— Ідіот.

— Як Матаяс?

— Іще один ідіот. Як ти гадаєш, зможеш трохи поїсти?

Інеж похитала головою. Їсти не хотілося.

— Спробуй, — переконувала Ніна. — Коли Каз тебе приніс, уже майже не було з чим працювати.

— Я лише хочу відпочити.

— Звичайно, — запевнила дівчина. — Я приглушу гасову лампу. Інеж знову потягнулася до неї.

— Не треба. Я не хочу знову заснути.

— Я могла б тобі почитати, якби мала що. У Маленькому Палаці є Серцетлумачник, котрий може годинами декламувати епічну поезію. Якби ти почула це, пошкодувала б, що не померла.

Інеж засміялася та здригнулася.

— Просто побудь зі мною.

— Гаразд, — погодилася Ніна. — Поки ти хотітимеш розмовляти. Розкажи, чому ти не маєш на руці ворона й кубка?

— Починаєш із простих запитань?

Ніна схрестила ноги й поклала чоло на руки.

— Чекаю.

Інеж помовчала якусь мить.

— Ти бачила мої рубці?

Ніна кивнула.

— Коли Каз умовив Пера Гаскеля викупити мою угоду зі «Звіринцем», перше, що я зробила, — вирізала павичеве перо.

— Той, хто це зробив, працював досить грубо.

— Він не був Корпуснійцем чи медиком.

Просто один недоумкуватий різник, із тих, хто вів свою торгівлю в найогидніших місцях Бочки. Він запропонував їй хильнути віскі, а потім просто садонув по шкірі, зриваючи її та залишаючи на передпліччі поморщене розгалуження ран. Інеж було байдуже. Біль дарував свободу. У «Будинку екзотики» полюбляли оповідати про її шкіру. Схожу на каву зі згущеним молоком. Кольору паленої карамелі. Атласну на дотик. Вона раділа кожному доторку ножа й кожному шрамові, котрий він залишав по собі.

— Бреккер казав, що я не маю робити нічого, крім чогось корисного.

Каз навчив її зламувати сейфи, чистити кишені, вправлятися з ножем. Він навіть подарував їй свій перший клинок, той, котрий вона назвала Сан-Петіром. Вона гадала, що це не такий милий подарунок, як дикі герані, але значно практичніший.

«Може, я скористаюся ним проти тебе», — пожартувала Інеж.

Він зітхнув: «Якби ти й справді була така кровожерлива». Дівчина так і не зрозуміла, чи він теж жартував.

Зараз вона трішки посунулася столом. Тіло досі боліло, але вже не так сильно. Зважаючи на те, як глибоко увійшов ніж, Ніниною рукою, певно, керували її святі.

— Бреккер сказав, якщо я гарно зарекомендую себе, то зможу приєднатися до Покидьків, коли захочу. Я приєдналася, але не зробила татуювання.

Ніна звела брови.

— Не думала, що можна обирати, хочеш чи ні.

— Технічно обирати не можна. Я знаю, що деякі люди не розуміють, але Бреккер сказав мені… він уважає, що це мій вибір, і не хоче стати тим, хто знову поставить на мені тавро.

Але він зробив це у свій власний спосіб, не зважаючи на найкращі прагнення. Мати бодай якісь почуття до Каза Бреккера було найбільшою дурницею. Інеж знала це. Але саме він урятував її, помітив її потенціал. Він зробив ставку на неї, а це щось та й значило — байдуже, що хлопець керувався своїми власними егоїстичними мотивами. Він навіть охрестив її Марою.

«Мені це не подобається, — сказала вона. — Звучить так, наче я мертвяк».

«Фантом», — виправив Каз.

«Хіба ти не казав, що я твій павук? Чому б не зупинитися на цьому?»

«Тому що Бочка кишить павуками. До того ж ти хочеш, щоб твої вороги боялися, а не думали, що можуть розчавити тебе носаком свого черевика».

«Мої вороги?»

«Наші вороги».

Він допоміг їй сплести легенду, котру можна було носити, наче лати, про когось більшого й жахливішого, ніж дівчинка, якою вона була. Інеж зітхнула. Їй більше не хотілося думати про Каза.

— Розкажи щось, — попросила вона Ніну.

— У тебе очі злипаються. Ти мусиш поспати.

— Не люблю човни. Погані спогади.

— Я теж.

— Тоді заспівай щось.

Ніна засміялася:

— Пам’ятаєш, я казала про те, що ти пошкодувала б, що не померла. Ти не хочеш, щоб я співала.

— Будь ласочка…

— Я знаю лише народні равканські мотиви й керчинські пияцькі пісеньки.

— Пияцьку. Якусь сороміцьку, будь ласка.

Ніна фиркнула:

— Тільки для тебе, Маро. — Вона відкашлялася й почала: — Могутній юний капітан, хоробро він пливе. Солдат, моряк і молодець — ніколи не блює.

Інеж захихотіла та схопилася за бік.

— Твоя правда. Виєш, як пес на морозі.

— Я казала тобі.

— Продовжуй!

Ніна дійсно мала жахливий голос. Але він допомагав Інеж залишатися на цьому човні цієї миті. Вона не хотіла думати про той час, коли востаннє була в морі, але зі спогадами важко боротися.

Інеж навіть не мала перебувати у фургоні того ранку, коли работорговці схопили її. Інеж було чотирнадцять, і вони з родиною відпочивали на узбережжі Західної Равки, насолоджуючись морем і виступаючи на карнавалі в передмістях Ос Керво. Дівчинка мусила допомагати таткові латати сітки, але мала того дня ледачий настрій і дозволила собі поспати трохи довше, дрімаючи під тонкими бавовняними покровами й дослухаючись, як гомонять і стогнуть хвилі.

Коли у дверях фургона з’явився чоловічий силует, Інеж навіть не подумала тікати. Вона лише пробурмотіла: «Татку, ще кілька хвилин».

Враз її схопили за ноги й виволокли з фургона.

Дівчинка добряче вдарилася головою об землю. Нападників було четверо — усі кремезні чолов’яги, мореплавці. Інеж спробувала закричати, і їй запхали до рота кляп. Чоловіки зв’язали дівчинці долоні та зап’ястя, і один із них перекинув її через плече й разом з іншими стрімко кинувся до баркаса, пришвартованого біля печери.

Пізніше Інеж дізналася, що узбережжя було улюбленим місцем работорговців. Вони відстежували сулійські каравани зі свого корабля й веслували до того місця в сутінках, коли табір майже вимирав.

Решту подорожі Інеж пам’ятала нечітко. Її кинули до вантажного трюму разом із групою інших дітлахів — хтось був старший, хтось — менший. Здебільшого тут були дівчатка, але траплялися й хлопчики. Вона була єдиною сулійкою, але кілька дітей розмовляли равканською та оповіли власні історії про те, як їх схопили. Одну дитину вихопили з батькової верфі, інша дівчинка гралася в лагуні й відійшла занадто далеко від друзів. Котрусь продав старший брат, щоб сплатити свої картярські борги. Моряки розмовляли мовою, котрої Інеж не розуміла, але хтось із дітей сказав, що їх везуть на один із найбільших зовнішніх Керчинських островів, де продадуть з аукціону приватним особам — власникам будинків насолоди в Керчі й Новозем’ї. Люди з’їдуться з усього світу, аби досхочу поторгуватися. Інеж гадала, що работоргівлю в Керчі заборонено, але виявилося, що нею й досі займаються.

Дівчинка ніколи раніше не бачила аукціонного помосту. Коли вони врешті кинули якір, її вивели на палубу й передали одній із найгарніших жінок, яких Інеж доводилося бачити. Красуня була високою білявкою з очима горіхового відтінку й копицею золотого волосся.

Жінка підняла вище свій ліхтар і перевірила кожен дюйм тіла Інеж: зуби, груди, навіть ступні. Потім смикнула дівчинку за матове чорне волосся: «Голову треба поголити». Зробила крок назад і промовила: «Гарненька. Кощава й пласка, як пательня, але шкіра просто бездоганна».

Вона відвернулася, щоб поторгуватися з моряками, а Інеж і далі стояла, притуливши зв’язані руки до грудей. Ніхто не застібнув їй блузку, і спідниця залишалася задертою до талії. Дівчинка бачила, як мерехтить місячне сяйво у хвилях невеликої бухти. «Стрибай, — подумала вона. — Що б не чекало на тебе на морському дні — усе одно це буде краще, аніж пані, котра забере тебе». Але так і не наважилася.

Дівчина, якою вона стала, стрибнула б, не роздумуючи жодної секунди, та ще б, імовірно, потягнула за собою когось із моряків. А може, вона дурила саму себе. Вона ж наче застигла, коли Цьоця Гелін причепилася до неї в Західній Клепці. Вона не була сильнішою чи мужнішою, ніж налякане сулійське дівчатко, принижене й паралізоване на палубі того корабля.

Ніна продовжувала співати щось про моряка, котрий покинув свою кохану.