не цікаво?

— О святі, ні. Краще розроби систему, яка допоможе мені перемагати в «Ожині на трьох» або «Мейкеровому колесі». Ось це мені цікаво.

Вілан, не приховуючи розчарування, повернувся до роботи.

Джаспер чомусь теж почувався розчарованим.

Джаспер перевіряв, як почувається Інеж, щоранку та ще раз щоночі. Думка, що битва в доках могла стати її останньою, шокувала його. Незважаючи на Нінині зусилля, хлопцеві здавалося, що Мара не довго протримається на цьому світі.

Але одного ранку стрілець зайшов і побачив, що Інеж сидить, убрана в бриджі, стьобанку й туніку з каптуром.

Поруч схилилася Ніна, намагаючись запхати ступні сулійської дівчини до її химерних капців із гумовими підошвами.

— Інеж! — скрикнув Джаспер. — Ти не мертва!

Дівчина слабко всміхнулася:

— Не більше за решту.

— Якщо ти ділишся з нами депресивною сулійською мудрістю, то вже напевно почуваєшся краще.

— Не стій там як укопаний, — буркнула Ніна. — Краще допоможи мені натягти ці штуки їй на ноги.

— Якби ви просто залишили мене… — почала Інеж.

— Не нахиляйся, — різко попередила Ніна. — Не стрибай. Не роби різких рухів. Якщо ти не пообіцяєш розслабитися, я вповільню твоє серце й занурю тебе в кому, аж поки не буду впевнена, що ти цілком одужала.

— Ніно Зенік, щойно я знайду, куди ти запхала мої ножі, ми перекинемося кількома словами.

— І перші з них будуть: «Дякую тобі, о чудесна Ніно, що присвятила кожну безсонну мить цієї подорожі порятунку мого жалюгідного життя».

Джаспер гадав, що Інеж засміється, і неабияк здивувався, коли дівчина взяла Нінине обличчя обома долонями й мовила:

— Дякую, що втримала мене в цьому світі, коли доля, схоже, вирішила перетягнути мене до іншого. Я завдячую тобі своїм життям. Я — твоя боржниця.

Ніна зашарілася.

— Я дражнилася, Інеж. — Помовчала. — Думаю, ми вже й так достатньо заборгували.

— Цей борг я щаслива мати.

— Гаразд, гаразд. Коли повернемося до Кеттердама, пригостиш мене вафлями.

Тепер Інеж таки розсміялася, підвела руки й удала, що торгується:

— Десерт за життя? Я не впевнена, що це справедлива ціна.

— Я чекатиму дійсно смачних вафель.

— Я знаю одне місце, — утрутився Джаспер, — у них є той яблучний сироп…

— Тебе не запрошували, — відрубала Ніна. — А тепер підійди й допоможи мені звести її на ноги.

— Я сама можу встати, — буркнула Інеж, злазячи зі столу й зводячись на ноги.

— Насмішила.

Зітхнувши, дівчина вхопилася за простягнену Джасперову руку, і вони разом рушили з каюти на горішню палубу. Ніна йшла назирці.

— Це дурня, — сказала Інеж. — Зі мною все гаразд.

— З тобою так, — відповів хлопець, — але я щомиті можу перекинутися, тож пантруй краще.

Коли вони вийшли на палубу, Інеж стисла Джасперову руку, щоб він зупинився. Дівчина відкинула голову назад і глибоко вдихнула. Навколо був кам’янисто-сірий день, море здавалося суворим сланцем, помережаним білими баранцями. Буревій напинав вітрила, несучи невеликий човен між хвилями.